За останніми даними Міністерства соціальної політики, кількість внутрішньо переміщених осіб вже досягла майже півтора мільйона. Рятуючи своє життя та родини, залишивши часто зруйновані вщент домівки, ці люди поїхали від війни шукати кращої долі на підконтрольні Україні території. Хоча й не зовсім рівномірно, вони розселилися по всіх областях.
Проте побутує думка, що більшість із них оселилася саме у містах — у мільйонниках або трохи менших, і категорично не бажає їхати жити і працювати в село. Але не треба бути професійним економістом, щоб зрозуміти: саме в селі знайти житло простіше й дешевше. А якщо докласти зусиль до навіть невеличкого городу, то можна мати власні овочі й фрукти. Проте з роботою в селі складніше, ніж у місті. Зазвичай вона важка і не дуже оплачувана.
Тож «УК» вирішив дослідити і з’ясувати, чи насправді вимушені переселенці не хочуть їхати в село і чому. У пошуках тих, хто може спростувати усталену думку, зверталися до громадських організацій та державних установ Київщини, які допомагають цим людям влаштуватися на новому місці, знайти житло і роботу. Нам обіцяли допомогти, проте час минав, а відповіді не було. Зрештою ми її отримали, але не таку оптимістичну, на яку сподівалися: «Вибачте, але ми не змогли відшукати таких людей. Можливо, з часом…»
А ось яку думку з цього приводу почули від голови правління громадської ініціативи «Відновлення Донбасу» Олени Пєтряєвої:
— Більшість людей, які, рятуючись від війни, перебралися на мирні території України, виїхали з Донеччини та Луганщини. Не погоджуся, що взагалі ніхто не осів у селі. Такі люди й родини є, і їх чимало. Принаймні маємо такі дані про тих, хто залишився у цих областях, лише перемістився на їхні мирні частини.
Але погляньмо на питання з іншого ракурсу. До початку збройного конфлікту на території, скажімо, Донецької області проживали 4,3 мільйона людей. Важливо знати, що 90,9% з них жили й працювали саме у містах — великих і не дуже. Працювали у промисловості: на шахтах, збагачувальних комбінатах тощо. І лише трохи більш ніж 9% — у селі, звикли до цього та почуваються там комфортно. Тож, як на мене, зовсім не дивно, що жителі міст прагнуть переїхати у звичні для себе і родини умови. Адже після стресу від втрати домівки ще й потрапити в умови, до яких абсолютно не звик, — це подвійне навантаження.
Проведене нами дослідження доводить, що більшість переселенців осіли у найближчих до їхніх покинутих домівок областях: на Харківщині, Дніпропетровщині. Можливо, задля того, щоб, коли настане час, повертатися було недалеко. А саме ці області не аграрні. Вони більше схожі на ті самі Донеччину і Луганщину — промислові осередки, де більшість людей працює на підприємствах. Тож переселенці знаходять роботу там, де можуть її знайти, — пояснила громадський діяч своє бачення ситуації.
Все-таки, як з’ясували журналісти «УК», ситуація не скрізь однакова. Нашим власним кореспондентам вдалося відшукати переселенців, які виявили бажання оселитися, нехай і тимчасово, саме в селі. Отже, про їхні проблеми адаптації, здобутки, допомогу оточення, а також міркування з приводу та очікування — у матеріалах із регіонів.
Бо нам тут жити
УКРАЇНА ЄДИНА. Більшість із 13 тисяч переміщених осіб, які знайшли прихисток на Черкащині, на проблеми не скаржаться, хоч вони є
Роман КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»
Майже рік, як сім’я Постнових переїхала на Черкащину, до села Білозір’я, що неподалік від обласного центру. Змінити місце проживання змусила окупація. Не в силі більше жити в захопленому бандитами Торезі, вирішили перебратися на центральну Україну. У селі, де придбали сякий-такий будиночок, їх зустріли привітно. Нашвидкуруч відремонтували помешкання й почали обживатися.
