Давня лемківська пісня «Пливе кача по тисині» у виконанні гурту «Піккардійська терція» стала тугою, смутком, реквіємом сьогодення. Під цей пісенний щем, його багатоголосся тисячі українців прощалися з Героями Небесної Сотні. І тепер цей твір повів наш народ у пам’ять на глибокі століття, у пам’ять про тих, хто навічно впав на Майдані за нашу свободу.
Весна настане
Кожна значна історична подія має притаманні лише їй символи. Але й самі не відаємо, чому такий знак ураз з’являється. Ось десятки, а може, й сотню літ співали лемки про те, як пливе кача тисиною, про розмову матері із сином, який сам не знає, де погине, але відчуває, що таки поляже, й могилу «виберут» йому «чужі люде».
Ці слова видаються водночас і своєрідним кодом, умовні знаки чи сигнали якого несуть у століття певні відомості, інформацію, передбачення. Можливо, героя пісні кликали фронти Першої чи Другої світової війни, а, можливо, національно-визвольні змагання, зокрема у лавах українського стрілецтва чи Української Повстанської Армії. Ця борня забрала чимало лемківських життів.
Була ще одна зла година в долі найзахіднішої гілки українців. Як відомо, споконвіків лемки жили у зелених Карпатах. Тоталітарний режим 70 років тому вирвав із корінням, позбавив батьківщини співучих, веселих, запальних, гордих і доброзичливих людей. 9 вересня 1944 року тодішня УРСР і Польський комітет національного визволення уклали між собою угоду про «евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі». Комуністичний маховик примусом розлучив навіки з рідною землею майже півмільйона осіб.
Ця наруга деспотичної влади над етнічною групою українців болить уже кілька поколінь. І болітиме й надалі. Бо такого не забути! Як, зрештою, не вивітриться з пам’яті жертовність, героїзм вартових Майдану, а отже, захисників нової й, безперечно, щасливої України.
Пісня згорьованих лемків стала смутком душі усього українського народу. Водночас давши сподівання на краще. Адже кача (качка) плаває тисиною. Вісімдесятирічний лемко житель Тернополя Володимир Верней каже, що «тисина» лемківською говіркою означає «заплава». Під час весняної повені долини, луки, що прилягають до берегів річки, вода затоплює. Тоді заплава стає перешкодою, але згодом на цьому місці знову-таки завруниться трава, зацвіте різнобарв’ям квітковий природний килим, забуяє життя. Так і в суспільстві. Зневага, зрада, безчестя, знущання влади неодмінно викличе народний гнів і спротив. Але весна мусить настати й змити кривду, бо має цілком інше призначення — дарувати нове, красиве, бути у любові, радощах і в пісні.
Пісня — душа народу, кажуть. Захотілося зустрітися з тими лемками, які крізь усе життя несуть у майбуття пісні своїх матерів і бабусь, популяризують їх.
Чув її з маминих вуст
Заслужений працівник культури України Володимир Верней рівно 80 років тому побачив білий світ у лемківському селі Одрехова. З ювілеєм щиро Володимира Миколайовича вітаю, а водночас трохи й у долю його зазирну. Сім’я Вернеїв цікава, якщо зважати на професії та захоплення. Мама була медиком, а точніше, акушеркою, батько хоч добре тямив у кравецтві, годинникарстві, шевстві, перевагу надавав перукарству, тож дбав про зачіски львівських панів ще до війни та теребовлянських трудящих уже за радянських часів. Один дідусь Володимира Вернея був дяком, а ось другий, каже, служив у військовому підрозділі у Відні при імператорському дворі. Напевно, за бездоганну службу отримав з рук самого цісаря подарунок — перстень з агатом. Цю родинну реліквію нині носить Володимир Миколайович.
Я так цікавився сімейними подробицями, бо хотілося знати, від кого все-таки Володимир Верней отримав гени покликання до музики. Скидалося, що від дідуся-дяка. Помилився. Бо сам Володимир Миколайович упевнений: від матері передалася йому ця любов. Хоч із дитинства його захоплювало малювання, на своїх картинах чільне місце відводив гривастим та баским коням. Навіть називав себе найкращим фірманом (візником) села. Вступав до київського художнього вишу, та не пройшов за конкурсом. І тоді відкрив для себе музучилище в Івано-Франківську, навіть потрапив одразу на другий курс, досклавши іспити з відповідних дисциплін. Потім була консерваторія. І 1960 року після навчання приїхав працювати у тепер уже рідний йому Тернопіль. Нині він викладач диригентського-хорового відділу місцевого музичного училища ім. Соломії Крушельницької.
Музика не була для нього, так би мовити, сторонньою. Навпаки, в помешканні в Теребовлі поляки, яких депортували, залишили фортепіано, бачачи, що лемківський хлопчина тягнеться до клавіш. Потім мати змушувала сина під час канікул грати на ньому щодня до п’яти годин. Але матері подобалася не лише класична музика. Часто вона співала лемківських пісень. Навіть склала список їх назв. Той перелік виявився величезним — майже 2500 пісень. Багатьох з них навчила й сина. 15 таких народних перлин Володимир Верней поклав на ноти. Чимало з них з’явилися і в нотатнику Івана Майчика, який теж походив з Одрехової. Він, композитор і диригент, також збирав фольклор, видав кілька збірників народних творів, у яких знайдете й до ста одрехівських пісень.
І Володимир Верней, і Іван Майчик, як і всі їхні односельці, 1946 року зазнали примусового переселення. На схід їх везли в одному вагоні з худобою та пожитками. У пам’яті Володимира Миколайовича й досі зринає картина, коли на залізничні колії на сусідній станції Вороблик вони чекали на товарняк, довкруж — крики, гамір, метушня, і раптом мати заспівала: «Зашуміли ліси, зашуміли бори, бувайте здорові, мої рідні гори». Усі заплакали-заридали.
І ось укотре в житті Володимир Верней вибухнув фонтаном сліз, коли побачив із телеекрана, як тіла загиблих Героїв Небесної Сотні несуть у трунах під лемківську пісню «Пливе кача по тисині». Її він пам’ятає ще з дитинства — мати співала. І тоді серце краялося через трагічний зміст твору, а тепер ще більше, бо є людські жертви.
На думку Володимира Миколайовича, у лемків більшість пісень — тужливі, сумні, ліричні. Життя цієї гілки українства не було безхмарним. Змушені були виїжджати на заробітки у далеку Гамерику (на Американський континент) і навіть в Австралію. Радощів від цього, звісно, мало. Держави також не було, лемківських хлопців забирали в солдати, багато з них полягли під час різних воєнних дій. У 40-х же роках минулого століття тирани й зовсім позбавили лемків рідної землі. Звідси й той сум, і туга.
Надія дарувала надію на Майдані
У репертуарі заслуженого працівника культури України Надії Кулик є різні за характером, мелодикою, жанром лемківські народні пісні. Вона їх активно популяризує, записує й видає альбоми, аранжує, музично осучаснює. Каже, виконала вже зо сто таких творів. На її концертах можна почути й «Пливе кача по тисині». Прагне, крім добре знаних широкому загалу пісень, виносити на суд меломанів і маловідомі. Деякі з них записує в рідному місті від старших людей.
Цікаво, що, розпорошившись по світу, лемки й нині створюють пісні. На жаль, багато з них також журливістю прикметні — доймає смуток за рідною стороною, звучать емігрантські й заробітчанські мотиви.
Скажімо, до Надіїної програми ввійшов твір, який виконує словацька співачка Анна Сервіцька. «Тече вода, тече, по каменю черка, што мене, мамочко, в чужім світі чекат?» — лейтмотив-запитання не лише цієї пісні, а й життя багатьох теперішніх українців, які шукають роботи, кращої долі в інших країнах.
Надія — викладач класу академічного вокалу та гри на бандурі першої Тернопільської музичної школи, керівник зразкового дитячого ансамблю бандуристів «Вишиванка». Вона вирішила виконувати деякі лемківські пісні під бандуру. Явище це не поширене, тому цим зацікавився навіть один з дисертантів. Пані Надія навіть записала альбом під музичний супровід бандури.
Надія Кулик — з молодої лемківської парості. Народилася у лемківській родині. Зростала у місті Монастириська, яке тепер називають лемківською столицею. Неодноразово мала честь відкривати «Лемківську ватру» в польській Ждині, завжди виступає і в рідному місті на всеукраїнському фестивалі «Дзвони Лемківщини». Переконана, що лемківські пісні не може виконувати будь-хто, адже їх треба генетично відчувати. А от «Піккардійська терція» пісню «Пливе кача по тисині», на її думку, виконала неперевершено, емоційно, душевно.
Що таке дух Майдану, пані Надія знає добре. У січні двічі тут бувала по кілька днів. Каже, захотілося якось виступити на сцені, дозволили виконати лише дві пісні. Звісно, вона запропонувала лемківські. Попросили на «біс», а відтак — ще заспівати. Тож майже цілу годину дарувала мітингувальникам музичні твори.
«Як гадаєте, звідки така увага до лемківської пісні?» — запитав у співачки. «Просто люди вже втомилися від тих уявних «звьозд», і хочеться задушевності, щирості, справжніх почуттів», — почув у відповідь.
Справді, лише вистраждана, сповнена великої правди та майстерного виконання пісня може полонити людей, викликати радість, додати любові чи вилитися потоком сліз, як, скажімо, сталося з лемківським народним твором «Пливе кача по тисині».
Пливе кача по тисині
Пливе кача по тисині,
Ой, пливе кача по тисині.
Мамко моя, не лай мені,
Мамко моя, не лай мені.
Залаєш ми в злу годину,
Ой, залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю, де погину,
Сам не знаю, де погину.
Погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?
Виберут мі чужі люде,
Ой виберут мі чужі люде,
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Ой, ци не жаль ти, мамко, буде?
Ой, як же мені, синку, не жаль?
Як же мені, синку, не жаль?
Ти на моїм серцю лежав,
Ти на моїм серцю лежав.
Пливе кача по тисині,
Ой, пливе кача по тисині.
Мамко моя, не лай мені,
Мамко моя, не лай мені.