Письменник
Андрій КОКОТЮХА
Є вічні цінності і споконвічні інтереси. З часу існування майна і коштів існували й особи, які намагалися ними заволодіти, вдаючись чи то до відкритого грабунку, чи до завуальованих методів на кшталт Остапа Бендера. Про романтичного злодія в літературі, його соціальний феномен ми й почали розмову з Андрієм КОКОТЮХОЮ.
— Пане Андрію, чим пояснити любов читачів до детективів?
— Детектив моделює світ не таким, яким він є, а яким має бути, яким ми хочемо його бачити. Українці консервативні і детективний жанр консервативний, усе відбувається за схемою: злочин, його розкриття і кара. Усі теоретичні праці про детективний жанр сходяться в тому, що в центрі злочину має бути вбивство. Чому? Крадіжка, умовно кажучи, скріпки чи кольє — це все матеріальне, те, що можна пережити, купити, зрештою заробити, а людське життя безцінне. І не важливо, хто жертва — хороша людина чи погана, це завжди трагедія, а зіткнення зі смертю — змога пояснити причини і переглянути шкалу цінностей. Тобто герої детективу перебувають у постійному критичному стані, вони розв’язують певні проблеми і таки докопуються до істини. Отже, хоча б у літературі справедливість торжествує.
У чому феномен Шерлока Холмса? Уперше показано, як розумна людина з критичним мисленням, не піднімаючись із крісла, здатна розкрити страшний злочин. До того ж із другої половини ХІХ століття і досі у центрі уваги детективного жанру не працівник системи, не поліцейський зі зв’язаними руками, а незалежна людина. Зазвичай уся система погана — і поліція на Заході, і міліція в тоталітарних чи посттоталітарних країнах. Отже, детективний роман робить головного героя особистістю, людиною, яка мислить нестандартно і саме тому перемагає. Можливо, в житті такого не буває, але люди хочуть у це вірити, тому й читають.
— Цікаво, що сюжети про пограбування банку, напади на інкасаторські автомобілі в читачів викликають здебільшого відчуття на кшталт «так їм (державі) й треба». У чому феномен такого героя-грабіжника?
— Соціальне замовлення. Поясню: література перестала бути забавкою невеликого кола освічених людей після того, як прості люди навчилися читати. Щоб зацікавити їх, авторові треба показати, що твір написано саме для них. Французькому сенсаційному роману 200 років. Його створили Ежен Сю «Паризькими таємницями», Понсон дю Террайль «Пригодами Рокамболя», Моріс Леблан «Арсеном Люпеном — джентльменом-грабіжником», далі Берні Роденбарр, герой романів Лоуренса Блоку, і Робін Гуд — герой англійських балад. Народ багатих не любить, їх, власне, ніхто не любить. Але вбивство радикальніше за крадіжку. І коли крадуть у багатого, народ реагує так: «Він собі ще наживе». Тобто певний елемент робінгудства. До того ж пограбування банку — це з’ясування стосунків між представниками кримінального світу. Пам’ятаєте, епіграфом до роману Маріо Пьюзо «Хрещений батько» є влучний вислів Оноре де Бальзака: «За будь-яким великим статком криється злочин». Ось наприклад фільми «Ва банк», «12 друзів Оушена» — захоплення, та й годі! А «Увесь світ у кишені» Джеймса Хедлі Чейза (екранізація «Міраж») — щось складніше: кожен винний у вбивстві має бути покараний! Грабіж, та ще й державний, — у літературі благородна справа! Ми ж говоримо про художній вимисел…
— Ми виховані або принаймні чули про християнські заповіді «не вкради», і при цьому вважається, що вкрасти у держави — це звична справа, яка масштабного осуду не викликає. Як ви, визнаний детективіст, можете пояснити це суспільне явище?
— Синдром Робіна Гуда. Пригадайте: вся жанрова література, і детектив зокрема, густо замішана на українському і російському фольклорі. Устим Кармелюк: «Зовуть мене розбійник, я багатих убиваю, а бідних награждаю», те, чим займався Олекса Довбуш, ми нині взагалі називаємо рекетом… Люди ставляться до цього нормально, бо вони не селян грабували, а шинкарів. Ті ще горілки виженуть, тому ж народу продадуть і компенсують украдене. Тобто їхні втрати відновлювані, акт справедливості відбувся. Маємо народного месника!
— Чому попри те, що детектив найпопулярніший жанр, так мало вітчизняних письменників-детективістів?
— У нас взагалі мало прозаїків. Письменником вважається передовсім поет. Щоб написати вірш, потрібно натхнення: грамів 100—200 випити, закохатися, взяти клаптик паперу, вписати туди «…впали роси на покоси», зібрати 30 таких опусів, об’єднати в одну збірку — і вважатимеш себе письменником! Проза, художня проза — копітка праця, а жанрова проза — це ще й певний читацький досвід. Треба читати, аналізувати, критично і логічно мислити. А українці, як писав психолог Олександр Стражний, живуть не логікою, а емоціями. І це погано, саме тому в нас таке життя і тому найпопулярніші жанри — мелодрама і фантастика. Наші люди не дуже вміють жити в реальному світі, а детективний роман побудований на торжестві логіки над почуттями. Тому автори й змушені орієнтуватися на вимоги читача, тобто ринку.
— Хоч усі стогнуть щодо кризи — економічної і жанрової, книжкові ярмарки у нас проводять, Україна бере участь у програмі «Транзит» на Лейпцизькому форумі, яка популяризує в Німеччині східноєвропейську літературу. Чим цікаві Європі українські письменники Марія Матіос, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Андрій Курков?
