"Чи житимуть корови в селянському хліві?"

Віктор ШПАК
10 грудня 2019

Загальновідомо, що у країні майже 97% урожаю картоплі вирощує населення в особистих селянських господарствах. Та багато з нас переконані, що головне джерело молочних рік і м’яса — сільгосппідприємства з елітними породами тварин і великими фермами. Насправді навіть у ХХІ столітті основою тваринництва в нашій європейській державі залишається дядьків хлів і, що найстрашніше, навіть у ньому рік у рік меншає живності.

Про втрачений інтерес і мінусову рентабельність

На Житомирщині у 2000 році частка продукції тваринництва у загальній структурі аграрного виробництва становила 45%, з яких 33,2% забезпечили господарства населення і 11,8% — сільгосппідприємства. Торік частка тваринницької продукції в загальних обсягах зменшилася до 26,3%. Інтерес до вирощування худоби втрачають і великі сільгоспвиробники, і селяни. Частка перших скоротилась аж до символічних 4,7%, а продукції із сільських хлівів — до 21,6%.

На дедалі актуальніше запитання про причини скорочення поголів’я ВРХ і свиней у приватних обійстях зазвичай лунає відповідь про старіння і зменшення чисельності жителів сіл. Це правда, однак далеко не повна, бо хоч ніхто не обраховував рівня рентабельності роботи одноосібників, за всіма економічними законами він має бути нижчим, ніж у великих спеціалізованих господарствах з механізацією праці та за участі фахівців племінної й ветеринарної справи.

На Житомирщині впродовж останніх років рентабельність вирощування ВРХ на м’ясо на сільгосппідприємствах була мінусовою й коливалась у межах 25—30%, а вирощування свиней — мінус 4%. Приємним винятком для аграріїв став тільки 2017 рік, коли закупівельні ціни на худобу в живій вазі підскочили майже вдвічі. Однак на відміну від курей, поголів’я ВРХ і свиней нарощують роками, а вирізають за лічені місяці й навіть дні.

Трохи ліпша ситуація з молоком, рентабельність виробництва якого на сільгосппідприємствах області стабільно на рівні плюс 12—14%. Однак така прибутковість не витримує жодного порівняння з вирощуванням зернових культур (23—40% рентабельності) і тим більше соняшнику. Крім того, у рослинництві оборот вкладених грошей становить менш як рік, а не триває мінімум впродовж кількох, як у тваринництві.

Тому не дивно, що нині на Житомирщині тільки у трьох районах — Попільнянському, Овруцькому і Новоград-Волинському — чисельність корів на сільгосппідприємствах перевищує 3 тисячі голів. Через це основним постачальником молока залишаються особисті селянські господарства населення, частка яких у загальнообласних обсягах його виробництва торік становила 79%.

Хто збирає вершки?

Доречно нагадати, що спеціалізовані молочнотоварні ферми забезпечують фактично символічну прибутковість своєї роботи за космічними порівняно з господарствами населення цінами на молоко. За високоякісну продукцію, надоєну без контакту з руками доярки і відразу охолоджену, молокопереробні заводи платять 8—9 гривень за кілограм чи літр. У середньому, за даними Головного управління статистики у Житомирській області, торік сільгосппідприємства реалізовували молоко по 7,65 грн/кг.

А селяни, у яких закуповують надоєну від корів продукцію за найнижчими ґатунками, будуть здивовані і спантеличені інформацією, що торік середня вартість закупленої в них сировини становила 5,18 грн/кг. Насправді влітку, коли молочні ріки найбільші за обсягом, а якість молока в умовах спеки найнижча, заготівельники збивали ціну до 4,4 грн/кг. Трохи вищою за 5 грн/кг вона була впродовж кількох зимових місяців, коли тільних корів уже запускають, тобто не доять, а віддача решти падає до мінімуму через стійлове утримання і, м’яко кажучи, незбалансоване годування, бо мало хто може побалувати худобу комбікормами та іншими смаколиками для тварин.

Закрадається підозра, що в середньостатистичну ціну молока, закупленого в господарствах населення, входить накрутка заготовачів-посередників, які у спілці з переробниками збирають вершки з важкої селянської праці.

Зарадити селянській біді мали б обслуговуючі й закупівельні кооперативи, на створення яких держава вже не раз спрямовувала чималі бюджетні кошти і надавали вагомі гранти іноземні фонди. На Житомирщині таких структур юридично понад 100, а фактично, як «не для преси» визнають фахівці, п’ять(!) молочарських спілок ведуть хоч якусь діяльність.

Найгірше, що нема економічних передумов для їхньої прибуткової роботи. Нині через дедалі менші обсяги надоєного молока стрімко скорочується різниця між ціною високоякісної сировини і сумнівної продукції, яку доять руками й у фактично антисанітарних умовах постачають у пункти перевантаження у цистерни-молоковози. Отож вклавши чималі кошти у створення молочарського кооперативу, його учасники можуть розраховувати тільки на символічну рентабельність 12—14%, як на молочних фермах потужних агропідприємств. Однак останні за цілком імовірного падіння цін на здану сировину здатні перекрити збитки за рахунок іншої господарської діяльності, а в суто молочарських кооперативів такої змоги немає.

