"Бойові побратими"

Сергій ЛАЩЕНКО
4 квiтня 2020

Дуже символічне це побратимство: українець і кримський татарин. Різне походження, різні долі, проте так багато спільного. Випробування зближують людей. А цих хлопців поєднала участь в опорі, а особливо символічним було святкування дня народження Тараса Шевченка у Сімферополі.

Це було 9 березня 2015 року, коли пішов другий рік окупації. Силовики затримали і Вельдара Шукурджиєва, й Олександра Кравченка за використання «екстремістської символіки», тобто українського прапора і синьо-жовтих стрічок. Це те, до чого можна було офіційно причепитися. А загалом про свій опір окупації Вельдар каже так: «Ще під час акції «Євромайдан-Крим» ми робили все, що було потрібно для стримування агресії. Наші дії координував Андрій Щекун. Доводилося займатися всім — від передачі продуктів і засобів зв’язку до прямого захисту вже блокованих військових частин. Ночами писали патріотичні гасла і вивішували прапори України на державних установах. Багато було різних справ. У деяких селах ми знесли пам’ятники Леніну. Хотіли прибрати ідола і в самому Сімферополі, але наші лідери нас стримали».

Вельдар ШукурджиєвОлександр Кравченко

Його позивний «Ускут»

Як бачимо, хлопці діяли масштабно, з розмахом. Не про все влада й знала. Але потім окупанти оговталися і стали закручувати гайки. Уже не сходили з рук навіть відносно безневинні дії. Так 21 травня 2015 року російська поліція затримала Вельдара Шукурджиєва в Армянську разом з його побратимами Сергієм Дубом, Михайлом Батраком та Леонідом Кузьміним. Цього разу влада визнала «екстремізмом» селфі у вишиванках біля стели «Крим — край партизанської слави». Це на виїзді з півострова символічне місце. А відбувалося все в День вишиванки. Тобто страшний злочин з точки зору ненаситної путінської імперії. Хлопці добре трималися, але дедалі очевиднішою ставала потреба перебиратися на материкову Україну.

«Рішення вирушити на фронт було прийнято давно, — каже Вельдар, — ще в перший рік російської анексії Криму. Але тоді я не зміг піти в зону АТО за сімейними обставинами. Спочатку довелося вивезти із Криму всю родину, влаштувати її на материковій частині України. А вже після цього я став активно шукати можливість вирушити воювати на схід. Ще живучи у Криму, двічі їздив у столицю, ходив до керівництва різних добровольчих батальйонів, здавав документи, проходив співбесіду, медичну комісію. Мені відповідали, що зателефонують, але... не телефонували. Також ходив до київського військкомату — там так само. Лише з четвертого разу в жовтні 2016 року мені вдалося потрапити в зону АТО. Я вкотре пішов до військкомату, пройшов медкомісію, і тоді мене взяли».

Патріотизм Вельдара Шукурджиєва не потребує особливих пояснень. Він син свого народу. А його предки мають особливий рахунок до імперії: у XVIII столітті знищено державу, а у XX столітті було вирвано з коренем і депортовано в Середню Азію весь кримськотатарський народ. Імперці сподівалися, що кримські татари асимілюються з близькими їм у культурному і релігійному плані узбеками і вже ніколи не повернуться на батьківщину.

Вельдар жив у Ташкенті, але ніколи не забував про село Ускут Судацького району. Саме звідти депортували його батька. У Крим разом з мамою повернувся аж 1989 року. Чверть століття відносно вільного життя (хоч і не скажеш, що дуже щасливого, адже держава не повернула втраченого житла і не збудувала нового), а в 2014 році фактично нова окупація.

У кожного покоління власний список випробувань. Коли Вельдар Шукурджиєв опинився на материку і пішов служити в ЗСУ, то взяв собі позивний «Ускут». Це данина традиціям, а ще знак поваги до батька.

На моє запитання, чи не протестували родичі проти рішення йти воювати, Вельдар рішуче відповів: «Батько свого часу пережив депортацію. Важко було, але вистояв, не зламався. Він у мене кремінь. То чому б мав мене відмовляти? Навпаки, дуже пишається, що його єдиний син не боягуз, а пішов захищати рідну землю від загарбників. І дружина одразу дала згоду. Адже розуміла, що не зможу інакше. Син наш тепер в Одесі, навчається у Військово-морській академії».

Прошу Вельдара трохи розповісти про війну. В чому її негатив? «Найбільше засмучують настрої цивільних, — каже воїн. — Уперше зіткнувся з цим у Маріуполі. Місцеві жителі, з якими спілкувався, війни не бачать, хоч вона за 15—20 кілометрах від їхніх осель. Але люди кажуть, що «воюють десь там, але не в нас». Прикро, що дехто з маріупольців навіть не розуміє, навіщо ми воюємо. Це дуже велика травма для військовослужбовців, які перебувають у зоні ООС».

***

Окупанти ніколи не забувають про тих кримчан, які готові чинити опір. Проходив обшук і в будинку батьків Вельдара, хоч сам він на той час уже більш як рік не жив у Криму. Під час обшуку було вилучено багато документів, книжок тощо. Можна лише уявити стан стареньких Шукурджиєвих, душі яких і без того роз’ятрені невиліковними ранами депортації, коли до них уранці ввірвалися озброєні чоловіки в балаклавах. Спецслужби не могли не знати, що Вельдара Шукурджиєва немає вдома й загалом у Криму. Але форма і методи проведення обшуку в помешканні матері й батька Вельдара мали на меті не лише обшук.

Вони засвідчують недовіру, навіть підозру у вчиненні правопорушень з боку батьків патріота. Навіщо брязкати автоматами перед немічними пенсіонерами? Невже не існує більш адекватних форм спілкування? Мабуть, перед ФСБ стояла інша мета: натиснути на людину, яка фізично віддалена від сфери їхнього безпосереднього впливу. Тобто на Вельдара Шукурджиєва тиснули опосередковано — через батьків. Жорстоко, цинічно, суто по-імперськи.

Але ця ситуація вкотре підкреслює, що у кримських татар патріотизм глибинний, спадковий. Тоді як у кримських українців найчастіше вирішальну роль відігравав емоційний поштовх.

Інтерв'ю журналістам.

Мій позивний «Крим»

Тож на поглядах Олександра Кравченка варто зупинитися детальніше. Адже він був звичайним жителем Криму, не з депортованих і не з політизованих. Він кримчанин у четвертому поколінні, тому «понаєхавшим» себе не вважає. Не мав жодного сумніву, що саме Крим — його мала батьківщина. Прабабуся Матрона Сердюк переїхала на півострів ще в 1951 році. А народилася вона в Кустанайському краї, на півночі Казахстану. 1926-го її родина змушена була їхати на будівництво Магнітогорська.

Потім деякий час жили у Грузії. Був у їхній долі й Ленінград. Батькове коріння на Полтавщині. На цій лінії ніби трохи стабільніше. Але загалом географія переміщень предків широка. Однак не можна сказати, що Олесь був приречений стати свідомим українцем. Мабуть, певну роль відіграв випадок. Про це молодий воїн розповідає так: «У дитинстві я жодним чином не пов’язував себе з Україною. Аж доки вчителькою української мови та літератури в 6 класі у мене стала Антоніна Іванівна Підгорбунських. До речі, вона навчала мою маму. Та почала вивчати українську лише з 8 класу. А ще у нас був предмет історія України. Саме завдяки йому міфи російської пропаганди про «братів» та «один народ» стали розсипатися.