— З’ясуймо поняття «інтерес»: книжки Куркова видають по всьому світу, сорока мовами перекладено його твори, і Андрій Юрійович відразу перебував у ситуації, коли писати й видаватися тут було допоміжним. Він інтегрований у європейську культуру і водночас відчуває, яка подача нашого життя може цікавити ситу Європу. Саме тому він там єдиний нині, як кажуть, автор СНД, хто пише бестселери, й має тиражі від 50 тисяч! Я був свідком, як у Куркова в поїзді просили автограф на квитку. Про Андруховича і свого кума Жадана, за всієї поваги, я такого сказати не можу: звісно, переклади їх творів є, але це не центральні автори, а їхні твори — це так звана актуальна література. Сам факт перекладу твору не є показником бестселера. Андруховича за кордоном знають ті, кого ми називаємо інтелектуалами, Сергій Жадан просто модний і завдяки знанню мов виходить на світовий видавничий ринок. Але цікавість і популярність — різні речі. Оксана Забужко цікава феміністичними темами, але, повторюся, нині це лише цікавість. Подібну літературу видавали навіть за радянських часів — видавництво «Дніпро» публікувало альманахи іноземної белетристики: твори сербських, хорватських, угорських, румунських авторів. Я не пригадаю твору, який мене вразив, але їх друкували! Нині в нас цього немає, а в Європі є: вони читають сучасну, актуальну, позажанрову літературу незалежно від національної ідентифікації. У Польщі мені «на пальцях» пояснили, що вони цікаві насамперед самі собі, але орієнтуються на світові бестселери: Кінг, Ден Браун тощо. Це нормально, коли країна задовольняється жанровою літературою власного виробництва!
— Який ваш читач?
— Різний: той, який заходить у книгарню, гортає книжку, купує її, а прочитавши радить (чи не радить) колезі, сусідові, приятелеві. Той, який цікавиться не ширвжитком, а українськомовною літературою, хто голосує гривнею, хто без моїх шоу-презентацій (бо я не поет і не музикант) обирає мої твори. Принаймні таким я хочу його бачити. Не знаю тих 15 тисяч, хто прочитав мій роман «Червоний», але вдячний цим людям за відгуки, за критику, за побажання! Я знаю, хто не мій читач, — це український філолог, бо в мене немає мовних експериментів, не граюся з префіксами/суфіксами, складносурядними реченнями, я не граюся в слова, я розповідаю історію. Хоч у нас до мови сакральне ставлення. Я не асоціюю себе з жодним героєм, відсторонююся чи граю ролі, а український читач хоче чути письменницьке «я» напряму: я мав стільки жінок, особисто перепив стільки горілки, виграв усі війни, переплив океан, мої медалі й фото… Що там ще абсурдне? Наш читач має звикнути до белетристики, до Жуля Верна, Стівенсона, зрештою до Акуніна, який може моделювати будь-яку реальність так, щоб це не здавалося фантастикою. Наш читач вимагає правди товариша Огурцова із фільму «Карнавальна ніч». Не треба нам розваг, видайте декларацію: хто, як і номер справи.
— Андрій Курков написав у Фейсбуці: Росія виїжджала на цю (Лейпцизьку) виставку цілими регіонами... Паризький книжковий салон: там Росію представляли три окремі державні експозиції. «Їм зрозуміло, — констатує Андрій, — що книжковий престиж країни — справа державна». Чи можемо ми говорити про систему книгорозповсюдження в державі? Чи достатньо нам книгарні «Є»?
— Систему книгорозповсюдження в Україні знищено, нема про що говорити, добре, що хоча б є «Є» (каламбур). А от мріяти… Якби Україна мала по одній книгарні у кожному районному центрі, селі... А держава, у свою чергу, звільнила б їх на п’ять років від податкового тиску, а тоді подивитися, ходять туди люди чи ні. І на цій підставі робила висновки. Асортимент цих магазинів на 50% становили книжки актуальних українських авторів, і ціна на видання була б прийнятною, тобто третина населення могла б придбати, а потім поділитися із сусідом, колегою і далі... Тоді можна було б оцінювати реальний попит на книжку. У нас же оголошено постулат, що українці нічого не читають, не пропонуючи їм книжку у вільному доступі.
На схід і захід від України люди найбільше читають жанрову літературу, написану передусім на рідному ∂рунті. Погляньте на будь-яку книжкову ятку, де ціни від 15 гривень і до супервидань. Висновок один: пригодницька література, трилери і детективи домінують. Але література російських авторів або перекладна, і переважно російською. Українські реалії дивні, навіть унікальні: ми читаємо (споживаємо), але не виробляємо. Якщо українцям запропонувати детективний роман про нас же — це чомусь не так цікаво, як про «них»: Бориса Акуніна, Дена Брауна, Стіга Ларсона.
Чому український читач не так активно читає український пригодницький роман чи детектив, написаний на рідному матеріалі? Тому що досі не відчули себе людьми, які здатні самостійно щось вирішувати. Ми сподіваємося, що прийде хтось хороший і все за нас зробить, сидимо й чекаємо, коли вареник залетить нам до рота.
— Що побажаєте читачам «УК»?
— Читайте пригодницьку літературу, бо вона показує, як усе має бути насправді. Цю літературу написали переможці для переможців про переможців!
Лариса СЕМАКА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Андрій КОКОТЮХА. Народився 1970 року в Ніжині. Закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка. У 1993 році був одним із засновників Творчої асоціації «500». З 1994 по 1999 роки організував понад сто «гастролей» молодих українських письменників у сімнадцяти регіонах України. 1995 року повість «Шлюбні ігрища жаб» отримала нагороду видавництва «Смолоскип». Багаторазовий лауреат літературної премії «Коронація слова».