ГАРЯЧА ТЕМА
Демонтаж «Чорнобиля-2» на металобрухт — яскравий приклад остаточної перемоги у тридцятикілометровій зоні ЧАЕС потужної корупції та «чорного» бізнесу
Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Чорнобиль-2—Любеч-1— Славутич—Київ
Цікаво спостерігати за депутатами — «героями» події, коли добре знаєш її передісторію та істинну ціну тієї перемоги, яку вони святкують… Не став винятком і нещодавній лютневий четвер, коли 276 картками було ухвалено законопроект, який без перебільшення можна назвати найактуальнішим для атомної енергетики країни. Його назва специфічна, але по суті — «Про поводження з відпрацьованим ядерним паливом щодо розміщення, проектування та будівництва централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП. — Авт.) реакторів типу ВВЕР вітчизняних атомних станцій». Треба було бачити обличчя, сповнені радощів, «героїв» цього дня — чиновників галузевого відомства та членів Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. І лише декілька депутатів з числа ветеранів парламенту криво, багатозначно посміхалися.
Стільки «брудної» техніки стояло біля села Розсоха 15 років тому.Фото Станіслава ПРОКОПЧУКА
І коли ж збудуємо ЦСВЯП?
Така, не зовсім солідарна за емоціями з «переможцями», реакція багатьох парламентаріїв була вмотивована. Адже під час обговорення законопроекту, який, за словами Миколи Мартиненка, голови «ядерного» комітету, «вирішує майбутнє ядерної енергетики України», залишилося без відповіді чимало істотних запитань. Чому, скажімо, згаданий законопроект ухвалено не п’ять років тому, після публікації офіційної заяви НАЕК «Енергоатом» про наміри будівництва такого сховища, а лише сьогодні. Свого часу його планувалося підготувати та подати на розгляд Верховної Ради «до кінця 2008 року». Саме через брак згаданого закону не було побудовано ЦСВЯП у 2009–2010 роках, як передбачалося Енергетичною стратегією країни. Цей термін було перенесено на 2012-й. Але вже сьогодні зрозуміло, що й новий строк — 2013 рік — теж не стане реальним, хоча б як того прагнув переможець тендера (проведеного ще наприкінці 2004 року!) — американська компанія Holtek International — та його підрядні організації.
Тобто ще не один рік наша держава віддаватиме структурам «Росатому» чергові сотні мільйонів доларів. Вочевидь, на тиху радість тих чиновників по обидва боки кордону, які давно «сидять на ядерному паливі» і значною мірою впливають на стратегію і тактику побудови російсько-українських відносин у цій «суворо конфіденційній» царині. Свого часу, до речі, в українських ЗМІ згадувалися прізвища деяких законотворців та депутата — екс-міністра МНС, які нібито мали стосунок до потужного бізнесу саме на ввезенні з Росії свіжого ядерного палива та вивезенні до Сибіру вже відпрацьованого палива з українських АЕС.
Тому цілком логічне запитання: а чи не було за таким тривалим зволіканням підготовки та прийняття законопроекту, з якого ми почали розмову, приватних інтересів зацікавлених осіб? Які чудово знають, що таким безглуздям, як вивезення відпрацьованого ядерного палива — потенційного ядерного ресурсу, унікальної сировини для можливого використання в реакторах нових поколінь, з європейських держав займається лише Україна. (Та нібито ще й Болгарія. Але то справа наших балканських друзів.) Чому ми тільки сьогодні зробили (святкуючи це як велику перемогу) лише перший крок до прийняття того рішення, яке ще у 1996—1999 роках оголосили парламенти та уряди Чехії, Словаччини, Угорщини, Фінляндії… зупинивши вивезення ВЯП до Росії. Розглядаючи це питання в площині енергетичної безпеки своїх країн, безпеки експлуатації своїх АЕС та економії колосальних коштів за рахунок відмови від дорогих послуг «Росатому». Адже у відпрацьованому паливі, яке Україна продовжує вивозити за тисячі кілометрів північному сусідові, залишається до 97% урану і плутонію.
