"Чи є життя на окупованій території Донбасу без України?"

Павло КУЩ
20 сiчня 2021

«Не думайте, що по той бік не залишилося патріотів»

Ми познайомилися дуже давно, ще на другому році гібридної війни. Під час шкільних канікул зусиллями волонтерів вдалося вивезти кількох дітей з окупованої території Донеччини в Україну на відпочинок. Спершу юні заручники «рускава міра» були трохи замкненими. Та перегодя крига недовіри скресла, і вони розповідали про свої страхи, сподівання та мрії. Діти не приховували здивування, що не побачили тут на будинках влади прапорів США, а на вулицях — солдатів НАТО. Зізналися про свою попередню домовленість розмовляти в Україні російською мовою тільки пошепки, щоб не попасти в «тюрягу». А потім розповіли про жахи, які супроводжували цю поїздку. Школярів та їхніх батьків всіляко лякали: казали, що малих неодмінно схоплять і повезуть до військових госпіталів, де «поріжуть на органи» для поранених «карателів».

Тобто вже за понад рік російська пропаганда на окупованих територіях аж перевиконала план перетворення малих жителів України на «патріотів Донбасу» і майбутніх його «захисників-ополченців». Проте закономірно, що всі вони, надивившись жахів війни зблизька, мріяли про мирне життя. Ми тоді висловлювали сподівання, що таке омріяне майбутнє настане вже за рік-другий.

На жаль, цього не сталося, і подальша доля дітей склалася по-різному. Одна з юних знайомих через кілька років після зустрічі нарешті переїхала з окупованої території в українське місто Донеччини. Вона вже навчається у випускному класі й готується вступати в один з вишів Києва. Але повертатися до минулого життя в ОРДО їй доводиться не тільки у спогадах, бо родичі досі перебувають за лінією розмежування. І саме з цієї причини старшокласниця погодилася поділитися власними роздумами, обравши собі псевдонім Рина ЛЕДЯНИХ.

Фото з сайту radiosvoboda.org

— Яке життя на не підконтрольній Україні території?

— Про життя на окупованій території Донецької та Луганської областей з українських медіа можна дізнатися небагато. Тема ця з’являється дедалі рідше, і тому складається враження, що для українського суспільства вона не важлива. Існує багато стереотипів про окуповані території та їхніх жителів. І дуже рідко випадає прочитати свідчення людей, які живуть там.

Я звичайна учениця 11 класу, яка торік разом з родиною переїхала на підконтрольну територію України, проживши по той бік шість років. Хочу, щоб читачі хоч подумки потрапили в місця подій і зрозуміли, що таке жити, де не працюють закони і моральні цінності. А насамперед спробую відповісти на запитання, які мені найчастіше ставлять нові знайомі.

— Чи можна жителям окупованої території Донеччини вільно висловлювати свої погляди і думки?

— Ні! Людина, яка живе на території так званої ДНР і дбає про власну безпеку, мовчатиме. У «республіці» не діють українські закони, і це я знаю, на жаль, із власного сумного досвіду.

Тривав другий рік війни, коли мої батьки вирушили у справах на підконтрольну територію України. Як і всі, вони стояли в черзі на КПВВ. Виникла якась суперечка, і озброєні проросійські військові погрожували, що заберуть машину в батька. Мама стала на його захист і вголос емоційно висловила негативну думку про «владу» на окупованій території. Як потім ми дізналися, маму знімали на камеру і потім розмістили відео у соціальних мережах.

Минув тиждень. Одного дня ми всією родиною були вдома і раптом почули дуже сильний стукіт у вікно. Якийсь невідомий здоровенний чолов’яга, зайшовши на подвір’я, з такою силою штовхнув маму, що вона впала. Вийшов тато, а цей чоловік став нас лаяти і звинувачувати, що ми «укропи», які підтримують Україну. Побачивши це, я зателефонувала товаришам батьків, які дуже швидко приїхали й викликали поліцію.

Отож перший урок, який я засвоїла у віці 11 років, — мовчати і не казати зайвого, доки перебуваєш на окупованій території.

— Чи можна почути в ОРДО українську мову?

