ДАТА
120 років тому народився Павло Тичина
Для характеристики особи та творчості Павла Тичини найчастіше застосовують означення з префіксом най-: найталановитіший поет української радянської літератури, найвірніший співець сталінського соціалізму, найдраматичніший митець на службі суспільства і влади. Можна ще згадати й те, що це один з найбільш незрозумілих, тож найменш улюблених поетів зі шкільної програми -складніше сприймається лише Іван Вишенський.
Драматизм вибору
Павло Григорович Тичина народився у селі Піски, що на Чернігівщині, у родині сільського дяка і вчителя грамоти. А вже в 9 років став співаком архієрейського хору Чернігівського Троїцького монастиря та учнем духовного училища. Згодом навчався в духовній семінарії в Чернігові. У цей час талановитий юнак мав чимало можливостей для творчого розвитку: літературні суботи у Михайла Коцюбинського, навчання у художника-модерніста Михайла Жука (учня Олександра Мурашка). А згодом уже в Києві - співпраця з театром М. Садовського.
Завершення навчання в семінарії (1913 р.) та переїзд до Києва припали на час колосальних соціальних трансформацій більшовицької революції та державного відродження України. Павло Тичина був активним учасником і суспільно-політичного життя, зокрема прихильником УНР, і водночас стрімко увійшов в українську літературу поетичною збіркою "Сонячні кларнети" (1918). Ця збірка розірвала усталені норми тогочасної поезії, заявила про появу оригінального, питомо українського різновиду символізму - "кларнетизму".
Однак збірка розкрила й ключовий конфлікт самого Поета та вічну дилему взаємин Митця й Суспільства.
1920 рік став особливо значимим у житті митця: виходять дві збірки поезій "Плуг" та "Замість сонетів і октав" (з присвятою Григорію Сковороді), в яких відчуття драматизму Часу переходить в його усвідомлення; а також розпочато роботу над твором усього життя Тичини - поемою-симфонією "Сковорода". Сергій Єфремов в "Історії українського письменства" в 1924 році скаже: "... цей твір і досі не скінчений. На мою думку, він скінчений і не буде ніколи, - принаймні в тій трактовці сковородинівського сюжету, яку надав своїй "симфонії" автор". Слова виявилися пророчими.
Тичина - автор більш ніж 20 збірок поезій, близько п'ятнадцяти поем, низки перекладів з десяти мов, а поема "Сковорода" залишилася незавершеною, хоч робочий матеріал свідчить про те, що робота над нею не припинялася впродовж усього життя. Сковородинівське вчення "пізнання самого себе" в багаторічній інтерпретації П. Тичини постає вже не як художньо-поетична чи літературознавча робота, пізнання Митцем самого себе у час вибору між самим собою - народом - владою.
1920 рік став значимим у долі Тичини та посилив драматизм вибору, конфлікт Митця і суспільства ще й тим, що чимало однодумців, побратимів УНРівської юності емігрували. Павло Тичина залишається в Україні і 1924 року видає збірку "Вітер з України", у якій доволі критично оцінює емігрантів. І лише на схилі літ пише слова, якими пояснює свій вибір у сковородинівському конфлікті: відсторонення і гармонію для власної душі чи співжиття з народом: "Та ти не бійся, а все вперед іди - /з своїм народом, з нашою добою/. Й ніколи ти погоді не годи, / а будь собою ти, самим собою/. Бо те, що всім народом пережито, - /воно святе, - його ти поважай".
Поет залишається в Україні і займає високі державні посади - директор Інституту літератури АН УРСР, Голова Верховної Ради УРСР двох скликань, міністр освіти.
Чи була це трагічна помилка Тичини-митця? Безперечно, так. Чи була це трагічна помилка Тичини-речника народу, громадського речника мільйонів, які продовжували жити на цій землі? Навряд. Чи була це трагічна помилка Митця, який став на службу не цілому суспільству, а саме владі, стверджуючи й уславлюючи її? Безперечно, що так.
Незавершена поема "Сковорода" вказує, що шлях пізнання самого себе Митцем, своїх вчинків і слів також не був завершеним. І чи найбільш нерозв'язаною залишилася проблема взаємин Митця і народу.
Душа віддана поезії, голова - освіті
Тичина як раднарком, а згодом міністр освіти з народом був близьким. Недарма попри те, що займав різні високі державні посади, найбільше відомий був своєю діяльністю на освітянській ниві. За слушним спостереженням дружини поета: "Душа його віддана поезії, голова - освіті, а серце -Україні".
Поет стає міністром освіти в один із найскладніших періодів історії ХХ століття - в ході Другої світової війни. "За всіх скажу, за всіх переболію...". І болів-таки. В міру визволення українських територій від воєнних дій постала потреба відновлення системи освіти. Павло Тичина очолює цю складну і вкрай потрібну справу. Переглядаючи документи, постанови, інструкції уряду та Народного комісаріату освіти УРСР, починаєш розуміти, якого масштабу справу мав розв'язувати Павло Григорович Тичина впродовж війни та перших голодних повоєнних років.
