95 РОКІВ ЗАГИБЕЛІ ВАСИЛІВСЬКИХ НОВОМУЧЕНИКІВ
СВЯТІСТЬ. Микита Хрущов не лише обіцяв побудувати комунізм, а й показати по телевізору «останнього попа в СРСР». Це було продовженням політики Леніна, який ще 1 травня 1919 року розпорядився: «Попів розстрілювати безпощадно і повсюдно. Церкви закривати. Будівлі храмів перетворювати на склади».
Лише масовий збройний спротив трохи остудив войовничість вождя. Однак узимку 1921—1922 років він знов очолив черговий антирелігійний похід. Під приводом допомоги голодуючим розпочалося вилучення церковних цінностей, під час якого керувалися ленінською вказівкою: «Що більше духовенства вдасться розстріляти, то краще». У селі Василівка Снігурівського району на Миколаївщині 26 квітня 1922 року червоноармійці жорстоко побили парафіян, які збіглися на захист храму. Згодом дві жінки померли від травм, а священика Сергія Штенка, церковного старосту Прохора Бунчука і попечителя храму Кирила Приймака вивезли за село й порубали шаблями, поглумившись над тілами мучеників.
Однак навіть нелюдська жорстокість катів не здолала віри, адже Бог не в церквах, які можна закрити силоміць чи зруйнувати, а в душах вірян, чий дух уже два тисячоліття не підвладний тиранам — від римських імператорів до кремлівських вождів.
80 РОКІВ ЗНИЩЕННЯ ГЕРНІКИ
Авіаудар, який шокував світ
ПАРАЛЕЛІ. Авіаудар по Герніці німецьких бомбардувальників, які під час громадянської війни в Іспанії воювали на боці диктатора Франко, шокував світ. До цього історія не знала випадків знищення населених пунктів авіацією. Отож франкісти змушені були заперечувати свою причетність до злочину, стверджуючи, що Герніку зрівняли із землею… її захисники, щоб оббрехати супротивників.
140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕНТИНА ВОЙНО-ЯСЕНЕЦЬКОГО
Хресна дорога архієпископа-хірурга
ПОСТАТЬ. «Христос того, хто взяв хрест і пішов за ним, не залишить одного без Своєї допомоги. Не бійтеся страхів, якими лякає диявол, який заважає вам йти по цьому шляху. Зведіть очі свої вгору — і побачите Самого Господа», — повчав у проповідях архієпископ Лука, якого за вірність християнству відправляли у місця віддалені, де він загалом провів 11 років.
У радянські часи мало хто зі священиків, які служили Богові, а не мамоні, уник репресій. Те, що страждальця за віру архієпископа Луку, відомого у науковому світі під іменем професора медицини Валентина Войно-Ясенецького, у 1946 році відзначили Сталінською премією І ступеня за фундаментальну працю «Нариси гнійної хірургії», — унікальний випадок для радянської історії.
Майбутній архієпископ-лікар народився в Керчі в родині білоруса-католика і православної росіянки. У 1889 році Войно-Ясенецькі переїхали до Києва, де Валентин закінчив гімназію й лише з другої спроби зумів вступити на медичний факультет Київського університету. Вибір професії був зумовлений прагненням бути корисним людям. Не дивно, що 1904 року з початком російсько-японської війни молодий лікар у штаті Київського медичного шпиталю Червоного Хреста опинився в Читі, де посланці України рятували життя поранених, привезених із фронту.
По завершенні бойових дій Войно-Ясенецький працював у земських лікарнях центральної Росії, звідки звинуваченому в «революційних поглядах» ідеалістові довелося фактично тікати на батьківщину дружини — в Золотоношу на Черкащині. Після здобуття наукового звання в Москві та років важкої роботи в сільській глибинці родина врешті-решт переїхала до Ташкента, де Войно-Ясенецький на початку 1917-го отримав посаду головного лікаря міської лікарні.
Саме в Середній Азії овдовілий 1919-го хірург, на руках якого залишилося четверо дітей віком 6—12 років, став на хресну дорогу служіння Богові. В 1921 році Войно-Ясенецький прийняв духовний сан, поєднуючи релігійну діяльність з лікуванням та викладанням на медичному факультеті місцевого університету, до якого він приходив у рясі і з хрестом.
У розпал більшовицьких переслідувань церкви ієрей Лука став єпископом і главою Туркестанської єпархії, хоч усвідомлював, чим за це поплатиться. Перше богослужіння в новому сані він відправив 3 червня 1923 року, а вже 10 червня його заарештували й у позасудовому порядку відправили на три роки до Туруханського краю Сибіру, де за царизму відбував заслання Сталін.
До речі, вже після послаблення гонінь на церкву і відзначення наукових заслуг Войно-Ясенецького найвищою премією СРСР вусатий вождь вирішив покепкувати з архієпископа-хірурга, запитавши, чи бачив він хоч раз душу в тілах оперованих пацієнтів. На що отримав відповідь, що совісті теж ніхто не бачив, однак, поза сумнівом, вона є.
