Його мала батьківщина — село Вовківці нині Роменського району Сумської області. 100 років тому це була територія Полтавської губернії, від чого і походить його літературний псевдонім. А поховали його на цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (округ Сомерсет штату Нью-Джерсі) — єдиному українському пантеоні у США, де тисячі могил наших співвітчизників. На сільському кладовищі у рідних Вовківцях покоїться прах його матері Любові Іванівни та рідної сестри Валентини. Оскільки батька Едварда Адамовича радянська влада репресувала, то й досі не відомо, де його поховали, бо розстріляли дорогою на сибірське заслання 1938 року.

Як справедливо наголошують літературознавці, творчість цього українського письменника краще знають у світі, ніж на батьківщині. Твори Леоніда Полтави перекладено англійською, французькою, польською, білоруською, португальською та багатьма іншими мовами, а п’єси ставлять на закордонних сценах. Та останніми роками крига забуття в Україні потроху скресає, хоч про повноцінне повернення говорити зарано.

Був приречений на творчість

Майбутній письменник народився в сім’ї інтелігентів, у якій панував культ освіченості, знань, культури. Батько лікар-хірург, мати вчителька, тож Леонід з дитячих літ багато читав, успішно навчався, а в старших класах захопився літературою. Його поетичними кумирами стали Максим Рильський та Володимир Сосюра, до яких він навіть приїжджав у столицю, аби одержати уроки віршової майстерності. До слова, обидва поети тепло поставилися до римованих спроб юнака з Роменщини, бо вже наприкінці 1930-х з’явилися його перші публікації у всеукраїнських виданнях.

Далі було навчання у Ніжинському учительському інституті, Друга світова війна, вихор якої захопив і Леоніда. З історичних фактів відомо, що він був учасником українського підпілля ОУН(б), не уникнув долі остарбайтера, нацистських концтаборів.

За першу половину 1940-х у біографії Леоніда Полтави є нез’ясовані ситуацій, оскільки він часто користувався псевдонімами та іншими прізвищами. Головне серед них — Єнсен. У ньому відчувається скандинавський відгомін, адже ще з дитинства Леонід захопився історією того краю, зокрема Швеції. Бігав до шведських могил над Сулою, а вже пізніше, перебуваючи в еміграції, написав історичний роман «1709» про події на території України і Полтавську битву.

Варто звернути увагу на тісну дружбу із земляком уродженцем сусіднього хутору Широкий Яр поетом-дисидентом Йосипом Дудкою (1915—1990). Він теж навчався в Ніжинському вчительському інституті, перебував у нацистських концтаборах, де вони зустрічалися. Коли Леонід Полтава надрукував окремі поезії Йосипа Дудки в закордонних виданнях, на це в Сумській області місцеві органи держбезпеки звернули серйозну увагу і потім все життя Й. Дудки пройшло під їхнім недремним оком.

У повоєнні роки Леонід Полтава перебував у таборах для біженців у Німеччині, згодом як вигнанець переїхав до Франції, трохи пізніше — в Іспанію, де очолював український відділ іспанського радіо. Потім працював у Мюнхені на Радіо Свобода, а 1958 року виїхав у США, де поринув у письменницьку, журналістську та громадську роботу. Тут він написав більшість відомих нині різножанрових творів.

Як поет Леонід Полтава дебютував 1946 року збіркою «За мурами Берліну», 1948-го вийшли «Жовті каруселі», ще через чотири роки — невелика збірка новел «У вишневій країні». Головні мотиви творів — віра у свободу, право, майбутність людини, показ української історії, її творців.

Із часом тематична амплітуда майстра слова розширилася, і впродовж творчого життя він друкував різножанрові книжки, зокрема і для дітей.

Спадщина відома, але далеко не всім

Перу письменника належать поетичні й численні прозові, драматичні, публіцистичні твори для дітей і дорослих. Він автор репортажної повісті «Над блакитним Чорним морем» про події Української доби та Визвольних змагань, поетичних збірок «Біла трава», «Вальторна», «Із еспанського зошита», «Смак Сонця». Остання — це художній погляд на Україну з різних точок планети: Америки, Аляски, Іспанії.

Вправним майстром зарекомендував себе і в жанрі поеми. Підтвердження цього — ліричні полотна «Енеїда модерна», «Нескінченний бій», присвячений Іванові Мазепі, «Райдуга», «Слово про Україну», збірки «Поеми» і «Профілі».

Особлива сторінка в його творчості — дитяча. У Баварії письменник редагував журнали «Школярик» і «Школяр», у яких частим гостем став веселий кіт Мурась. Леонід Полтава створив дві абетки — веселу й історичну. У першій головні герої — півники, їжачки, зайчики, у другій — князі, запорожці, Тарас Шевченко, Олекса Довбуш, Іван Гонта.

Творча спадщина Леоніда Полтави збереглася і чекає на прочитання нових поколінь шанувальників літератури.

Письменник повертається на батьківщину

Нині ім’я Леоніда Полтави стоїть поряд з іменами таких майстрів слова, як Іван Багряний і Леонід Мосендз, Дмитро Нитченко і Юрій Клен, Олекса Веретенченко і Леонід Лиман, Зоя Когут та десятків інших яскравих представників української діаспори. І хоч усі вони тривалий час залишалися поза українським духовним простором, із набуттям незалежності України почали поступово повертатися у лоно рідної культури.

На цьому наголошували учасники урочистостей, які недавно зібралися у Ромнах на 100-річчя письменника. Із Києва, Сум, навколишніх сіл, приїхали численні гості, серед яких були представники влади, письменники, краєзнавці, освітяни, студенти, учні, родичі. Роменці радо вітали кожного, підготувавши розмаїту і змістовну програму.

Відбулася науково-практична конференція «Із когорти борців за незалежність України». На будинку в Ромнах, у якому жили дідусь і бабуся письменника і де минули його юнацькі літа, відкрито меморіальну дошку.

Київський мистецтвознавець і краєзнавець заслужений працівник культури Валентина Єфремова, яка впродовж останніх 20 років курирує творчі проєкти, присвячені Леонідові Полтаві, детально проаналізувала творчий доробок ювіляра, сказала про значення і вплив на сучасні мистецькі проєкти. Вона привезла вітання від його пасербиці Дар’ї Дикої (Нью-Йорк, США). Родичка Леоніда Полтави щиро подякувала за пам’ять про письменника і запевнила, що незабаром приїде в Ромни і Вовківці разом із сином Леоніда Едвардовича, який теж став письменником, і з нетерпінням чекає на зустріч з безсмертною та безмежною, за словами його батька, Україною.