Селяни, перешкоджаючи спробам дерибану земель, протестують і перекривають дороги. Проте чиновники на місцях вдають, ніби нічого не відбувається, й наживаються на оборудках з годувальницею. Стали вже ділити громадські сінокоси й пасовища. Так було у містах Мена Чернігівської області, Золочів Львівської, селі Княжичі на Київщині. 13 гектарів громадських пасовищ «невідомі» віддали в користування агрофірмі на батьківщині Тараса Шевченка у селі Моринці на Черкащині.

І це не поодинокі випадки. Розорюють сінокоси та пасовища у всій країні, хоч це асоціально й аморально. Тому що без сінокосів і пасовищ селяни не зможуть вижити. Наявність природних кормових угідь стимулює заняття місцевих жителів тваринництвом та забезпечує його кормами в роки посух і неврожаїв.

Не буде сіна, дядько корову не триматиме

Природні кормові угіддя виконують роль екологічного стабілізатора території, а для лісостепу, особливо для Полтавщини, це головний елемент базису екологічного каркаса, адже площа сінокосів і пасовищ переважає площу лісів майже наполовину і становить 15% території.

В Україні за останні 10 років влада, ігноруючи традиційні суспільні інститути, діючи із псевдоринкових позицій, ввела громадські сінокоси і пасовища в ринковий обіг, прирівнявши їх до орних для товарного виробництва земель, ігноруючи їхній особливий природно-екологічний і соціальний статус.

Маючи на оборудках із сінокосами й пасовищами хабарний зиск, Держгеокадастр вніс без відома сільських рад в аукціонні лоти пасовища біля сіл, де пасуться череди людської худоби. Аукціони виграли потрібні учасники, а селяни, втративши місця випасання, змушені вирізати худобу і навіть залишати село. Нерозумні владні рішення знищують село за селом, і ніхто не несе відповідальності.

Крім аукціонів, Держгеокадастр надавав природні кормові угіддя для створення псевдофермерських господарств. Політика Держгеокадастру щодо перерозподілу сільськогосподарських земель формує одну велику проблему, адже перерозподіл іде в одному напрямі, коли сінокоси, пасовища та орні землі забирають в одвічних користувачів і власників — місцевих селян до інших користувачів, які не пов’язані ні із селом, ні із тваринництвом. І все це прикривається «прозорим» аукціоном і «вигодою» для бюджету села, в якого відібрали просторовий базис існування — пасовище.

Прикладів багато. У селі Брусилів на Чернігівщині, забравши 200 гектарів пасовища, залишили без випасу 350 корів, які належать селянам. Нестача державної статистичної звітності з 1 січня 2016 року не дає змоги мати точні дані, скільки земель забрано в місцевих селян. І це попри те, що в Україні худоби населення утримує у 2,5 раза більше, ніж товаровиробники, — 2,4 мільйона голів.

Колективістські настрої, ліквідація почуття господаря за 70 років нової історії не дали змоги без підтримки держави відродити фермерство і справжню сільську кооперацію. Натомість добру справу приватизації земель ще й спаплюжили корупційними схемами їхнього перерозподілу на користь псевдофермерів, які й нині, крім землі, не мають засобів для її використання, а передають іншим з метою наживи і на користь псевдовласників особистих селянських господарств (ОСГ), більшість із яких сільською працею не займаються, а тільки переклавши гроші з кишені в кишеню, сприяли крадіжці комунальних і державних земель через механізм безоплатної приватизації. На Полтавщині третина державних і більшість ОСГ існують лише на папері.

Ставки потрібні не тільки для розведення коропів

Виникають запитання. Як до участі в аукціонах на право користування природними угіддями допускають юридичних і фізичних осіб, які не утримують жодної голови худоби? Як у Решетилівському районі для створення фермерського господарства надали майже весь запас державних сільгоспземель громадянинові з Дніпра, який не має жодного стосунку до сільського виробництва?

Громадські пасовища і сінокоси існують тисячі років. Їх ніхто не привласнював і не забирав у сільських громад — ні князі, ні царі. Аукціон тільки на перший погляд справедливий, але земля — не товар, і від аукціонів суспільного зла і біди в тисячі разів більше, ніж зиску.

Ні колишня влада, ні нинішня не помічає, чи вдає, що не помічає цю пастку державної політики, згубну і для держави, й для народу. У підсумку в Полтавській області чинна раніше Програма розвитку земельних відносин, згідно з якою консервували 125 тисяч гектарів деградованих орних земель, на сьогодні не діє, і за офіційними даними, розорано додатково 70 тисяч гектарів природних кормових угідь, або 20%.

Хоча земельної статистики офіційно не існує, неозброєним оком видно тіньове активне розорювання сінокосів і пасовищ у великих масштабах. Наймасовіше це відбувається в низинних місцевостях та природоохоронних зонах біля річок та інших водойм, що підтверджують візуальний супутниковий моніторинг земель України й офіційні дані Держгеокадастру.

Проте штрафи за самовільне розорювання пасовищ і сінокосів становлять 340 гривень за ділянку незалежно від площі за рік, що дозволяє порушникам ці кошти системно сплачувати й мати зиск.

Особливо вражають масштаби розорювання пасовищ і сінокосів у Полтавській та Сумській областях. Екологічно чисті землі, що прилягають до річок і потічків, обробляють хімічними речовинами, а вологоакумулюючі території знищують, річки і потічки, пересихаючи, зникають. Унаслідок розорювання природних угідь водорегулівні функції четвертої частини ставків Полтавської області припинено через повне висихання, а рівень води у природних водотоках досяг історичного мінімуму. Ситуацію погіршує перевантаженість сівозмін просапними культурами, ліквідація кормових сівозмін та багаторічні трави. Посіви майже 30% на товарних площах соняшнику і сої перетворюють лісостеп на посушливий степ із загрозою деградації аж до опустелювання.

Проте у світі, особливо в європейських країнах, є позитивний досвід боротьби з опустелюванням та формування економічно сталого екологічного каркаса територій. Наші чиновники, політики й громадські діячі часто бувають у відрядженнях у Європі. У них є нагода ознайомитися там не тільки з діяльністю муніципалітетів, а й взяти найкраще з тамтешніх природоохоронних практик.

На нинішньому етапі в Україні для розв’язання порушеної проблеми треба обов’язково зменшити розорюваність і посилити водоакумулюючі функції територій. Слід примножувати цінності природно-ландшафтних комплексів, їх екологічний потенціал і здатність утримувати поселенську мережу та формувати продовольчо- й екологобезпечне життєве середовище нашого народу.

Григорій ШАРИЙ,
завкафедри автомобільних доріг, геодезії,
землеустрою та сільських будівель
Національного університету
«Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»,
доктор економічних наук,
для «Урядового кур’єра»