.jpg)
І довелося журналістові стати столяром
Оскільки всі заощадження пішли на придбання та облаштування житла, спочатку довелося скрутно. Добре, що сусіди допомогли. Навесні посадковою картоплею забезпечили. Допомагали й порадою, і добрим словом, адже нелегко міським жителям призвичаїтися до сільського буття. Ось так потроху й освоїлися. Пенсіонерка Валентина Володимирівна зізнається, що 20 соток городу, який обробляють, забирають багато сил. Однак свій перший урожай уже зібрали. Картопля не дуже вродила. Потрібно було краще удобрювати та доглядати, каже новоспечена городниця. Але сім’я й так задоволена: уперше стільки городини виростили своїми руками. На зиму вистачить.
Вона колишній журналіст, людина відкрита, любить погомоніти з сусідами. Отож дружні стосунки з білозірцями зав’язалися одразу. Пенсія 2 тисячі гривень ніби й немала, але взимку від неї мало що лишалося, якщо врахувати оплату за опалення та електроенергію. Добре, що у її чоловіка Анатолія більша. Щоправда, майже вся йде на лікування. Розпочавши хіміотерапію в Торезі, він продовжує процедури тут. Але по ліки доводиться їздити аж до Львова.
Син Постнових Артем, який переїхав до села разом із дружиною, також журналіст. Спробував улаштуватися в одну з редакцій обласного центру, однак ні заробіток, ні пропоновані обов’язки його не влаштували. Отож подався вчитися на столяра, яким нині й працює (або, як каже, — підробляє) в одній із приватних фірм у Черкасах. Недавно у них народився син, якого на честь діда назвали Анатолієм. Отож молода мама Поліна разом зі свекрухою й клопочеться навколо семимісячного немовляти.
Домашньої живності, як у сусідів (курей, качок, свиней), Постнови поки що не завели — коли ж їх доглядати, упоратися б хоча б з городом та своїми проблемами. У Торез повертатися не хочуть, адже там хазяйнують «деенерівці». Ні речей, ні будинку продати не встигли. Хотіли перевезти дещо, але спочатку не було перепустки, а тепер, коли її оформили, не можуть знайти перевізника.
— Село, — каже Валентина Володимирівна, — нам подобається, як і його привітні люди. Та й узагалі центральна Україна — чудовий край. Чисте повітря, гарна природа. Радіємо кожному новому дню, сонцю, яке зійшло…
Щоправда, дивно слухати, як дехто в селі розмірковує: хай, мовляв, Путін і Київ забере, аби лишень війни не було. На це вона відповідає: «Україна — понад усе. Це наша земля, її треба захищати від агресорів. Тут жити нашим дітям і внукам».
Про що мріє? «Аби нарешті закінчилася війна. А ще хочемо придбати новий економний опалювальний котел. Але наші статки поки що замалі для цього».
Чужими тут себе вже не вважають
Згідно зі статистикою, опублікованою ДСНС, нині на Черкащині 13 427 вимушених переселенців, зокрема з Донбасу — 13 117. Долі у всіх склалися по-різному.
Приміром, значна частина новоселів зі сходу України, які нині проживають у Боровиці Чигиринського району, як кажуть у сільраді, вже й переселенцями себе не вважають.
Сергій та Ірина, які вже півтора року живуть у селі Тіньки, переселившись зі Слов’янська, розгорнули тут власний бізнес: виготовляють вироби з кераміки. Їхнє життя поступово налагоджується. Виховують двох дітей. Узяли в кредит новий будинок. Сергій показує устаткування, яке нещодавно придбав. Отож бізнес буде розширювати. Проте нарікає, що коштів катастрофічно бракує. Можна було б будинок у Слов’янську продати, але його там ніхто не купує.