Отож єдина гарантія економічної стабільності молочарських кооперативів в українських реаліях — поєднання заготівлі молока з його переробкою. Однак шлях такій продукції відкрито хіба що на базари, бо переробним мінізаводам не пробитися ні до великих мереж продовольчих магазинів, яким невигідно співпрацювати з дрібними постачальниками, ні навіть не взятися за постачання свіжих і високоякісних молокопродуктів для харчування місцевих школярів, де перепона — система тендерних закупівель.

Селянські корови поліпшують статистику, але їх воліють не бачити. Фото з сайту clicr.org

Таємниці поголів’я

За даними Головного управління статистики в Житомирській області, порівняно з 2000 роком поголів’я ВРХ на сільгосппідприємствах скоротилося майже вшестеро (із 320,9 тисяч голів до 55,4 тисячі), а корів — уп’ятеро (із 128,4 до 25,5). У господарствах населення спад менший — на третину за кількістю ВРХ і на половину — за чисельністю корів. 2018 року після тривалого періоду скорочення поголів’я начебто розпочалося його незначне зростання. Саме завдяки коровам у селянських хлівах Житомирщина входить до переліку областей, де ситуація із чисельністю ВРХ і корів одна із найкращих в Україні.

Та хоч більшість сільськогосподарських тварин утримують в особистих селянських господарствах населення, вже чомусь скасовано офіційну статистику щодо кількості цієї худоби в розрізі районів. Зайве пояснювати, що узагальнена інформація в області викликає асоціації із середньою температурою в лікарняній палаті, де хтось уже помер і захолов, хтось горить у лихоманці, а загалом усе нібито у нормі.

Єдиний дороговказ тут — досить приблизні дані ветеринарів, згідно з якими трьома і більше тисячами корів у господарствах населення можуть похвалитися тільки райони неподалік Житомира, в якому майже четверта частина всіх жителів області.

Судячи з усього, не міфічні молочарські кооперативи і начебто дедалі вища закупівельна ціна від молокозаводів, а вивезені на житомирські базари і базарчики пляшки з молоком, банки зі сметаною і торби із сиром хоч якось утримують у селян інтерес до утримування корів. До речі, це підтверджують дані чи не про єдину справді дієву бюджетну програму підтримки молочного скотарства у господарствах населення. Ідеться про відшкодування з обласного бюджету вартості установок індивідуального доїння корів тим господарям, в обійстях яких три й більше рогаті годувальниці. За дев’ять місяців цього року найбільше такої техніки за пільговою програмою придбали у Любарському (134), Чуднівському (51), Ружинському (35) та Андрушівському (23) районах.

Новонароджених — під ніж

Ще одна таємниця пов’язана із співвідношенням чисельності корів і ВРХ загалом. На сільгосппідприємствах області останніми роками вже стабільно кількість корів становить 42—45% у загальному стаді ВРХ. А у господарствах населення — 65%, у деяких районах навіть 75—83%. Різницю у структурі громадського і приватного стада можна пояснити лише тим, що у господарствах населення теляток масово збувають на м’ясо, вирощування якого для селян ще збитковіше, ніж виробництво молока.

Найцікавіше, що, на відміну від уже згадуваної обласної програми відшкодування населенню закуплених доїльних апаратів, на яку щорічно спрямовують 3 мільйони гривень, на стимулювання державою «вирощування молодняку ВРХ господарствами населення» область цього року отримає з держбюджету аж 23,8 мільйона гривень. Фінансову підтримку вже одержали 11 715 фізичних осіб. Неважко підрахувати, що у середньому кожному дісталося по 2 тисячі гривень за нездане на м’ясо ще в молочному віці телятко.

Однак не варто забувати, що на 1 січня цього року в господарствах населення було 86 тисяч корів (за даними департаменту агропромислового розвитку та економічної політики Житомирської ОДА). Кожна з них щороку приводить телятко, а фінансову підтримку із держбюджету за дорощування бичків і теличок до товарної ваги передбачено тільки на кожного сьомого народженого.

У неофіційній розмові «не для преси» фахівці стверджують, що першими на впровадження державної програми стимулювання дорощування молодняку ВРХ відреагували… перекупники. Вони відразу збили закупівельні ціни на худобу, яку продали ті, хто одержав державну підтримку на теля, і ті, хто залишився без неї. У підсумку вершки дісталися зовсім не тим, хто важко працює біля худоби. Це вкотре доводить необхідність розв’язання болючої не тільки для селян проблеми у комплексі.

Останніми роками поганим правилом стали дії за принципом семи няньок, у яких село може залишитись без корів, а всі ми — без вітчизняного молока і м’яса, що вже нині коштують для кінцевих споживачів дорожче, ніж у Польщі.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua