А жаль, що живий лабіринт заввишки лише метр. Відразу видно, де не туди звернув, і тому вибратися з цього зеленого павутиння складно лише дитині. Я б ті кущики виростив метрів до двох-трьох. І — блукайте собі, люди добрі, нарощуйте обсяги адреналіну. А раз на годину хай приходить дядько із цуциком і виводить усіх на волю (еге ж, як у радянському фільмі «Троє у човні»). Можна — за додаткову плату.
Лабіринт — не єдине, що нині здатне привабити відвідувачів схилів і стежок Національного ботанічного саду імені Миколи Гришка. Віддаючи належне цій науковій установі, хочу похвалити його колектив за вміння зробити візит до нього не лише пізнавальним, а й цікавим. Останніми роками тут активно працюють зі спонсорами і меценатами, дипломатичними установами й міжнародними організаціями. Так, завдяки співпраці з корейським посольством нещодавно з’явився куточок корейської садової архітектури, де і обов’язкові для такого витвору корейські ворота із символом «тегеук» (символ інь-ян), і національний символ Республіки Корея — гібіскус.
Виокремлення певних експозицій і їх обгородження дають змогу маневрувати потоками відвідувачів і, що теж дуже важливо, ефективніше захищатися від варварів. Наприклад, крім традиційного, відомого ще старшим поколінням розарію, окремим життям живуть «Пори року», на чиїх куртинах квітки змінюють одна одну з ранньої весни до пізньої осені. Добре вписалися в цю експозицію й міні-скульптури, наприклад, золота рибка біля Озера бажань.
Шикарними хвилями спадають гортензії в саду витких та звисаючих форм, вишукано-чинно-благородно ведуть до оранжерей клумби партеру, усміхається лавочка-цілувалочка. І щоденні турботи відлітають у підхмарне небо, чіпляючись за гранітні брили альпійської гірки.
Гуляють алеями мами з малюками, зігрівають звичні «свої» банкетки і альтанки пенсіонери, сопуть і хекають бігуни й ходуни. Дедалі частіше завертають сюди і весільні кортежі — на території саду є кілька (але не завадило б і більше) цікавих місцин для пам’ятних фото. Одна з них — з видом на Лавру. Жаль лише, що на золоті бані доводиться дивитися через колони кранів, які без упину підносять будматеріали до, може, і звабливих кожен сам по собі, але бридких у своїй загальній масі котеджів і котеджиків, що оточили ботсад, наче половці князя Ігоря.
З приємністю зауважу, що з часу останніх моїх відвідин на центральній алеї з’явилася меморіальна дошка засновникові саду Миколі Гришку. А на стіні однієї з лабораторій є тепер меморіальна дошка Андрію Гродзінському, який тривалий час був директором саду і чимало зробив для його розвитку.
У штампованій свідомості ботсад Гришка — це сакури і бузок. Але насправді сад над Дніпром має чим зігріти душу в усі пори року. Приходьте — переконаєтеся самі.
Олег ЛИСТОПАД, Світлана СКРЯБІНА ( фото), "Урядовий кур'єр"