У Житомирі відмова водія міської маршрутки безкоштовно провезти вдову учасника АТО з її дитиною-сиротою обернулася цілком прогнозованим і гучним скандалом. Того самого дня в облдержадміністрації відбулася термінова нарада, на яку запросили автоперевізників, а ввечері група активістів покарала водія, який образив овдовілу дружину воїна-героя, — пробила всі шини його мікроавтобуса.
Здавалось би, конфлікт вичерпано, справедливість взяла гору, власники маршрутів укотре заявили, що перевозили, перевозять і перевозитимуть учасників АТО та їхніх рідних, на яких також поширюються пільги, без жодних обмежень. Натомість для решти пільговиків, яких на Житомирщині близько 360 тисяч (фактично чверть жителів області, що чи не найбільше в країні постраждала від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС), буде чинним правило — не більше двох безкоштовних пасажирів у салоні маршрутки.
Та насправді до повного хепі-енду ще далеко, адже проблема спричинена браком бюджетного відшкодування за перевезення пільговиків. Тому одна зацікавлена сторона апелює до законів, якими означено пільги на безкоштовний проїзд, та емоційно заявляє: «Не хочете нас возити безплатно — залиште маршрути, а на ваше місце прийдуть інші». Натомість перевізники не менш аргументовано роз’яснюють, що ті закони передбачають відшкодування з бюджету витрат на транспортне обслуговування пільгових категорій громадян, якого насправді немає.
Між тим перевезення, так само як і забезпечення житла пільговиків електроенергією, теплом і газом, така сама послуга, повну вартість якої хтось таки має оплачувати. Адже нікому не спадає на думку йти в магазин і вимагати, щоб йому дали хліб безкоштовно, а ось до транспортників такий ультиматум — чомусь норма.
Отож нинішній крок перевізників назустріч учасникам АТО — один із проявів всенародної шани українців до своїх захисників, яких більшість із нас люблять до глибини серця, а маршрутники — до глибини власних кишень. Утім, одна справа, коли таких пільговиків у салоні мікроавтобуса лише кілька, і зовсім інша — коли йдеться про міста чи міські мікрорайони, де, як наприклад, у Новограді-Волинському чи на Богунії у Житомирі, місця постійної дислокації військових частин. Тут до третини пасажирів — учасники АТО, що боляче б’є по фінансових результатах роботи конкретних перевізників, які обслуговують ці маршрути. На Житомирщині проблему планують розв’язати завдяки обласній програмі, кошти за якою спрямують насамперед на фінансування пільг у тих містах, де така потреба постала особливо гостро.
Власне, як визнають в облдержадміністрації, місцевим бюджетам під силу забезпечити фінансування витрат за перевезення близько 6 тисяч учасників АТО. Однак цього не скажеш про 360 тисяч вже згадуваних пільговиків інших категорій — від пенсіонерів і дітей війни до чорнобильців, субвенція із держбюджету на транспортне обслуговування яких торік становила 54 мільйони гривень за потреби щонайменше 183 мільйонів гривень. Парадокс, але фактично пільгами у повному обсязі користуються далеко не найзлиденніші наші співвітчизники.
Зайве пояснювати, що у Житомирі, де середній розмір пенсій суттєво вищий, ніж у сільських районах, до послуг пільговиків тролейбуси і трамваї без жодних обмежень щодо кількості поїздок, а на утримання свого часу безкоштовно отриманих від держави квартир надаються неабиякі житлово-комунальні субсидії. Натомість у більшості поліських сіл, де навряд чи вже дочекаються підведення природного газу, єдина доступна пільга — безкоштовний двічі на тиждень проїзд в автобусі чи маршрутці до райцентру, в установах якого у «пільгові» дні неймовірні черги. Але ж закон для всіх один, тому селяни пенсійного віку мають таке само право на транспортні послуги, як і їхні міські ровесники.
На відміну від країн із потужною економікою, в не найзаможнішій Україні політики перед виборами «розплодили» таку кількість пільг, що фінансувати їх держава не спроможна. Більше того, у нас учасників бойових дій-фронтовиків фактично прирівняли до учасників війни-тиловиків, а героїв АТО і ліквідаторів аварії на ЧАЕС — до 14 мільйонів пенсіонерів, що навряд чи можна вважати торжеством соціальної справедливості.
За такого підходу доречно згадати героїв відомого твору американського письменника О’Генрі, персонажі якого вдвох намагалися їхати на одному коні під кличкою Болівар, доки не зрозуміли — йому це фізично не під силу.