— Згідно з «конституцією ДНР», до 6 березня 2020 року на окупованій території було дві «державні мови»: українська і російська. Але окупанти зробили це формально і про всяк випадок. А потім того дня українську зовсім прибрали, залишивши російську єдиною «державною».

2014 року, коли розпочалася гібридна війна, у моїй школі українську мову викладали двічі на тиждень, російську — раз. Через пів року окупаційна влада прибрала дванадцятибальну систему та повернула п’ятибальну. Російську мову поставили чотири рази на тиждень, а українську — раз на два. У документах українська мова чергувалася з літературою раз на тиждень, але вивчали ми її набагато менше, бо саме уроки української завжди випадали.

Щороку влада «ДНР» погрожувала прибрати рідну мову, але не робила цього, можливо, щоб мати перед міжнародною спільнотою доказ того, нібито на окупованій території України розвивають українську.

На території ОРДО досі залишаються старі українські книжки, їх можна взяти у бібліотеці, якщо знайдуться читачі. Є вчителі, які готують школярів до ЗНО, але потай, щоб ніхто не знав. І є люди, які знають і шанують українську мову й культуру і не дуже приховують це.

— Чи є українська продукція в місцевих магазинах?

— Останнім часом таку продукцію там не знайти. Однак це тільки офіційно. Бо одного дня окупаційна влада прийняла рішення перевіряти торгівців: якщо контролери побачать тут товари, виготовлені в Україні, то підприємство відразу оштрафують і закриють. Та власники магазинів добре знають, що зможуть заробити гроші саме завдяки українській продукції, на яку значно більший попит. Люди на окупованій території вже пересвідчилися, що українські продукти харчування та інші товари набагато вищої якості, ніж російські. Від шоколаду, масла, молока, тістечок, овочів і до непродовольчих товарів — взуття, одягу тощо. Підприємці провозять контрабандою українську продукції через лінію розмежування і з-під прилавка продають знайомим.

Тяжко підтримувати зв’язок з Україною, але без цього просто не вижити в окупації. Фото з сайту radiosvoboda.org

— Як відреагували у школі на твій намір переїхати в Україну?

— Деякі наші вчителі не схвалювали ідеї переїзду на підконтрольну Україні територію. Вони вважали, що збираюся переїхати в Росію, де є родичі. Ця версія була в якомусь сенсі прикриттям, а тому я підтримувала такі чутки, бо боялася, щоб не виникло проблем. А коли побувала у своєму місті через три місяці після від’їзду звідси, одна з учительок під час зустрічі навіть вигукнула: «Як багато ти тепер втратила! Краще б тут залишилася». У той момент я засвоїла ще один урок: деякі люди в «ДНР» навіть не розуміють, чому інші прагнуть залишити ту депресивну територію.

— Чому інші люди не переїжджають в Україну?

— Складне запитання. По-перше, люди, які хочуть переїхати, повинні самотужки облаштуватися і подбати про своє майбутнє на підконтрольній території. Треба знайти місце для проживання та роботу. Якщо сім’я велика, — влаштувати дітей до дитячого садочка чи скласти екзамени, якщо йдеться про школярів, бо атестат «ДНР» не чинний на території України. А головне — доведеться залишити житло, роботу, школу, місто чи село. Далеко не всі до цього готові.

По-друге, люди, які займаються підприємництвом і заробляють цим для утримання родини, опинилися ще у складнішій ситуації. Ось приклад. У місті, звідки ми виїхали торік, залишився будинок та невеликий бізнес нашої сім’ї. Мій батько дуже гарно обладнав своє робоче місце. Попри вартість приміщення, утеплених стін і ремонту, професійного обладнання, тато не має змоги вивезти своє майно на підконтрольну Україні територію і почати бізнес на новому місці. Адже «ДНР» вважає все майно та обладнання підприємців, які перебувають на окупованій території, своєю власністю.

— Чи залишилася українська символіка на окупованій території?

