"Дим Вітчизни чи вогонь на чужині"

Дмитро ЯКОВЕНКО
19 сiчня 2013

ВИМУШЕНИЙ ПІРУЕТ

Шукати кращої долі у виступах за інші країни українських спортсменів не завжди спонукають гроші

Дмитро ЯКОВЕНКО
для «Урядового кур’єра»

Як почувається атлет, якому не вистачило дещиці, аби здобути нагороду?  На минулих Олімпійських іграх у Лондоні  гімнаст Микола Куксенков  двічі відчув цей гіркий присмак: у фіналі командних змагань та у фіналі індивідуального багатоборства.

— Прикро, що через травму ноги не зміг сповна реалізувати себе в багатоборстві. Хтось, звісно, подумає: всього лише четвертий, знову не вистачило трохи до медалі. А я вважаю, що це хороший результат. З двома порваними зв’язками пройти всі шість снарядів! Спершу планували, що я виступатиму лише на чотирьох — не  повинен був йти на стрибкові види. — Так атлет прокоментував журналістам  свій виступ, а  згодом з’явилася інформація, що з 2013-го він…  виступатиме за сусідню державу.

Виявляється, російська пропозиція надійшла ще два роки тому, однак Микола хотів виступити  на Олімпіаді у Лондоні. А на користь переїзду «грають» кращі умови, запропоновані росіянами: квартира, медичне обслуговування, матеріальна підтримка. Для спортсмена, який  нині заліковує  травми, цей аргумент занадто істотний. Тому утримати його в Україні не може навіть батько —  головний тренер чоловічої збірної.  А в Федерації спортивної гімнастики вже роблять ставку на інших.

Біг на місці

Справді, не секрет, що спорт в Україні не входить до пріоритетів наших співгромадян. Професійні спортсмени у більшості своїй заробляють добрі гроші. Якщо взяти футбол, то навіть у найбідніших клубах української Прем’єр-ліги футболісти, котрі частіше сидять в запасі, аніж грають, отримують не менше 10 тисяч доларів на місяць.  Та  це стосується далеко не всіх. Спортсмени-олімпійці, наприклад, уже не перший рік змушені готуватися до змагань у, м’яко кажучи, поганих умовах.

Одним з яскравих прикладів є наші легкоатлети. «Урядовий кур’єр»  неодноразово висвітлював ситуацію у легкоатлетичній федерації. Ще у  вересні минулого року на прес-конференції Єлизавета Бризгіна, бронзова призерка Олімпіади в Лондоні в естафеті, чемпіонка та срібна призерка першості Європи з легкої атлетики, заявила про те, що спортсмени після Олімпіади отримали  менше половини коштів, призначених для них державою. Та  річ не лише у грошах, наголошували легкоатлети,  умови для підготовки до Олімпійських ігор були недостойними. База у Святошині вже давно застаріла (останній ремонт проводився там ще до Олімпіади-1980). Спортсменам недостатньо харчів, умови для проживання і тренування жахливі. Окрім того, попереднє керівництво федерації здійснювало тиск на тих спортсменів та тренерів, які висловлювали своє невдоволення матеріальними умовами.

То чи варто дивуватися, коли дізнаємося, що ще один спортсмен вирішив полишити Україну задля виступів за іншу збірну? Так, ми можемо говорити про патріотизм. Але якщо держава не дбає про своїх людей, спортсменів зокрема, то чи маємо ми право вимагати від них відданості? Якщо, приміром,  олімпійський чемпіон батутист Юрій Нікітін заявляє, що,   аби прогодувати сім’ю, змушений виступати в європейських цирках, то чи варто тут щось коментувати? Або коли легкоатлетка, теж олімпійська чемпіонка, Наталя Добринська каже: «Я купую собі спортивний інвентар за власні гроші, хоча на 2012 рік держава виділила 4 мільйони гривень на інвентар для Федерації легкої атлетики», то чи не має бути соромно за себе тим, хто повинен сприяти людям, завдяки яким Український  гімн звучить у світі чи не найчастіше?

Прогрес як необхідність

Микола Куксенков далеко не перший спортсмен, котрий у пошуках спортивного щастя поїхав з України. До списку входять біатлоністка Олена Зубрилова (нині головний тренер молодіжної команди Білорусі), фігуристка Олена Савченко (Німеччина), волейболісти Наталя Гончарова (Обмочаєва) та Дмитро Мусерський (Росія), художня гімнастка Кароліна Севастьянова (Росія) та інші.

Як уже зазначалося вище, причини переїзду не завжди полягають у грошах. Спортсмени часто невдоволені умовами для тренування і проживання. Окрім того, вони переїжджають  і з суто спортивних мотивів. За кордоном у таких спортсменів є шанс увійти до когорти найкращих, у той час як в Україні вони перебувають у затінку сильніших опонентів.

Так, у випадку з Наталею Обмочаєвою і її сестрою Валерією причиною переїхати до Росії стала можливість навчатися і прогресувати у своєму виді спорту.

Часом стається так, що через стереотипи, які існують у нашій країні, спортсмен не має змоги проявити себе на найвищому рівні. Приміром, Ліза Рябкіна, котра стала першою хокеїсткою, що закинула шайбу у чоловічому чемпіонаті України, була змушена переїхати до США, бо жінкам заборонили брати участь у нашому чемпіонаті разом із чоловіками. В Америці вона грає за хокейну команду Гарвардського університету, де протягом чотирьох років була одним із лідерів за очками, а у 2011 році носила капітанську пов’язку. А на запитання, чи погодилася  б грати за жіночу хокейну збірну України, якщо б таку створили, відповідає: «Звісно. Для мене було б великою честю представляти Україну».

 

«Розтяжка» між двома країнами найчастіше вимушена, вважає гімнаст Микола Куксенков. Фото з сайту zimbio.com

 

Місце під чужим сонцем

Утратила Україна ще одну свою талановиту спортсменку, Олену Савченко, яка з 2004 року представляє Німеччину. Серед її численних досягнень звання триразової чемпіонки світу з фігурного катання та бронзова медаль зимових Олімпійських ігор у Ванкувері (2010). Її слова в непривабливому світлі виставляють нашу Федерацію фігурного катання. «Навіть коли я стала чемпіонкою серед юніорів, федерація не допомогла мені винаймати квартиру в Києві, а батьки не могли собі такого дозволити», — каже спортсменка. Вона додає: «Саме проблеми з житлом, а також розуміння, що, виступаючи за Україну, мені навряд чи вдасться стати чемпіонкою — нас із моїм партнером судді «відсували» на десяті місця — й стали причиною того, що я поїхала до Німеччини». Фігуристка також говорить про дуже прикрі, але такі правдиві речі: «Я не хочу повертатися в Україну: мені страшенно шкода людей, які, важко працюючи, мало що можуть собі дозволити. Тут є жменька багатих людей, а решта — дуже бідні», — зазначила вона в інтерв’ю одному зі спортивних порталів.

На жаль, факти, наведені вище, значною  мірою відображають загальну ситуацію в країні, де далеко не лише спортсмени не мають достойних умов для життя. Однак ми не мусимо втрачати здорового оптимізму, адже певні позитивні зсуви у спортивному житті країни відбуваються. Так, після того як на початку тогорічного листопада на звітно-виборній конференції Федерації легкої атлетики роботу її керівництва було визнано незадовільною і обрали нових функціонерів, з’явилася надія на поліпшення ситуації. Зрештою, слова нового віце-президента федерації, олімпійської чемпіонки Ольги Бризгіної, звучать обнадійливо: «Федерація має жити життям спортсмена». Якщо слова відобразяться у діях —  легкоатлети вже мають право сподіватись на краще майбутнє.

Окрім того, Кабінет Міністрів розробляє чотирирічну програму підготовки українських спортсменів до Олімпіади у Ріо-де-Жанейро у 2016 році. Програма, з-поміж іншого, передбачатиме будівництво об’єктів спортивної інфраструктури. Втім, лише час покаже, чи були наші надії марними. І чи  летітимуть наші співвітчизники за першої змоги на  тепло чужого вогнища, а  чи роздмухуватимуть власне. 



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua