Вони вийшли з позицій напередодні. Майже десять діб без тиші — лише гул артилерії, розриви КАБів і небо, в якому безперервно висіли ворожі FPV.

Коли ми зустрічаємося, в їхніх очах суміш утоми й робочого азарту. Той особливий стан, коли люди вже бачили занадто багато і саме тому працюють гранично зібрано.

«Кожні п’ять хвилин над головою ворожий «птах». Виходиш на метр з укриття — і вже десь дзижчить, уже тебе шукає», — каже один із хлопців.

Неможливе стає щоденною роботою

Це покровський напрямок — один з найгарячіших на карті, де штурм іде за штурмом. Сюди важко дістатися навіть у відносно спокійну погоду. Кілька кілометрів в’язким болотом доводиться тягнути на собі все важке: рюкзаки, батареї, дрони.

«Коли погода погана, тоді це наше вікно. Вони не бачать — ми йдемо. І все виносимо на власних плечах», — пояснюють пілоти.

Серед розбитих посадок і напівзруйнованих спалених хат базується один з розрахунків батальйону безпілотних систем Black Sky 3 бригади оперативного призначення «Спартан» Національної гвардії України. Підрозділ, для якого неможливе стає щоденною роботою. Навіть тоді, коли дрон-камікадзе раптом замінює собою конвой.

Ми говоримо в напівтемряві кімнати, яка стала для них тимчасовим портом. Світло блимає в такт гудіння генератора, у повітрі густа суміш запахів: міцна кава, мастило та задавнений фронтовий пил. Бійці заходять прямо з «нуля»: у розгрузках, з автоматами, з болотом, що вже встигло взятися міцною кіркою на берцях. Тут немає перемикача між «війною та побутом». Війна просто заходить разом з ними. Хто вони?

«Відлюдник» — пілот ретранслятора. Його основна робота — «тримати небо відкритим», коли основні борти працюють у глибині ворожих порядків. Він говорить спокійно й рівно, а саме так звучать люди, які звикли бачити не окрему ціль, а всю картину бою одночасно.

«Після виходу зазвичай маємо кілька діб. Перший день — це щоб просто відійти. Точніше, повернути свідомість у тіло. А далі знову по колу: перебираємо борти, тренуємось, приводимо себе й спорядження до ладу. Бо в небі вже не вчаться — там діють», — каже він.

«Механік», пілот FPV, випускає слова коротко й точно, ніби кожне з них — бойовий виліт. Для нього цифри позбавлені абстракції: за кожною стоїть конкретне рішення в прицілі.

«Результативність — це не щось окреме. Це просто показник роботи. — На цьому напрямку в нас уже понад тисяча уражень. За «Е-балами» тримаємося серед лідерів», — спокійно уточнює дронар. 

«Секунда» — штурман розрахунку. Виявляється, свій позивний отримав за талант засинати миттєво, коли небо дає змогу. Він усміхається з-під балаклави як людина, котра звикла перекривати напругу жартом.

«Перші свої КАБи я просто проспав. А потім війна дуже швидко навчила не пропускати жодного звуку», — не без усмішки підтверджує боєць. 

Так, у цій кімнаті відпочинок вимірюється не годинами, а паузами між завданнями. Тут хлопці розбирають вильоти, ретельно звіряють маршрути, готують наступне коло. І згадані «Е-бали» не звучать як трофей, оскільки це просто слід від роботи, яка на цьому напрямку майже не зупиняється.

Ворожий розвідник-камікадзе?

Останні місяці ворог змінив тактику і діє тут дрібними групами — від одного до п’яти окупантів. Переважно вони заходять пішки, рідше — на мотоциклах чи квадроциклах. Час загарбники обирають досить уважно й прискіпливо: низька хмарність, густий туман, слабкий сигнал — тобто все те, що зазвичай притискає дрони до землі.

Якраз в один із таких сірих днів наша аеророзвідка виявила двох загарбників у посадці. Одного з них ліквідували суміжники, а другий мерщій кинувся вглиб лісосмуги. Тоді в повітря піднявся екіпаж «Механіка». До того ж, пояснюють дронарі, це не був звичайний виліт на знищення — це була дуель нервів.

«Ми спершу ганяли його хвилин з десять. Праворуч, ліворуч. Він падав у сніг, хутко вставав, знову, петляючи, як заєць, біг між деревами. А потім раптом зупинився. Таки зрозумів, що наше небо його не відпустить. І тому підняв руки», — згадує пілот FPV.

Певна річ, у повітрі тоді не було слів, а лише мова жестів і обертів двигуна. Безпілотник заходив на наляканого окупанта носом, далі відлітав убік, вказуючи напрямок, і знову повертався, як добре навчений і дресирований хижак. Безпорадний окупант внизу реагував відповідно: плентався туди, куди вказував дрон.

«Я спершу вивів його на відкриту ділянку. А вже далі цю естафету перехопив «мавік» із рупором», — завершує розповідь «Механік».

Полоненого передали нашим піхотинцям. І лише коли переглянули відео погоні за ворогом, до кінця усвідомили, що сталося.