А багатодітна мама Людмила минулої осені купила в Тіньках хатку, навесні почала з чоловіком ремонт, аби великій сім’ї з чотирма дітьми зручно було. На двох малюків сім’я одержує допомогу по 3600 гривень на місяць. Чоловік заробляє близько тисячі за те, що стриже в селі газони. Роботу допоміг знайти місцевий центр зайнятості. Хоча, якби не односельці, сутужно було б: то картоплі, то сала чи м’яса принесуть, консервації різної, риби. А недавно подарували козу, яка вже привела двох козенят. У школяра з українською мовою жодних проблем. А молодший син навіть вивчив гімн України й співає його сусідам. Життя триває!
До родичів або знайомих
Наталя ЗВОРИГІНА,
«Урядовий кур’єр»
В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ. На Запоріжжя зі східних областей України та Криму вже приїхали, за офіційною статистикою, близько 65 тисяч вимушених переселенців. Насправді, вважають фахівці, їх щонайменше 100 тисяч. За інформацією Запорізького обласного центру зайнятості, з 1 жовтня 2014 року й дотепер на обліку перебуває 3121 особа, зокрема 987 — у сільських районах. Працевлаштуватися вдалося 632 людям, із них 232 — на підприємствах у сільській місцевості.
— На жаль, у селі немає місць для масового компактного проживання цих людей, тож здебільшого вони туди і не їдуть. Переважно зосереджуються у містах — Запоріжжі та Бердянську. Бо більшість і раніше жила у містах, тому їм важко адаптуватися до інших побутових умов, зокрема вирішувати питання з пічним опаленням. До того ж у селі нелегко знайти роботу, — коментує ситуацію заступник начальника відділу організації сприяння працевлаштуванню Запорізького обласного центру зайнятості Світлана Гайдаш. — Тож здебільшого на село їдуть ті, хто має там родичів або знайомих.
Але й на селі ті, хто прагне на новому місці налагодити своє життя, врешті досягають мети. Так, працівники Михайлівського районного центру зайнятості допомогли колишній жительці села Грабове (Донеччина) Катерині, яка мала лише середньою освіту, працевлаштуватися помічницею у місцеве фермерське господарство. А Віктору з Оленівки (також Донеччина) із понад 20-річним досвідом роботи електромонтером за сприяння Василівського центру зайнятості знайшли роботу за фахом — електромонтером у місцевому агропідприємстві.
Проте своє місце тут знаходять і люди з вищою освітою, навіть творчі працівники. Наприклад, Тетяна з Луганська — спеціаліст із музичної педагогіки та виховання — за підтримки Вільнянського районного ЦЗ працевлаштувалася вчителем у місцеву загальноосвітню школу.
— Вимушеним переселенцям ми надаємо увесь спектр соціальних послуг, — підтверджує Світлана Гайдаш. — Організовуємо навчання, сприяємо у підвищенні кваліфікації тощо. Так, профнавчання пройшли 160 переселенців, із них 52 — жителі сільських районів.
Скажімо, муляр Володимир з Макіївки у рідному місті працював на будівельному підприємстві за фахом. На новому місці у Бердянському районному центрі зайнятості запропонували освоїти професію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва. По завершенні навчання працевлаштувався за новим фахом у фермерське господарство «Азов».
Серед безробітних, які підвищували кваліфікацію на курсах «Основи охорони праці та правове регулювання взаємовідносин в умовах підприємства легкої промисловості» на базі Дніпропетровського центру профтехнічної освіти Державної служби зайнятості, був і переселенець із Донецька Навасард. Після навчання чоловік знайшов роботу на Василівському заводі металевих конструкцій обрізувачем матеріалів.
А хто не може влаштуватися на постійне місце роботи, має змогу підзаробити на громадських роботах.
— У сільській місцевості ми пропонуємо, наприклад, працювати на прополюванні або на зборі врожаю, — пояснила фахівець обласної служби зайнятості. — За останній час до них долучилися 157 безробітних переселенців.