— Переробляючи на своєму «Маяку» (Челябінська область. — Авт.) відпрацьоване паливо з реакторів ВВЕР-440 Рівненської АЕС, — зазначив під час нашої зустрічі директор Інституту ядерних досліджень, академік Іван Вишневський, — росіяни всі продукти переробки — уран-235, уран-238, ізотопи плутонію і америцію… — залишають собі.
Якщо це справді так, то чи враховується їх вартість (за світовими цінами) у тарифах на постачання нам свіжого ядерного палива або закладається в ціну на вивезення, зберігання і переробку відпрацьованого палива? І чому, взагалі, щорічно ставляться ультиматуми забирати в Україну високоактивне «сміття», яке залишається після переробки нашого палива? Це, кажуть, нібито записано у відповідному контракті з грифами «таємно» або суворої конфіденційності. Чиї ж тоді персональні чи корпоративні інтереси завуальовано в цьому документі?
До речі, під час нашої ексклюзивної бесіди п’ять років тому перший віце-президент НАЕК «Енергоатом» Микита Константінов на моє запитання щодо долі матеріалів переробки відпрацьованого палива з реакторів ВВЕР-440 обережно відповів:
— Контрактом передбачено повернення з Росії високоактивних відходів у заскленому вигляді для утилізації на нашій території. Але нам також належать матеріали, що діляться, отримані в процесі переробки нашого ВЯП на російських підприємствах, — для подальшого використання в процесі виробництва свіжого палива.
Малось на увазі паливо, яке наші АЕС отримують з російського ТВЕЛа. Цікаво, як істотно саме через такий механізм, за рахунок зменшення відповідних тарифів, «українська власність» — уран, плутоній, америцій, які вилучають з рівненського ВЯП на комбінаті «Маяк», — здешевлює для нас вартість, скажімо, свіжого палива?
Заборонена зона. Стій. Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ
Час «Х» не за горами
Абсолютні суми доларів, які Україна платить Росії за тимчасове зберігання та переробку відпрацьованого ядерного палива з наших АЕС, — сувора комерційна таємниця. Але ще наприкінці ХХ століття лунали цифри в 100–120 млн доларів. Стільки приблизно на початку 2000-х років ми платили щорічно росіянам за вивезення ВЯП з трьох АЕС на спеціалізовані заводи «Росатому». Скільки сьогодні викладаємо з бюджету та гаманців платників податків за такі «золоті» послуги, можна більш-менш підрахувати, взявши на олівець слова, які пролунали з трибуни парламенту наприкінці минулого року з вуст Володимира Макухи, заступника міністра енергетики та вугільної промисловості:
— Вартість послуг російських спеціалізованих підприємств щодо зберігання та переробки відпрацьованого ядерного палива має стійку тенденцію до зростання щороку. У період за останні 10 років вартість послуг зросла майже вчетверо.
Щоправда, в Пояснювальній записці до проекту закону України «Про поводження з відпрацьованим ядерним паливом» за підписом вже іншого керівника міністерства остання цифра теж дещо інша: «У період з 2001 по 2011 рік вартість цих послуг зросла майже у 3,4 раза». Тож яку суму, скажімо, торік ми переказали підприємствам «Росатому»? Мабуть, все-таки не 100 млн доларів, які називав пан Макуха, представляючи в парламенті згаданий законопроект (для обговорення його в першому читанні й «за скороченою процедурою голосування». — Авт.). Адже ця цифра аж ніяк «не грає». Але саме на ній Володимир Олексійович і наполягав. Цитуємо за стенограмою:
— Введення в експлуатацію власного централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива українських АЕС… дасть змогу уникати монопольної залежності від позову російських підприємств, зміцнить енергетичну безпеку держави, що таким чином економитиме майже 100 мільйонів доларів США щорічно.
А ще пан Макуха сказав, «що починаючи з 2013 року Україна має прийняти з Росії для зберігання і подальшого захоронення високоактивні радіоактивні відходи, утворені в результаті переробки відпрацьованого ядерного палива українських АЕС».
У контексті такого повідомлення слід звернути увагу на ще один цікавий момент, аналізуючи хід пленарного засідання парламенту, на якому законопроект №8795 голосувався в першому читанні. До речі, практично без обговорення, як і 9 лютого ц.р., коли його було прийнято у другому читанні і в цілому. Ні доповідач — Володимир Макуха, ні співдоповідач — Микола Мартиненко, голова відповідного комітету ВР, ні словом не обмовились про те, що ЦСВЯП, дозвіл на будівництво якого ВР нарешті дала, не передбачений взагалі для зберігання (навіть тимчасово) наших високоактивних відходів (ВАВ), які накопичилися на заводі «Маяк». Саме їх Росія і вимагає від України забрати на свою територію, загрожуючи штрафними санкціями, використовуючи це як потужний важіль під час підписання й інших двосторонніх контрактів.
А для такої жорсткої позиції наших партнерів-монополістів існують далеко не формальні аргументи: російське законодавство забороняє захоронення на своїй території ядерних відходів інших держав. Чого ж ми тоді чекаємо? Часу «Х», коли «Росатом», використовуючи цей чинник, знову заявить про відмову приймати ВЯП з українських АЕС. «Що нас чекатиме тоді? — наводила наша газета ще три роки тому слова екс-міністра Мінпаливенерго Сергія Тулуба. — Повторення ситуації 1990-х років? (Коли Росія зупинила з «екологічних мотивів» ввезення на свою територію українського відпрацьованого ядерного палива і ЗАЕС вимушена була будувати своє пристанційне сховище. — Авт.) На приреакторних басейнах витримки ВЯП ми довго не протримаємося, і може виникнути ситуація, яка змусить зупинити енергоблоки».
Отож коли Росія вчергове і категоричніше вимагатиме від України забирати свої сотні й сотні тонн ВАВ (як продукт переробки ВЯП з РАЕС) для утилізації на власній території, то офіційному Києву доведеться або благати вкотре росіян ще кілька років потримати у себе це «добро» і йти на їхні умови зберігання, або робити відчутніші поступки у газових та інших переговорах.
Річ у тім, що спорудження сховища для зберігання таких високорадіоактивних відходів (до їх довічного — у далекій перспективі — захоронення під землею у глибоких геологічних утвореннях. — Авт.) ще тільки планується. Розпочалася лише розробка техніко-економічного обгрунтування «при підтримці Європейської комісії в рамках контракту U4.02/08 на проектування сховищ для високоактивних і довгоіснуючих РАВ у складі 2-ї черги комплексу «Вектор».
— Унаслідок реалізації цього проекту, — пояснила мені Тетяна Кілочицька, начальник управління безпеки поводження з РАВ та зняття з експлуатації Державної інспекції ядерного регулювання України, — ми отримаємо комплекс з трьох сховищ для тривалого зберігання відходів.
— Яких саме?
— Для засклених високоактивних відходів (ВАВ), які повертаються з Росії, для ВАВ із 30-кілометрової зони ЧАЕС та довгоіснуючих радіоактивних відходів. ТЕО цього об’єкта до нас на розгляд ще не надходило.
— Тетяно Петрівно, перепрошую, це запитання, певне, не до вас, але, можливо, ви зорієнтуєте: і коли ж обіцяють ввести в експлуатацію сховище для зберігання «наших» відходів, які нині перебувають на комбінаті «Маяк»?
— Я не можу відповісти точно, але скажу, що сховище для засклених відходів має бути готове до моменту повернення їх з Росії, тобто до початку 2014 року.
Пам’ятаєте черговий термін, випрошений у росіян щодо початку повернення наших відходів з Челябінської області, який озвучив місяць тому в парламенті Володимир Макуха? «Починаючи з 2013 року». А у 2005 році, до речі, голова підкомітету з питань електроенергетики «ядерного» комітету ВР Володимир Бронніков казав мені, що відходи повертатимуть з РФ до України «вже з 2011 року». Одне слово, з цими термінами, як кажуть, сам чорт ногу зламає.
Озвучити реальну дату введення в експлуатацію «триголового» сховища для ВАВ на «Векторі» за сприяння Європейської комісії сьогодні ніхто не наважиться, щоб не викликати сміх у тих, хто добре знаний з 15-річним «досвідом» спорудження комплексу «Вектор» і його нинішньої бездіяльності. Про причини цього «Урядовий кур’єр» писав у матеріалі «Бездонна діжка на ім’я «Зона» (22 квітня 2011 р.).
А ось що залишилося на весну 2011-го... Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ
Дуже грошовита річ — довгобуди, реорганізації, невизначеність…
Доля «Вектора» загалом, з його запланованими колись, але ще не збудованими десятками окремих спеціалізованих сховищ (зокрема і для наших ВАВ, що зберігаються на російському «Маяку». — Авт.), як і доля всієї зони відчуження ЧАЕС, не визначена. У невизначеному стані залишається і перспектива соціально-економічного розвитку прилеглих до зони територій Іванківського і Поліського районів Київської області, міста Славутича, бюджет якого на 50% наповнює ДП «Чорнобильська АЕС».
— МНС до цього часу не розробило галузевої програми соціального захисту та соціальних гарантій працівників атомної станції і підприємств 30-кілометрової зони, жителів нашого міста, — казав мені місяць тому з притаманною йому прямотою Славутицький міський голова Володимир Удовиченко. — Чого нам чекати завтра після всіх цих реорганізацій, скорочень, оптимізацій, ми не знаємо.
А у зоні зберігається, за офіційними даними, майже 95% обсягів усіх радіоактивних відходів (РАВ) України.
— Переважна кількість з них, — зазначив під час нашої нещодавньої бесіди Володимир Токаревський, відомий ядерник, доктор фізико-математичних наук, директор Інституту проблем Чорнобиля, — зберігається в умовах, що не відповідають вимогам сучасних норм радіаційної безпеки. В основному — у траншеях. Загальна кількість траншей достеменно не відома. Вважається, що їх понад вісімсот, з яких обстежено і обліковано лише незначну кількість.
Навіть на дев’яти пунктах тимчасової локалізації радіоактивних відходів (ПТЛРВ), які включено до Національного кадастру сховищ, обстежено, за словами Володимира Васильовича, менш як 40% площі. За часів незалежності в трьох державних програмах передбачалося навести лад з цими могильниками, які були створені в екстремальних умовах перших місяців після аварії на ЧАЕС. У 1990-х роках у зоні вже відпрацьовували технології переплавлення радіоактивного металу, працювали дослідні електропечі, приходили солідні іноземні інвестори, пропонуючи побудувати невеликий електрометалургійний завод. Планувалося переплавити у злитки практично весь металевий брухт, що містився під землею у сотнях могильників та у вигляді барж та затоплених суден у водах Прип’яті — в районі річпорту та Зеленого мису. Були авторитетні пропозиції відпрацювати технологію вилучення металу, одночасно отримуючи будівельний матеріал із залізобетонних конструкцій панельних будинків міста-примари Прип’ять, які сьогодні вже на очах розвалюються.
Мета була благородна: «Підвищити рівень безпеки існуючих та майбутніх поколінь від шкідливого впливу іонізуючого випромінювання…». Але всі програми і багатообіцяючі проекти залишилися на папері. Не виконується і Закон «Про загальнодержавну цільову екологічну програму поводження з радіоактивними відходами на 2008–2017 роки». Згідно з нею, до речі, планувалося побудувати на «Векторі» сховища для розміщення РАВ після вилучення з ПТЛРВ та переплавлення забрудненого металу. Цього не відбулося, і, мабуть, вже не відбудеться: з 1965 млн грн, передбачених програмою, профінансовано на цей час лише 10 відсотків, що недостатньо навіть на утримання фахівців, які відповідають за експлуатацію сховищ радіоактивних відходів.