Московська православна церква 2000 року канонізувала архієпископа Луку та офіційно ввела його до сонму новомучеників. Однак владика, який нещадно викривав священнослужителів-найманців, що «пасуть себе, а не паству», не надто зручний для горе-пастирів, які їздять на автомобілях віп-класу повз злиденні юрби парафіян і хизуються годинниками вартістю десятки тисяч євро.
Гріх не нагадати «стовпам» православ’я та «охоронцям скреп руського міра», що архієпископ Лука у важкі повоєнні роки ходив у рясі з латками на ліктях. А 130 тисяч рублів винагороди лауреат Сталінської премії перерахував на потреби дітей-сиріт, якими були переповнені сиротинці.
Не менш повчальні його настанови, передані вірним із тюремної камери ще в Ташкенті: «Проти влади, поставленої нам Богом за гріхи наші, не повставати», однак «непорушно стояти на шляху праведнім» і «йти до храмів, де служать достойні ієреї, які вепру не підкорилися».
Нині у Російській церкві воліють не згадувати, що після перемоги більшовиків переважна кількість православних священнослужителів стала так званими обновленцями, заявляючи про повну солідарність зі сталінським режимом. Натомість єпископ Лука під час допитів чесно заявляв: «Христову правду зневажає той, хто, дослуховуючись до влади, авторитетом Церкви освячує її злодіяння».
Час запитати: де єдність в істині, якої прагнув новомученик Лука? Чи не загинула вона під ударами путінських «градів», освячених новими «обновленцями», які знову віддали Божі храми вепру?
70 РОКІВ ПОЧАТКУ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА»
Антиукраїнський злочин сталіністів Польщі
ТРАГЕДІЯ. Тим шовіністам-полякам, які вважають Львів своїм, не варто забувати, що Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина — давні українські землі, які у 1939 році разом зі значними територіями окупованої Польщі Сталін виміняв у Гітлера на Литву. Прагнучи узаконити західний кордон СРСР, який існував на 22 червня 1941 року, радянський вождь домовився з англійсько-американськими союзниками, що Польща стане моноетнічною державою і компенсує територіальні втрати на сході за рахунок звільнених від німецького населення Сілезії й Західної Пруссії.
Сталін ще з часів, коли ледве втік від поляків після розгрому Червоної армії у 1920 році під Варшавою, панічно боявся представників цього свободолюбного народу. Красномовне підтвердження — проведена 1937 року в СРСР антипольська зачистка, коли розстріляли 111 тисяч представників цієї національної меншини.
Отож залишення у складі відродженої Польщі частини українських земель дало змогу тиранові провести так званий взаємний обмін населенням прикордонних районів, який насправді стосувався всіх етнічних поляків і євреїв, що до 1939 року мали польське громадянство і опинились на території СРСР. Більшість із понад 700 тисяч (!) репатріантів виїхали до Польщі добровільно, тікаючи від сталінської тиранії. Натомість 482 тисячі українців, переселених до УРСР, покинули рідні краї примусово. Однак після завершення цієї кампанії, яка тривала із жовтня 1944-го по серпень 1946 року, на сході Польщі ще жили понад 140 тисяч наших земляків.
У доповідній записці від 10 серпня 1946 року заступника головного уповноваженого уряду УРСР з евакуації українців з Польщі П.Коноваленка стверджується, що залишилось «українське населення із числа переважно заможних сімей та націоналістично налаштованого елементу», яке уникло депортації шляхом тимчасового виїзду за межі районів виселення, і римо-католики й члени змішаних родин.
Отож естафета примусових переселень народів перейшла від радянських до польських сталіністів. У січні 1947 року почали складати списки українських сімей, а вбивство 28 березня нібито вояками УПА заступника міністра оборони Польщі генерала Свєрчевського, який інспектував готовність військ до проведення депортації українців, стало офіційним приводом для оголошення всіх наших земляків бандитами та їх переселення на «земе одзискане» (повернуті землі) Пруссії й Сілезії.
О четвертій годині 28 квітня 1947 року розпочалась операція «Вісла». Шість польських дивізій з підтримкою озброєних поляків-добровольців блокували українські села, жителям яких давали лише кілька годин на збори. Священиків, учителів та інших потенційних лідерів, яких відокремлювали під час кількох обов’язкових «селекцій», відразу спрямовували до «табору праці» в Явожно — колишнього філіалу нацистського Аушвіца (Освенцима).
Виселених із 22 східних повітів українців розпорошили на території аж 71 повіту «повернутих земель», де чисельність наших земляків не мала перевищувати 10% жителів населеного пункту, а родини спеціально підбирали з різних місць. Фактично йшлося про жорсткий механізм примусової асиміляції, ще страшніший, ніж застосований Сталіним до кримських татар, яких переселяли на нові землі цілими селищами, завдяки чому односельці допомагали одне одному. Не дивно, що нині лише 27 тисяч громадян Польщі визнають себе українцями.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)