— Не повірите, але символи Української держави на території України (адже «ДНР» та «ЛНР» — це Україна) з подачі окупаційної влади та пропаганди стали порівнювати зі свастикою, що заборонено в багатьох країнах. Для прикладу розповім історію, яка недавно трапилася з чудовою людиною, жителькою окупованої території, волонтеркою, яка опікувалася сиротами й дітьми із проблемних родин.

Вона була відома тим, що багато допомагала дітям на окупованій території: привозила одяг, взуття, шкільне приладдя. І ніколи не приховувала свого критичного ставлення до влади «ДНР». На жаль, багато земляків про це знали. І про те, що вона спілкується українською мовою. Тож одного дня, коли чоловік волонтерки перебував у справах в Україні, до її двору приїхали місцеві силовики, щоб обшукати будинок. Порпаючись, вони знайшли і вилучили українські прапори й символіку, всі флешки з фотографіями. Волонтерку повезли з собою, і вона тільки встигла переказати знайомим, щоб повідомили про затримання чоловіка.

Відтоді вже минув рік, як ця волонтерка перебуває за ґратами. Єдине «звинувачення», яке інкримінують їй проросійські окупанти, — зв’язок з Україною. Зокрема те, що вона передавала речі для дітей-сиріт, які збирали українські волонтери. І для звинувачень у «шпигунстві» використали українську символіку, знайдену в хаті чи на фотографіях.

— Чи підтримують люди окупаційну владу?

— Прикро, та в багатьох регіонах України вважають, що на окупованій території мешкають тільки так звані ватники. Але це не так. Багато людей насправді підтримують Україну, проте вони змушені мовчати, щоб зберегти себе і близьких. Чимало заручників окупації зневажають карикатурний і потворний «рускій мір», шанують свою справжню державу та рідну мову. Однак у тих умовах робити це відкрито не просто неможливо, а й небезпечно. Не хочу нікого ображати, та людям, які не бачили зблизька жахіття «ДНР» чи «ЛНР», важко зрозуміти тих, кому випала ця доля. Не думайте, що по той бік лінії розмежування не залишилося патріотів. Так, там є люди, які підтримують окупаційну владу. Є й ті, кому байдуже. Але найбільше страждають українці, які, на жаль, через різні обставини позбавлені можливості переїхати звідти в Україну.

— Чим тебе найдужче вразила Україна за той час, відколи сюди перебралися з окупованого міста?

— Насамперед на новому місці вразили люди. Вони зовсім інші. Тут набагато більше усміхнених і приязних облич. І це дуже важливо, якщо згадати, що в нашому окупованому місті дорослі й діти майже розучилися усміхатися на вулиці. А ще коли живеш в окупації, навіть спокійно йти вулицею важко, завжди залишається відчуття небезпеки. В Україні, на щастя, такого немає.

Ще неабияк вразила атмосфера рідної країни. Важко переказати словами стан, у якому перебувала, коли вперше за минулі шість років у школі співала гімн України на лінійці 1 вересня. Чи коли побачила, що у кожному шкільному класі є український прапор та дізналася, що вчителі навчатимуть нас рідною мовою. Сльози зворушення важко було стримати.

Проте були і є моменти, що досі не дають спокою. Наприклад, на мою думку, деякі громадяни України не цінують те, що у них є. Вони часто безпідставно критикують свою державу і навіть бажають бути частиною держави-загарбника Росії. Спершу мене це дуже засмучувало і дратувало. У відповідь я розповідала про справжнє життя на непідконтрольній території, щоб переконати людей у тому, що РФ вторглася в Україну зовсім не для того, щоб захистити людей. Але… На жаль, жодні аргументи і розповіді переселенців про жахіття окупованих територій не діють. Російська пропаганда досі безперешкодно працює на території України і продовжує свою лиху справу.

Звичайно, я щаслива, що переїхала в Україну. Та непокоїть і пригнічує те, що мої родичі досі залишаються на окупованій території. Задля їхньої безпеки досі не можу відкрито говорити, що я патріотка і свідомо своє майбутнє пов’язую з Україною. Прагну успішно закінчити школу і вчитися далі, щоб у майбутньому мої знання й фах стали у пригоді для розвитку моєї Батьківщини, якою була, є і завжди буде Україна.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua