Чому на годину запізнився на презентацію своєї книги в Спілці письменників поет? Не кожен з його побратимів по перу пояснить свою непунктуальність ось так: «У нас о 8-й ранку був бій, а потім десь до 10-ї наші позиції накривали мінометами. Це така зараза: не можеш відстрілюватися, коли летить міна, бо б’ють здалеку, треба пересидіти в окопах, бліндажах. Сьогодні били з великокаліберних мінометів — якщо ти не на позиції і не в окопі, найкраще знайти схованку десь у підвалі. А щоб сісти в авто і їхати, не було й мови. Як тільки виникла пауза, втомилися по нас стріляти, я вирушив до вас».
Із села Піски неподалік донецького аеропорту, де розташований добровольчий батальйон «ОУН», заступник його командира Борис Гуменюк приїхав тоді до Києва не тільки на автограф-сесію з читачами, а й у військових справах. Хоч, власне, і його книга «Вірші з війни» причетна до цих справ не лише за змістом. Ці поезії спершу з’явилися у Фейсбуці, завсідники якого й зібрали кошти на видання збірки, а її тираж за три дні розкупили на Львівському форумі видавців. Із «львівських» грошей частина пішла для наступного накладу, а решта — на потреби батальйону «ОУН», і так буде й надалі. Хто б подумав, що назва студентської стіннівки на факультеті журналістики Київського університету «Слово-зброя» колись стосуватиметься віршів Бориса Гуменюка і настільки в прямому значенні, а вони справді перекуються й на зброю…
Я так дякую Господу за щастя щодня закохуватися в свій народ, хоч воно з нестерпним болем прощань із найкращими й найсвітлішими… Для означення його патріотизму й героїки замала земна шкала. Нині час найвищої поезії вчинків за найжорстокіших і найпідліших випробувань, а де знайти гідні цим вчинкам співвітчизників слова, які проймають душу й очищують її так само?
Вони у «Віршах з війни» Бориса Гуменюка, якого називають чоловіком із джеклондонівською долею.
— Чи не всі наші співвітчизники стверджують, що агресії від Росії не чекали, а ви, Борисе, ще кілька років тому назвали в інтерв’ю цю державу єдиним стратегічним ворогом України і зауважили, що чеченці у своєму краї воювали і за нас: бо якби не їхній спротив тоді, був би вже збройний конфлікт у Криму чи деінде. Торік у грудні ви презентували свій гімн Майдану «Готуйся до війни». Свою війну в Донбасі за цілісність Батьківщини розпочали в добровольчому батальйоні «Азов» 22 червня… Ця дата — випадковий збіг чи приурочена історично? І як часто вам випадало пророкувати?
— Я потрапив на Донбас саме 22 червня зовсім випадково. А збирався на війну, ще коли російські війська опинилися в Криму. Подався на початку березня до військкомату за місцем проживання: мешкаю на Київщині. Молоденький військком сказав, що вони записують чоловіків віком до 40 років, які служили у війську і мають потрібні професії. А, мовляв, тих, кому вже за 45, не реєструють, бо це партизани, якщо комп’ютер зі списком цих людей, не дай Боже, потрапить до ворога, усіх виявлять.
Я йому подякував і пішов… створювати партизанський загін. У березні — квітні в трикутнику Баришівка — Березань — Згурівка ми «поставили під ружжо» кілька сотень чоловіків, котрим 45 плюс, переважно мисливців зі своєю зброєю, готових давати відсіч ворогу, якщо Путін попре сюди через Суми або через Чернігів.
— Тобто ви готувалися захищати свою місцевість?
— Так, тоді партизанські загони виникали по всій країні, а ми почали це одними з перших, на власному забезпеченні, транспорті. Хоча я увесь час поривався на Донбас, так складалося, що і в Національну гвардію не брали мене за віком і тому, що не військовозобов’язаний…
Та коли загинули хлопці під Волновахою, ми з товаришем взяли свої мисливські карабіни, сіли в моє авто і вирушили до батальйона «Азов». І так сталося, що, виїхавши з Києва 21 червня, ввечері були вже на місці, а з 22-го розпочалася моя служба в «Азові», яка триває нині вже в батальйоні «ОУН».
А щодо пророцтв… У нас на Західній Україні культивується знахарство, волхвування, а мольфарство було і в моєму роду, передавалося по жіночій лінії, від матері до старшої доньки.
— І скільки воно охоплює поколінь?
— Кажуть, тридцять два. Якби я народився жінкою, був би тридцять третьою мольфаркою, але в моєї матері двоє синів. Тому природно, що це проривається в мене на генетичному рівні, через літературу загалом та поезію зокрема, в якихось месиджах, свідомих чи позасвідомих, — напевне, оті знання, які накопичували покоління моїх пращурів, так чи так даються мені взнаки. Хоч сам ніколи цього не культивував, тим паче, що я християнин.
Але коли щось знаю, то це вже точно, і зроблю по-своєму, навіть якщо увесь світ буде проти цього.
— Якось ви сказали, що нічого не боїтеся вже років 20. А що лякало вас раніше?
— Я тоді все-таки трохи обманув: остерігаюся плазунів, хоч за гороскопом Змія. Досі дуже боюся висоти: вже робив купу спроб подолати цей страх, намагався лазити по деревах і дахах будинків, але він не минає. Проте нині, навпаки, доводиться забиратися нижче рівня землі, в окопи, траншеї, я там почуваюся куди комфортніше, ніж якби стрибав із парашутом.
