"Брехня до героїв не пристає"

65-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ РОМАНА ШУХЕВИЧА

ПАРАЛЕЛІ. В операції зі знищення головнокомандувача УПА задіяли понад тисячу співробітників тодішнього Міністерства державної безпеки та військових, а керував її проведенням особисто заступник очільника МДБ СРСР генерал Судоплатов. Варто згадати, що йшлося про затримання в селі Білогорща під Львовом лише двох осіб, яких ніхто із повстанців не охороняв, — Романа Шухевича та його зв’язкової Галини Дидик. Останки вбитого і спаленого генерала УПА вкинули у ріку Збруч, а заарештовану жінку після нелюдських катувань запроторили до Володимирської тюрми, в одній із камер якої вже за кілька років опинився розжалуваний Судоплатов — убивця Коновальця, Шухевича, Льва Троцького й тисяч менш відомих жертв сталінського режиму.

Утім, нині більшість жителів путінської Росії впевнена, що Сталін — суперефективний менеджер, а його кілер і кат Судоплатов — невинно постраждалий герой. Натомість навіть декому з громадян незалежної України Роман Шухевич уявляється зрадником і фашистським прислужником, якому Гітлер особисто вручив Залізний хрест за звірства над мирним населенням Білорусії і знищення Хатині з усіма його жителями.

На жаль, такі твердження лунають не лише з вуст одурманених комуністичною і путінською пропагандою обивателів, а й інколи від начебто солідних науковців, яким добре відомо, що у дбайливо збереженому німецькими архіваріусами переліку кавалерів Залізного хреста прізвища Шухевича немає. Не менша ясність і з тим, що півтори сотні жителів Хатині навесні 1943 року загинули від рук справді сформованого на окупованій українській території 118-го батальйону шуцманшафт. Однак до його складу входили не «бендерівці», а колишні радянські військовополонені на чолі з червоними командирами, які перешли на бік гітлерівців.

Мимоволі закрадається думка, що із 433 білоруських сіл, спалених карателями за період окупації, Хатинь обрали символом саме через участь етнічних українців у її знищенні й співзвучність назви із сумнозвісною Катинню, згадку про яку намагались нівелювати радянські пропагандисти. Однак правда в тому, що росіян серед колаборантів було незрівнянно більше, ніж українців. Зокрема в Білорусії сумну славу здобули підрозділи Російської народної армії колишнього агента НКВС Камінського, який дослужився до звання генерал-майора СС і двох Залізних хрестів.

Натомість 201-й охоронний батальйон, сотником у якому служив Шухевич, належав не до військ СС, а до тилових частин 3-ї танкової армії Вермахту. Причому підрозділ проіснував буквально рік, зокрема на території Білорусії з березня по грудень 1942 року, коли тут ще не було масового партизанського руху.

До речі, чимало сучасних російських «дослідників» дивним чином плутають 201-й охоронний батальйон із 101-м, який знеславився знищенням десятків сіл у Білорусії. До нього входили переважно етнічні росіяни під командуванням колишнього майора Червоної армії Ростислава Муравйова. Цей уродженець Сталіного (нинішнього Донецька) на відміну від міфічних «бендерівців» справді заслужив звання штурмбанфюрера СС. Крім того, Шухевич ніколи не був радянським підданим, а тому навіть теоретично його не можна вважати зрадником держави, громадянства якої той не мав.

Ще менше історичної правди у звинуваченнях українського батальйону «Нахтігаль» у масових розстрілах поляків і євреїв після того, як гітлерівці окупували Львів у 1941 році. Чи не дивно, що в матеріалах Надзвичайної державної комісії, яка гарячим слідом вивчала злочини фашистів та їхніх прислужників у визволеному від гітлерівців історичному центрі Галичини, немає жодних звинувачень на адресу «Нахтігалю» й особисто Шухевича?

Лише через 14 років по завершенні війни, коли Теодор Оберлендер — один із німецьких командирів сформованого з українців підрозділу — став впливовим міністром у ФРН, КДБ СРСР, розпорядився «знайти факти», потрібні для шельмування іноземного політика. Завдання успішно виконали, а радянські пропагандисти навіть заявили, що Бандеру вбили західнонімецькі спецслужби, бо він, мовляв, забагато знав про звірства Оберлендера і «Нахтігалю» у Львові. Утім, невдовзі світ отримав беззаперечні докази того, що керівник ОУН загинув від рук радянського агента Сташинського, хоча більшість громадян СРСР про це не почула ні слова. 

Власне, саме за таким кадебістським рецептом донині діють у путінській Росії, старанно називаючи чорне білим та перекладаючи вину з хворої голови на здорову.

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА ПАТОНА

Визнання корифей електрозварювання здобув у Києві

ПОСТАТЬ. Він народився в Ніцці, закінчив Дрезденський політехнічний інститут, а визнання і славу корифея електрозварювання здобув у Києві, де відомий міст Патона донині залишається зримою пам’яттю про видатного вченого, інженера, патріота. Його біографія красномовно засвідчує, що Росія отримувала потужні імпульси економічного і культурного розвитку саме у періоди співпраці з «гнилим Заходом» — чи то за часів Петра І, чи на рубежі XIX—XX століть, коли випускник німецького вишу брав участь у реконструкції Дрезденського залізничного вокзалу й працював над проектами мостів на чужині. Утім навіть по поверненні на рідну землю Євген Патон не вподобав Петербурга і Москви, зате Київ назавжди став для нього Батьківщиною.