Якими ж тоді досягненнями за останні 15–20 років може похвалитися незмінний замовник за всіма попередніми і останньою програмами, — Державне агентство України з управління зоною відчуження? Назва цієї структури багато разів мінялася, але її фактичним керівником завжди залишався нинішній голова агентства Володимир Холоша. Практично все своє життя він віддав ЧАЕС та 30-кілометровій зоні. Як досвідчений фахівець і організатор він доклав чимало зусиль для створення в зоні відповідних підприємств з ліквідації наслідків аварії. Не без його участі визначалася державна політика в галузі соціального захисту потерпілих, розроблялася й приймалася конче потрібна законодавча база. Але краще і достовірніше за Володимира Івановича (ми знайомі з ним багато років ) ніхто в країні, певне, не відповість на запитання: чому зона стала територією хронічних довгобудів, зоною нереалізованих чудових інноваційних проектів, зоною масового розкрадання її головного багатства — металу? І хто, які комерційні структури, зокрема, стоять за тим добре спланованим розграбуванням і вивезенням за межі зони всього, що ще десять років тому зберігалося в пунктах відстою забрудненої військової техніки?
Механізм цього та іншого небаченого за своїми масштабами розтягування державної власності «Урядовий кур’єр» переконливо розкрив у номері за 31 жовтня 2008 року. Саме в матеріалі «Узаконені безробіття і злодійство» було надруковано фото з околиці села Розсоха (вгорі), яке було зроблено 15 років тому. Що нині, а точніше, минулої весни, там залишилося, можна судити, порівнявши те фото зі знімком, який зробив Олександр Лепетуха.
— За моїми даними, — сказав мені Володимир Токаревський,?— пункти відстою забрудненої техніки Розсоха-1 і Розсоха-2 практично ліквідовано. А тут і на пункті захоронення радіоактивних відходів «Буряківка» зберігалося загалом лише бронетехніки і вертольотів понад 1300 одиниць.
Кому дістанеться «Чорнобиль-2»?
Ці та інші цифри з документа під грифом «конфіденційно» я, мабуть, ще довго не згадував би, якби не одна новина, яка мене буквально приголомшила: за достовірною інформацією, прийнято рішення про знищення-демонтаж на металобрухт об’єкта «Чорнобиль-2». Точніше — опор і конструкцій антенного поля, елементів системи рефлекторів колишньої загоризонтної радіолокаційної станції «Дуга», що за 15 км від ЧАЕС. Це був унікальний військовий комплекс, призначений для раннього виявлення міжконтинентальних балістичних ракет військ НАТО. Він мав працювати в парі з потужним передавачем Любич-1, що розташовувався поблизу села Розсудів Репкінського району Чернігівської області. Антени «Чорнобиля-2» (в/ч 74939) працювали в режимі приймача потужних радіоімпульсів, які Любич-1 (в/ч А3330) посилав у бік «потенційного ворога». Пройшовши Північну Європу, Гренландію, вони досягали Північної Америки і поверталися в зворотному напрямку. «Російський дятел» (так американці називали «Чорнобиль-2» за його характерний звук під час роботи) повинен був посилити цей зворотний, відбитий на далекому континенті короткохвильовий радіосигнал і обробити на найсучасніших на той час комп’ютерних машинах. Тобто, завдячуючи цим комплексам, у підрозділів протиракетних систем оборони СРСР було в запасі 20-25 хвилин (у разі завдання ракетного удару) для прийняття контрзаходів.
Катастрофа на ЧАЕС, високий рівень радіаційного опромінення в 30-кілометровій зоні у перші місяці після аварії вирішили долю «Чорнобиля-2», а відповідно і «Любича-1». Вони припинили своє існування. Щось було демонтовано і вивезено, але багато чого просто розграбовано в декілька етапів після того, як військові залишили свої містечка.
— Коли «завалили» антени, всі його труби, і вони вже лежали на землі, — розповів днями Микола Головач, Любецький селищний голова, — ми просили залишити нам кілька металоконструкцій. Хотіли їх використати для спорудження ретранслятора. Але нам не дали нічого, все було вивезено.
— Мабуть, вашими чернігівськими бізнесменами?
— Та що ви?! — обурився Микола Володимирович. — Це ж був найсекретніший об’єкт Міністерства оборони України. Тож рівень металозаготівельників беріть найвищий — київський.
У Любечі, в хатах «без тарілок» його тутешніх «Подолу» і «Оболоні», до цього часу або зовсім не сприймають жодної української радіопередачі (вже не кажучи про телевізійні канали), або жителі селища дивляться і слухають лише білоруське. Кордон поряд.
