Сказати, що це незвичайна подія, замало. Це радше гострий, пронизливий біль зранених материнської та батьківської душ і щире вболівання за життя побратимів загиблого сина, які боронять українські східні рубежі. «Знаю, як на тій війні важко, тож допомагаю, як можу», — каже Зіна Чабан із села Залісці, що в Збаразькому районі на Тернопільщині. Днями вона прийшла в районний штаб національного спротиву. Сюди добросерді люди приносять необхідні речі, продукти харчування для бійців-краян, які несуть службу на Донбасі. Зі своєї сумки пані Зіна виклала кілька комплектів військового спецодягу, дві пари берців, які належали її синові Андрію. Зізналася, що їй несила щодня дивитися на них, перекладати їх, усвідомлюючи, що зараз комусь, напевно, вони потрібніші в тих самих шанцях, бліндажах, на блокпостах, під час бойових дій. Тож звернулася до збаразьких волонтерів, аби особисті речі її сина знову потрапили туди, де є в них потреба. А ще в доважок передала для українських воїнів теплу ковдру, а також із своїх продуктових запасів сало, засолені огірочки. Собі ж згорьована мати, як пам’ять, залишила хіба один костюм сина, кобуру та сержантську папку…
Був єдиним батьковим сином
Такий душевний порив батьків загиблого Героя не міг не вразити до глибини душі. Однак громадські активісти згодом порадилися й вирішили, що все-таки краще Андрієву амуніцію не відправляти на східний фронт, а залишити в музеї. Тим більше, що особисті речі полеглого сержанта Андрія Чабана готові зберігати у своїх музейних фондах працівники Збаразького замку, а відтак і представляти в експозиціях. Сподіваються, що військовий одяг та взуття загиблого стануть пам’ятними експонатами і для музейних кімнат загальноосвітньої школи в Залісцях та Галицького інституту, в яких навчався Андрій. Такими міркуваннями активісти поділилися з батьками загиблого воїна та отримали від них згоду.
Андрій Чабан служив у розвідці. Йому було лише 26 років, коли російський снайпер під Первомайськом Луганської області обірвав навічно його життя. Куля пройшла над захисною пластиною бронежилета та влучила в легені. Сталося це 24 липня. Тоді під час патрулювання наші вояки виявили диверсійну групу терористів, зав’язався бій. Сержант Чабан був у групі резерву, але разом з іншими кинувся на допомогу й потрапив під ворожий шквальний вогонь. Крім Андрія, в тому бою полягли ще три українські хлопці — два з Вінниці та один з Ізяслава на Хмельниччині.
Андрій — єдина для батька дитина, мати ж виховувала ще одного сина від першого шлюбу. У школі в рідному селі хлопець був одним із кращих учнів. Після її закінчення вступив в обласному центрі до тодішнього Галицького інституту імені В’ячеслава Чорновола. Одначе, здобувши диплом, не міг працевлаштуватися за обраним фахом. Тож вирішив іти на військову службу за контрактом. Отак і потрапив до елітного спецпідрозділу, що дислокується в Хмельницькому. Став інструктором відділення зв’язку, військова справа припала йому до душі, тому вдруге знову підписав відповідний документ на проходження служби.
Але російський політикум і воєнщина зазіхнули на територіальну цілісність його рідної України. Після окупації Криму з квітня Андрій Чабан перебував на Херсонщині. Тоді стривожена мати, було, навіть запитала його, чи не міг би він не продовжувати військової служби. Син ствердно відповів: «Це моя Україна, я мушу її боронити від ворога!». На початку червня сержант-інструктор отримав нове скерування — цього разу вже до зони проведення Антитерористичної операції. Перед тим як вирушити на фронт, доля подарувала йому ще один (хіба було знати, що останній!) день зустрічі з батьками, рідним селом. А потім у телефонних дзвінках він проситиме матір і тата не хвилюватися, мовляв, все буде гаразд, нагадував, якщо не почують вони його голосу в слухавці, отже, виконує поставлені завдання.
Нагороджений посмертно
Подробицями про власне бойове життя обіцяв поділитися лише тоді, коли повернеться додому. Розповісти, звісно, він мав би багато що. Адже був на передовій, його полк визволяв від окупантів і запроданців Слов’янськ.
Андрій з нетерпінням чекав вересня. Адже осінь в українські села здавна приносить весілля. Він теж мав побратися зі своєю коханою Тетяною. Її синочка від першого шлюбу дуже любив. Дитяча душа це добре відчувала, тож недаремно трирічний Ігорчик почав називати його татом.
Однак до знаменної події — шлюбу — Андрій Чабан не дожив. Він навічно упав на полі бою спекотного липня. Тетяна приїхала в рідні йому Залісці провести коханого в останню путь. Разом з нею ридала від непоправної втрати й мати. «В мене вистачило мужності не заплакати, мабуть, мій синочок з того світу додав мені сил», — з невимовним смутком зронив Олександр Чабан, батько Героя. Побратими також стояли біля Андрієвої труни. Зазначали, що він був «людиною золотої душі», «надійним плечем для колег, ніколи не кидав їх у біді», тому й 24 липня «сміливо пішов на бойове завдання, врятував інших ціною власного життя».
Сотні людей зібралися в Залісцях і на сороковини загибелі сержанта-інструктора Чабана. Майже 25 священиків Української православної церкви Київського патріархату відправили панахиду. Голова Збаразької районної держадміністрації Юрій Горайський повідомив, що Андрій нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Ці відзнаки батькам вручив бойовий побратим Андрія Чабана. Хористи ж виконали пісню, присвячену пам’яті Героя. Всі присутні на цвинтарі підхопили відому стрілецьку «Ой, у лузі червона калина»», відтак заспівали Держаний гімн України.
Нещодавно побратими полеглого за Україну Андрія приїжджали знову на його могилу. Батьки тепер живуть сподіванням, що колись-таки побувають на місці героїчної загибелі сина. Його ж бойові друзі пообіцяли: щойно закінчиться війна, обов’язково відвезуть їх туди. Зіну Чабан, матір Героя, хлопці запевнили, що готові битися до переможного, аби своїми чобітьми не топтав, «градами»-«смерчами» не палив української землі російський окупант разом з терористами та сепаратистами, щоб не лилася кров, не плакали матері, дружини та діти.