Однак якщо з матеріальними і організаційними питаннями міністр справлявся, то з ідеологічними - не завжди. Так, у постанові ЦК КП(б)У, опублікованій у газеті "Радянська Україна" від 13 листопада 1946 року, йшлося про недоліки в роботі шкіл: "Урок проводиться в багатьох школах ще на низькому ідейно-політичному і науковому рівні. Викладання хибує на аполітичність..."; "Піонерські організації в багатьох випадках не дістають належного керівництва з боку комсомольських організацій та школи". Головна вина в цьому, на переконання ЦК КП(б)У, з боку Міністерства освіти УРСР. "Міністерство освіти УРСР по суті не займалося створенням високоякісних підручників і програм, які відповідають сучасним вимогам радянської школи". Як приклад ідеологічних перекручень, якого допустилося видавництво "Радянська школа", названо підручник з історії української літератури.
І знову вибір, знову конфлікт. Власне, вибір без вибору. Адже відбувалося це за умов, коли відновилися переслідування. Посилилася робота з наближення української мови, літератури, історії, культури загалом до братньої російської. Як зазначає Ярослав Грицак: "Партійні резолюції відкрили кампанію "критики" й "самокритики" у пресі та на велелюдних засіданнях у наукових і культурних інституціях. За ними послідували арешти близько 10 тис. науковців, літераторів, діячів культури у 1946-1947 рр.".
Відома й ситуація із запровадженням нового Українського правопису, наближеного до російського 1946 р. Марними виявилися зусилля П. Тичини щодо відновлення в ньому української літери "╢". Як наслідок і продовження цих процесів, став виступ у газеті "Правда" (22 грудня 1958 р.) українських літераторів Максима Рильського та Миколи Бажана, які об╢рунтовували потребу обов'язкового вивчення і російської, і української мов.
Можливо, саме подібні процеси стали причиною недовіри Павла Тичини до "хрущовської відлиги", а відтак і певна "законсервованість" у часі минулому. Тичина відкрито не підтримав шістдесятників. Як зауважує Василь Стус, повернутися до перерваної на 25 років молодості після ХХ з'їзду КПРС П. Тичина не зміг: "Можливо, йому і тут підказувала інтуїція: одживлюватися - зарано; попереду ще будуть холоди".
Визнання власної тіні?
Михайлина Коцюбинська у розвідці "Корозія таланту (Болючі роздуми про поезію Павла Тичини)" наголошувала: "Симфонія Тичини - це стільки ж твір про Сковороду, скільки про самого автора. Можливо, навіть більше про автора. Про внутрішні боріння думки, обов'язку і сумління, про те, як тяжко жити в цьому світі людині, в якої духовне панує над матеріальним, про одвічне й невситиме прагнення до осмислення й поліпшення цього світу, про перемоги поета над "світом" і "світу" над поетом...".
У першому і найбільш цілісному варіанті поеми, яка була опублікована 24 грудня 1922 р., Павло Тичина посутньо відійшов від історичності особи Григорія Сковороди, спроектувавши роздуми від імені філософа в простір проблем класової справедливості: /"І думав Сковорода: /Гармонія неіз'яснима./.../Панство просвіщав я, а не голоту. /У ній, /лише у цій останній я мир собі знайду/ і боротьбу замість спокою".
Але вже в наступному розділі поеми звучить духовна боротьба, конфлікт вибору: "В душі боролись два боги: /гармонія і справедливість. /І першу заливала лють,/ бо де ж гармонія,/як справедливості нема?". Така інтерпретація особи і вчення Григорія Сковороди постає у нашому нинішньому сприйнятті як приміряння думок і вибору філософа до думок і вибору Тичини. "Світ" Сковороду не зловив, а Тичину обійняв міцно.
"Сковорода і Біснуватий" - так називається один з останніх, за задумом Павла Тичини, розділів поеми-симфонії. Привертає увагу те, що саме він має найбільше варіантів - 16. Біснуватий (усталене значення - попутаний бісами) - один із політичних засуджених, яких засилали тоді в монастирі на покуту. Він постає в поемі опонентом філософа. Але в поемі є ще один символічний персонаж - тінь, яка нібито змушує Сковороду переконатися, що все має своє тіло, свою матерію.
Саме цей образ привертає нашу увагу, оскільки за Юнгом, "кожен носить свою тінь". Тінь, відтак, є моральною проблемою. І процес визнання власної Тіні, за Юнгом, є найсуттєвішою умовою будь-якого самопізнання. Після зустрічі з Тінню Сковорода в образі теслі зустрічається із Біснуватим, який засуджений за участь у Коліївщині. Їхній діалог - власне і є юнгівським процесом визнання власної тіні, примирення свідомості й підсвідомості. Діалог залишився незавершеним, точніше, без обопільної згоди та досягнення порозуміння. Численні чернетки вказують на посилений процес роздумів Тичини, можливо, й на процес визнання власної тіні. Але чи визнав?
Галина УСАТЕНКО
для "Урядового кур'єра"