У творчому доробку видатного мостобудівника — понад триста проектів мостів, чимало з яких стали типовими і були розтиражовані в тисячах подібних споруд по всій території СРСР. Саме це, найімовірніше, врятувало вихованця німецької мостобудівної школи і потомственного дворянина у роки більшовицького терору.

Євген Патон завжди залишався людиною честі, що красномовно доводять навіть старанно відредаговані літературознавцями в цивільному його «Спогади», видані в масовій серії «Жизнь замечательных людей» мізерним накладом 25 тисяч екземплярів. Це не лише біографічна розповідь, а й свідчення очевидця про «ефективність» сталінського керівництва й вклад України й українців у розгром гітлерівців, з якими, за словами Путіна, росіяни справились би самі.

Як згадує Патон, Київський інститут електрозварювання в 1941 році евакуювали в Нижній Тагіл на місцевий вагонобудівний завод, де відразу по прибутті науковці взялись за розробку зварювального обладнання. Однак виготовлені ними автомати для зварювання корпусів авіабомб два роки(!) простояли без діла, доки вистачало кваліфікованих майстрів для виконання цієї рутинної роботи. Про диво техніки згадали лише після того, як чоловіків мобілізували на фронт, а планові завдання збільшили у рази.

Уже штампом радянської, а нині — російської мемуаристики стала героїзація Танкограду на Уралі, де трудовим подвигом росіяни кували Перемогу. Натомість Патон розповідає, як потрібне для виробництва залізничних вагонів обладнання нижньотагільського заводу спішно демонтували й вивезли якнайдалі на схід. А в спорожнілих цехах і навіть прямо під відкритим небом евакуйовані з Харкова українці змонтували лінії з випуску легендарних танків Т-34, які почали сходити з конвеєра буквально через два місяці після приїзду харківських танкобудівників.

Не зайве нагадати, що і «тридцятичетвірка», і її дизельний двигун (на німецьких танках аж до кінця війни були лише бензинові мотори) сконструювали в Україні. Крім того, українські науковці під керівництвом Патона вже на Уралі розробили автомати для швидкісного зварювання броньованих корпусів танків. Це у десятки разів збільшило швидкість виконання цієї технологічної операції і зробило її посильною навіть для малокваліфікованих робітників. Так, про що зазвичай не згадують, із 75% до 5% скоротилися непродуктивні втрати дефіцитної тоді електроенергії, що використовували для електрозварювання.

Знаючи це, вже зовсім по-іншому сприймаєш захоплений відгук на адресу Т-34 сталінського маршала Конєва, який дякує за цю бойову машину винятково «уральським і сибірським робітникам, технікам, інженерам», більшість із яких насправді були українцями.

75-РІЧЧЯ УХВАЛЕННЯ РІШЕННЯ ПРО РОЗСТРІЛ ПОЛЯКІВA

Цілком таємно про Катинь

ЗЛОЧИН. Десятиріччями СРСР заперечував свою причетність до страти польських військовополонених під Катинню на Смоленщині, звинувачуючи у цьому злочині гітлерівців. 1944 року за розпорядженням Сталіна навіть створили слідчу комісію з промовистою назвою — «Спеціальна комісія по встановленню і розслідуванню розстрілу німецько-фашистськими загарбниками в Катинському лісі військовополонених польських офіцерів». Зрозуміло, що експерти разом із поважними представниками російської творчої інтелігенції виправдали сталінські сподівання.

Але саме Сталін на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) у березні 1940 року розпорядився знищити 21 857 поляків. Із них 4421 розстріляли у Катинському лісі, 3 820 — в Старобільському таборі поблизу Харкова, 6311 — в Осташковському таборі (Калінінська область), 6311 та 7305 — в таборах і тюрмах Західної Білорусії і Західної України.

Нині великодержавні спадкоємці сталінської імперії знову заявляють, що «Катинь — провокація фашистів», а російські власті відмовились надати доступ до 116 із 183 томів документів, що стосуються долі «зниклих поляків», бо це, мовляв, справи із грифом «Таємно» і «Цілком таємно». Утім, як і недавня заборона експертам працювати на місці падіння малайзійського літака, також підтверджує, хто насправді вчинив ці злочини.

75-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОНІДА ОСИКИ

Трагедія роздвоєності

ЗЛАМ. Старша сестра кінорежисера згадувала, як у воєнному дитинстві вони з Льонею, рятуючись від куль, опинились в окопі, з якого німець-кулеметник відстрілювався від наших. Нині доводиться лише дивуватись, як сама доля створила сюрреалістичну картину майбутнього видатного митця, в чиєму доробку і кінодрама «Захар Беркут», і замовний фільм про звірства українських націоналістів «Тривожний місяць вересень».

На жаль, йдеться не лише про минуле, бо хто з нас ще два роки тому допускав, що доведеться протистояти російській збройній агресії, шукаючи допомоги і підтримки у німців? Утім, гітлери, сталіни і путіни зникають, а український народ і Україна — вічні.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, "Урядовий кур'єр"