…І ось дійшла черга до «Чорнобиля-2», його великої та малої антен. Мені вдалося у 2004 році побувати в цьому колись закритому військовому містечку, побачити жахливі наслідки вандалізму. Довго стояв, вдивляючись у захмарну височінь і біля цієї грандіозної споруди (понад 139 метрів!). За різними даними, її вага 12—14 тисяч тонн високоякісної сталі. Майже 20 років, відбиваючись від різних «металістів», адміністрація зони відчуження та керівники колишнього державного спецпідприємства «Техноцентр» порушували на всіх рівнях та при всіх владах питання про використання кінцевих та проміжних опорних конструкцій всього антенного поля (завдовжки 860 метрів!) для створення повітряної електростанції.
— На висоті 117 метрів тут пристойна середньорічна швидкість повітря, — розповідав мені навесні 2004 року Володимир Іванович Холоша. — Сумарна продуктивність «вітряків», за оцінками, які ми робили з Інститутом нетрадиційної енергетики і електротехніки, перебуває в межах 10—20 мегават.
Тобто можна виробляти у середньому до 30 мільйонів кіловат-годин електроенергії на рік. Це дало б змогу, розмірковував пан Холоша, знизити імпорт електроенергії для потреб зони відчуження, самої станції та зменшити фінансове навантаження на бюджет країни. Адже після зупинки ЧАЕС ми з виробника електроенергії стали її споживачами.
Але справу вже зроблено. «Чорнобиль-2», напевне, остаточно і безповоротно наказав довго жити.
— За моїми даними, — сказав мені днями один з екс-керівників «Техноцентру», — сьогодні проводиться вже демонтаж металоконструкцій навісного обладнання та елементів кріплення малого антенного поля і вивезення їх за межі зони відчуження на переплавку.
Досі не віриться, що «Чорнобиль-2» спіткає доля «Любича-1». Щоб переконатися в цьому або спростувати нібито й достовірну інформацію, я відправив з цього приводу шість запитань на особисту електронну адресу Володимира Холоші. Щоб отримати відповідь з перших вуст. Як у керівника, котрий завжди легко йшов на контакти з працівниками ЗМІ, з яким не раз спілкувалися і у «Світлиці» НСЖУ (разом з іншими журналістами-чорнобильцями), і в ексклюзивних бесідах. І в зоні відчуження, і поза нею.
Минув майже місяць. Володимир Іванович не відповів ні на мої запитання, ні зателефонував за контактними телефонами, які було зазначено у записці. Можливо, запитання «Урядового кур’єра» керівникові Державного агентства України з управління зоною відчуження здалися не зовсім зручними для відповіді. Вважаючи їхню досить актуальну суспільну важливість, великий інтерес для нашого читача, друкуємо у стислому варіанті запитання, які було відправлено на електронну адресу пану Холоші о 13.40 22 лютого.
1. Володимире Івановичу, чи справді прийнято рішення про демонтаж несучих конструкцій та антенного поля радара «Чорнобиль-2»? Хто ініціював прийняття такого рішення, в якій формі його прийнято?
2. Скільки тонн високолегованої сталі та міді планується отримати після демонтажу антенного поля та опорних конструкцій «Ч-2»?
3. Яку суму грошей передбачається переказати в державний бюджет після реалізації всього, що буде демонтовано?
4. Чи оголошувався тендер на виконання всіх цих робіт, хто став його переможцем, за якими критеріями?
5. Можна вже вважати, що від своїх планів щодо використання опорних конструкцій радара «Ч-2» для спорудження повітряної електростанції МНС і ви особисто відмовляєтеся? Чому?
6. І останнє запитання, на яке наша газета хотіла б отримати від вас авторитетну відповідь: скільки тонн металу за роки незалежності офіційно вивезено за межі 30-кілометрової зони ЧАЕС, в тому числі після відповідного його очищення від радіації? Яку суму від його продажу покладено в державну кишеню?
Від редакції. Тож маємо надію надрукувати згодом відповіді Володимира Холоші або керівництва Міністерства надзвичайних ситуацій на ці досить актуальні та важливі, з точки зору державних інтересів, запитання газети.