«Такого, щоб бойовий FPV-камікадзе змусив когось із ворогів здатися, майже не трапляється. Зазвичай дрон — це вирок загарбникам миттєвий і остаточний», — переконливо уточнює «Відлюдник».

Полонений дроном назвався розвідником, хоч на ньому не було ні бронежилета, ні автомата. Причина виявилася досить прозаїчною. Виявляється, горе-окупант тричі тікав у СЗЧ (самовільне залишення частини). Тоді як покарання за це командування відібрало в нього зброю і броню, відправивши його в розвідку без екіпірування.

«Такий собі розвідник-камікадзе», — коротко резюмують у Black Sky. Адже ворожі командири відправили його в один бік без шансів на повернення, але дрон та його пілот вирішили інакше.

Про бойові епізоди без зайвих епітетів

На цій ділянці фронту війна зазвичай починається високо в небі, але закінчується часто на відстані кидка гранати. Тут немає жодних ілюзій щодо безпеки: ворог несподівано може з’явитися там, де ти щойно розгортав антену.

Один з таких драматичних моментів стався миттєво. Сапер розрахунку щойно виніс борт на пускову, як сусідня посадка враз заговорила автоматними чергами, оскільки ворожа ДРГ непомітно підібралася майже впритул. Дистанція — менш як сто метрів. Часу на роздуми не було: «Відлюдник» і «Секунда» одразу вступили у вогневий контакт, відсікаючи окупантів вогнем з автоматів та гранатами.

А доки навколо свистіло смертоносне залізо, «Механік» залишався за пультом. Занурившись в екран, він вивів дрон у небо просто під обстрілом. Коли ж зухвалу ворожу групу вдалося притиснути до землі й змусити заховатися у бліндаж, у гру вступив важкий дивізіон.

«Vampire закрив це питання», — коротко підсумовують бійці.

І справді, бомбер просто перемножив бліндаж з ворожою ДРГ на нуль.

Про такі бойові епізоди тут згадують рівно, розповідаючи про них без зайвих епітетів. 

«У нас немає поділу на чистих дронарів і стрільців. Тут всі ми насамперед воїни. Бо для нас вміти воювати на землі — це така сама базова навичка, як і тримати борт у повітрі», — пояснюють у Black Sky.

Бійці підрозділу безпілотних систем кажуть, що окупанти рідко обирають полон. Вони або наполегливо йдуть уперед, або стають частиною нітрохи не мальовничого пейзажу в посадках. Чому так? Насамперед тому, що шлях назад для «визволителів» часто закритий власними ж дронами. Чи іншими видами зброї ворога. 

«Їх майже не відпускають назад свої ж. Отож це війна в один бік», — сухо зауважують наші дронарі.

Однак за згаданою примітивною жорстокістю окупантів часто стоїть холодний професіоналізм і виучка. Приміром, «Секунда» принагідно згадує снайперську пару окупантів, яка влаштувала справжнє полювання на наші дрони: за відносно короткий час вони зняли вісім українських FPV.

«Снайпери працювали дуже грамотно. Вони терпляче вичікували, постійно змінювали місця перебування. Це були підготовлені профі», — каже він.

На цій ділянці для захисників України немає простого ворога. На наші позиції безжально кидають і хвилі «м’яса», і водночас добре навчених фахівців. І тому саме ось така суміш змушує тримати відповідний темп: помилки не списують на втому.

Розмова в кімнаті провалюється в густу тишу: не від браку слів, а тому, що все головне давно зведене до простих формул. Наші співрозмовники можуть годинами сперечатися про вольтаж батарей чи прошивки, але сенс завжди повертається в одну точку: «Ми просто не хочемо бачити їх у себе вдома».

«Ми знаємо, як піхоті там, у землі. Коли сиро, холод випалює все всередині. Тому працюємо для них. Щоб вони не тягнули цю війну лише на своїх плечах», — підкреслюють дронарі.

Що ж, у кожного тут своя приватна лінія напруги. На «Секунду» вдома чекає родина, а вітчим у цей час тримає інший фланг оборони на Запоріжжі. У «Відлюдника» сім’я в Польщі, а він воює за те, щоб його рідним було куди повертатися і щоб у їхньому домі більше ніколи «не чулося небо».

Найважче серед них «Механіку». Його рідний брат — теж пілот у цьому ж підрозділі. Їхня війна нагадує нескінченну естафету: коли один з братів виходить із позицій, другий заходить у небо.

«Чи вдається мені відпочити? Звісно, ні. Адже я постійно думаю про нього. Постійно непокоюся. Сам ніби в безпеці, але подумки все одно там — у бліндажі, поруч із ним», — миттєво зізнається «Механік» без підбору правильних слів.

Для них усіх тут не існує поняття поза службою. Вихід із посадки нічого не завершує. Війна не залишається в окопах, бо вона гуцикає з ними в кузові пікапа, живе в коротких дзвінках рідним і в мовчанні між ковтками кави.

Хлопці не шукають героїки. Вони просто добре знають ціну кожного метра української землі, якого ворог не зміг пройти.