— Цікаво, яким ви були в дитинстві?
— Розбишакою, з 12 років перебував на обліку в дитячій кімнаті міліції. Школою нехтував, просто туди не ходив. Доки був малим, мати якось давала мені раду віником. А в 5 класі став на зріст як вона, в 6-му вже був вищим на голову, тож била мене мати віником чи ні, це вже не допомагало. Закінчивши 8-й клас, якось натякнув, що продовжу навчання в десятирічці сусіднього села. Всі вчителі дружно просили мене цього не робити, а піти в ПТУ. Тут я до них дослухався і зовсім не шкодую. Хочу вибачитися перед шкільними педагогами, я далеко не з найкращих їхніх учнів…
— На презентації «Віршів з війни» ви цитували слова вчительки про себе: що в школі неправильно розуміли сенс подвигу…
— У 12-13 років я не мав жодного уявлення про існування Бандери чи Шухевича, про героїв ОУН-УПА. Але знав, хто такі Олекса Довбуш, Кармелюк, Робін Гуд, і хотів бути схожим на них. Ми дивилися тоді фільми гедеерівської кіностудії ДЕФА, де благородні червоношкірі індіанці билися з поганими блідолицими ковбоями, й уособлювали себе з позитивними героями. У реальному житті ходили в червоних галстуках: у піонерах я побув. Та як прожити дванадцятирічному пацану без подвигу? Це ж не принести зі школи п’ятірку з географії чи просапати 10 соток буряків на колгоспному полі? А нам хотілося, щоб так, як у Мюнхгаузена: подвиг з 8-ї до 10-ї ранку, причому щодня. Тому з такими дітьми завжди є проблеми в учителів, батьків, на вулиці.
— Ви не знали про ОУН, УПА, живучи на Тернопільщині?
— Я вже знав про це в 1980-му, коли мені було 15 років, а від молодших дітей у сім’ях таке приховували з різних міркувань. Якщо б дідусь чи бабуся говорили про бандерівців позитивно при малих онуках, а ті в школі, де їх «чистили» під Леніним, Зоєю Космодем’янською тощо, прохопилися б добрим словом про Шухевича… Тоді в родину прийшло б лихо. Тих, хто просвітив неповнолітніх учнів, щонайменше відправили б на Соловки чи в Мордовію. Тому в сім’ях дорослі змушені були мовчати або шепотіти між собою по кутках, щоб не почули малі діти. А виховували їх на власних вчинках, на любові одне до одного, до рідної землі, прищеплювали патріотизм і націоналізм через народні традиції, пісні. Ми такими й виросли.
— Як пишете на війні вірші: одного дня кілька рядків, наступного?
— Ні-ні. Беру планшет і одразу пишу прямо на Фейсбуці, без чернеток, редагують уже мої друзі, зокрема поет Іван Андрусяк. А спочатку відчуваю ауру вірша. Казав Андрусяку: Іване, є вірш, але слів ще нема. Хоч я вже знаю, яким він буде.
— Що відчуваєте, коли він уже з’явився?
— Що виконав свою роботу як поет. А як у солдата вона в мене дуже проста: я повинен убивати. Краще, звісно, звучить «захисник Вітчизни». Але ми повинні виховувати кваліфікованих убивць, щоб знищувати кожну наволоч, котра прийде загарбувати нашу землю, — як ось зараз. Тому я поет і вбивця. І намагаюся робити це добре.
— Така вражаюча поезія, як у вашій збірці «Вірші з війни», може народитися, мабуть, лише під кулями, віч-на-віч зі смертю…
— Моя перша поетична збірка вийшла 1993-го. Я не писав поезію 21 рік і ніколи не думав до цієї справи повертатися. Воно якось само… У мене «Вірші з війни» — за змістом новели, тому що це історії з реального життя, і є потреба з кимось ними поділитися. Де існує не якийсь ліричний герой чи прототип, а безпосередньо конкретна людина, про яку розповідаю. А форма — верліброва, тож назвав би їх новелами-верлібрами чи навпаки.
— У батальйоні читали ваші поезії?
— Їм не до того, вони воюють. Доки не привіз туди книжку «Вірші з війни», вони й не знали, що я письменник. Там ніхто не випендрюється. Поряд зі мною і доктор наук, і злодій у законі, і мільйонер… Абсолютно різні люди, які в нормальному житті займаються зовсім різними справами. Але коли горить хата, то збігаються різні сусіди — і професор, і кишеньковий злодій, і філолог, і пожежник. Вони просто носять воду і гасять дім. Не кажуть: не візьмуся за відро, бо я професор.
— Що відкрили в собі на війні?
— Напевне, з’ясував, що завжди був таким, як нині, просто тепер доля дала мені шанс реалізувати — сподіваюся, на сто відсотків, — той потенціал, який у мені був і який є в кожного з нас.
Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Борис ГУМЕНЮК. Народився 1965 року в селі Острів на Тернопільщині. Автор збірки віршів «Спосіб захисту», романів «Острів», «Лук’янівка», повісті «Та, що прибула з неба», книги «Вір?ші з війни». За ідеали людської гідності боровся на Євромайдані в 24-й сотні.
Заповіт
.jpg)
Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємось у ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – жодних хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Цього нам не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук із сусідського саду
Нехай батьки сподіваються
Що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються
Нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре якби на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити який хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(У пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли).
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас).
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури
Ще живі.
08. 08. 2014