Свій перший бойовий орден підполковник Сергій Драченко міг отримати ще десять років тому, коли був у званні старшого лейтенанта. Тоді він командував механізованим взводом 6-ї окремої механізованої бригади коаліційних військ, що виконували миротворчу місію після повалення режиму Саддама Хусейна.
Небезпечні патрулювання, підступні мінометні обстріли, ворог, розпорошений серед мирного населення, — через усе це він пройшов поблизу міста Ес-Сувейра, що за 60 кілометів від Багдада, значно раніше від колег, котрі з усім цим зіткнулися тільки в зоні АТО.
Миротворчий досвід
Під час одого з патрулювань підрозділ старшого лейтенанта Драченка виявив і знешкодив авіаційну бомбу, закладену повстанцями біля мечеті. І коли б не наші військові, вона могла б знищити чимало мирних іракців. Тож комбат цілком слушно представив Сергія до нагороди. Однак військовий не став приховувати, що розраховує на інше заохочення. Він хотів швидше отримати чергове звання. І справа не в кар’єризмі. Молодому офіцеру (Сергію на той час було 27) хотілося якомога швидше знайти гідне застосування своєму бойовому досвіду, котрий на той час був унікальним. Тож він не зважав, що капітана йому все рівно невдовзі дали б, а ось бойовими орденами за вислугу років не нагороджують...
На початок 2013 року за плечима полковника Сергія Драченка вже був бойовий досвід, роки навчання в університеті Міноборони і служба на посаді начальника відділу організації охорони, патрульно-постової служби, розшуку та діяльності Військової служби правопорядку в гарнізонах Південного територіального управління Військової служби правопорядку. Повноваження підрозділу поширюються на Одесу, Миколаїв, Херсон, Дніпропетровськ, Харків, Суми, Полтаву і охоплений нині бойовими діями Донбас.
Звісно, в зоні АТО доречним був досвід офіцера, котрий не з чужих слів знає, що воно таке — партизанська війна. Сергій Драченко жалкує, що до того цим досвідом в армії нехтували. Як виняток згадує університетського викладача з розвідки, котрий завжди цікавився у курсантів, хто був в Іраку чи іншій гарячій точці. Пропонував таким військовослужбовцям розповісти про все до дрібниць — від вирішення побутових питань до виконання бойових завдань, бо переконаний, що це корисний досвід.
За невивчені уроки платили кров’ю
Підполковник Драченко вважає, що якби іракські та інші миротворчі напрацювання українська армія взяла на озброєння, то багатьох невдач і трагедій можна було б уникнути.
— Там багато уваги приділяли морально-психологічним якостям, — зауважив Сергій Драченко. — Перед поїздкою з нами вели активну виховну роботу, викладали історію, знайомили з досвідом воєн, показували навчальні фільми.
Відтак не було порушень військової дисципліни, ніхто не дозволяв собі зняти каску чи бронежилет.
Військовий вважає, що бійці в АТО згодом теж зрозуміли, наскільки це важливі «формальності». На його погляд, перші місяці в АТО і зараз — різниця відчутна. При тій самій інтенсивності обстрілів загиблих менше.
— Добре, що уроки засвоїли. Погано, що значно більшою кров’ю, ніж можна було б, — шкодує він.
Свій серед своїх
Відрядження Сергія Драченка в зону АТО тривало з грудня до березня — саме тоді, коли про містечко на Донеччині почув увесь світ.
— Близько 14-ї обстріляли блокпост, ми вже за 10 хвилин були там, — згадує підполковник Драченко. — Надавали допомогу, доправляли постраждалих до райлікарні. Найскладніше було організувати взаємодію з місцевим населенням, переконати людей, що ми туди прибули, аби захистити свою цілісність та недоторканність.
Згадує офіцер, що місцева влада нормально реагувала на присутність і дії солдатів ЗСУ. Проблема полягала в налагодженні контакту з місцевим населенням, яке здебільшого вороже зустріло солдатів. Люди переживали за свої сім’ї, не хотіли, щоб родичів забирали до війська. Важко було переконати, що це саме те військо, котре їх захищає.
З плином часу і подій люди змінили ставлення. Особливо після того, як побачили, скільки мішків з піском понатягували наші солдати й пообкладали ними снаряд, аби той, розірвавшись, не зруйнував найближчі будинки.
— Я разів 15 чи 20 виїжджав на розмінування, — продовжує підполковник. — Залізницю розміновували. А ще займалися евакуацією людей, виконували конвоювання. І коли траплялося чути від місцевих «дякую», я вважав, що день вже недаремно прожив.
Звісно, довіра до армії напряму залежить від того, як поводяться її бійці. Підпорядковані підполковнику Драченку військовослужбовці мали стежити за правопорядком у війську. Однак, за його словами, трапляється, що доводиться мати справу з порушеннями на передовій. Найчастіше це пиятика.
На прохання начальника відділу організації охорони, патрульно-постової служби, розшуку та діяльності Військової служби правопорядку місцева влада вирішила заборонити продаж спиртного військовим. Найбільше клопоту було з новобранцями. Ті, хто пройшов бойове злагодження, прослужили по 6—7 місяців, розуміють, куди потрапили і для чого. З тими, кому до дембеля 3—4 місяці, — жодних проблем.
Воювати заради життя
Часто військового запитують, чи відрізняється сприйняття ворога в зоні АТО і під час перебування в Іраку? Відповісти на це йому дуже складно.
В обох ситуаціях доводилося зважати на те, що, стріляючи по супротивнику, можна завдати лиха мирним людям.
— Важко стріляти, коли знаєш, що там наші невинні люди, — ділиться думками офіцер. — Але там і ті, хто не розуміє, що робить, або просто воює за гроші. Стріляють підло з мирних кварталів, зі шкільних майданчиків. Я певен, що практично всі люди хочуть миру. Чув це від усіх, з ким спілкувався.
Сергій Драченко не припускає навіть думки про те, що східний кордон України може проходити десь інакше, ніж нині. Маючи досвід ведення боїв не лише зі зброєю в руках, він переконаний, що донбасівський вузол можна розв’язати за столом переговорів. Тому й не дивно, що у переддень Міжнародного дня миротворця підполковника Сергія Драченка нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня — «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».
— І в Іраку, й на Донбасі як слід виконував поставлені завдання, не ховався ні за кого, — пояснює свої заслуги підполковник Драченко. — Я сам завжди маю все перевірити, перш ніж посилати на завдання солдатів, а не так, щоб «ти їдь зроби, а там побачимо». В першу чергу для мене — це солдат, — продовжує офіцер. — Як виїжджали туди, я вишикував особовий склад і сказав: основна моя задача — виконати поставлені перед нами завдання та повернути вас всіх живими і здоровими.
З ними впорався. І згодом почув від своїх солдатів: «Коли наступного разу поїдемо?» А йому понад усе хочеться, щоб уже не було наступного такого разу — іти на війну, де під прицілом щоразу опиняються наші мирні люди по обидва боки фронту.
Уродженець невеличкого селища Жовтень Ширяєвського району, що в північній частині Одещини, більшу частину життя віддав службі в українському війську. В армії Сергій Драченко 20 років із прожитих 38. Віднедавна і його дружина Валерія служить у військовій частині Військово-повітряних сил. Незабаром у цій сім’ї поєднаються всі роди військ — син Денис після закінчення школи має намір вступити до військово-морського ліцею. Йому вже відомо, що є така професія — Батьківщину захищати.
Ми в Google+