Сімнадцятирічним я почав переходити на українську мову в повсякденному спілкуванні. І це попри те, що я кримчанин. До цього мене підштовхнув, хоч як дивно, телевізор. Саме транслювали пресконференцію співаків, які робили тур на підтримку мови. Вони казали: «Спілкуйтесь українською, незважаючи на помилки». Бо, погодьтеся, тепер чимало таких, які кажуть: «Я не розмовляю українською, бо досконало нею не володію». А тут ось така підказка!

Мама спершу поставилася до моїх експериментів негативно, але потім зрозуміла, що це свідома позиція. І на роботі поставилися толерантно. Потім з’явилося супутникове телебачення, де я знайшов телеканал TVI. Мені дуже подобалася передача «Правда». А з українськомовною музикою мене ознайомила передача «Музика для дорослих» з Марічкою Бурмакою. Потім були Сергій Жадан, Орест Лютий».

Олександр Кравченко працював вантажником на м’ясокомбінаті. Уперше до кримських акцій протесту долучився 17 січня 2014 року, після ухвалення Верховною Радою диктаторських законів. Саме це змусило його вийти з рухом «Євромайдан-Крим» під стіни Представництва Президента України в Криму. І відтоді він уже не міг стояти осторонь. Виїхати з півострова Олександрові довелося після того, як 9 березня 2015 року він разом з іншими вийшов ушановувати Тараса Шевченка у день його народження.

Саме на цій акції Олександр познайомився з Вельдаром Шукурджиєвим.

«Ми разом пройшли влаштоване кримськими суддями судилище, — згадує юнак. — Вони у своїх вироках дописалися до того, що український прапор — заборонена символіка, а Шевченко — російський поет. Після цих усіх подій і було прийнято остаточне рішення виїхати, адже до того я вже неодноразово замислювався над цим.

Приїхавши на материк, одразу пішов у військкомат і записався у Збройні сили України. Мене направили на навчання на Широколанівський полігон у Миколаївській області. Там пробув трохи більш як місяць. Вивчився на стрілка, служив у мотопіхоті. Мав позивний «Крим».

Сказати, що армія тоді була забезпечена всім на 100%, не можу. Наприклад, нам видали бронежилети, каски, особисту зброю. Але я навідник-кулеметник на БРДМ, і щоб ремонтувати його, мені потрібні були інструменти. Але їх не дали. На допомогу прийшли волонтери: все надіслали, що було потрібно. Загалом солдатський побут було налагоджено, а наші командири чесно ділили з нами всі труднощі армійського життя».

Не можу втриматися, щоб не поставити запитання про нинішній час. Чи відчуває Олександр післямайданівський відкат? Кримчанин відповів: «У мене немає якихось особливих розчарувань. Сьогодні трохи відступили, а завтра знову підемо в наступ. Треба лише постійно вчитися, бо часто у війні перемагає не найсильніший, а найстійкіший, найвитриваліший, умотивований. Зміни на краще є. Бачу позитив на прикладі Миколаєва, Херсона, Запоріжжя. Закон про мову діє, все йде до кращого, хоч темпи відродження могли бути швидшими».

Не можемо не згадати про «індекс щастя». Від чого він залежить? Олександр вважає, що там, де є монолітність і бажання бути єдиною нацією, люди почуваються щасливішими. А там, де націю розколюють ізсередини, відсоток нещасливих людей набагато більший. Наводить приклад Фінляндії. Ця країна у 2019 році очолила рейтинг найщасливіших країн. І це попри те, що в 1940-му після війни з СРСР фіни втратили понад 10% території. Приблизно стільки, як і ми тепер. Зате такою ціною вони купили собі свободу і процвітання.

«І ми б рухалися в тому напрямку, якби не втратили темпу, не розтринькали легковажно дух Майдану, — каже Олександр Кравченко. — У 2014 році оптимістів було набагато більше. Навіть у Криму це відчувалося. Отже, важливо бути монолітними! Принаймні треба наполегливо всією країною прагнути цього».

Сергій ЛАЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua