Старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ Дмитро ГОРДІЄНКО: «Український контекст Криму величезний і майже не розкритий»
Два роки тому анексія Криму спонукала українських дослідників зосередитися на кримському елементі загальноукраїнської історії та культури. Однак, констатують фахівці, тема українського Криму й досі на маргінесі вітчизняної історіографії. Саме тому науковці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України започаткували цикл конференцій із кримознавства і вже видали першу збірку наукових праць «Наш Крим». Про події, що вже набули наукового та суспільного резонансу, говоримо з ініціатором проекту «Крим в історії України», старшим науковим співробітником Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Дмитром ГОРДІЄНКОМ.
.jpg)
— Пане Дмитре, то чий же все-таки Крим, і де його місце в українській історії?
— Цікаво, що назви і конференції, і збірки, яка побачила світ після неї, продумувалися одночасно. Вони тісно пов’язані: зібрання «Крим в історії України», відповідно збірка «Наш Крим». Якщо росіяни твердять: «Кримнаш», то ми просто констатуємо споконвічну істину: «Наш Крим». Це була основна ідея назви: протиставити власне українське бачення.
— З якими проблемами доводилося стикатися в процесі роботи?
— Передовсім як окреслити кількість українських діячів. У голодні 1920-ті Біографічна комісія створила 250 тисяч карток українських діячів. Якщо нині поставити таке завдання перед будь-якою науковою інституцією, то вона назве максимум кілька тисяч. Це свідчення того, що ми безжально врізали власну українську історію, тому й виникають спекуляції на кшталт «Новоросії».
Хто останні 25 років досліджував історію Криму? Переважно кримчани, які мали доступ до архівних матеріалів. Кияни займалися античним Кримом, Московське царство віддали північно-східному сусіду. Тому «російські патріоти» розкручували тему Кримської війни, доблесного Севастополя — так виходив чужий текст Криму.
Власне, коли запустили проект, стало зрозуміло, що частина нашого суспільства теж не сприймає Крим як українську територію. І це найбільша проблема.
— Коли стартував проект?
— Наприкінці лютого 2014 року. Насамперед ми актуалізували складову Кримського ханату та кримськотатарського народу в історії України та Східної Європи загалом. Першу конференцію присвятили 700-річчю від часу спорудження мечеті хана Узбека у Старому Криму. Це був єдиний захід з відзначення цього ювілею. Найцікавіше, що після того, як ми в березні розіслали інформаційний лист про подію, в липні Верховна Рада ухвалює постанову «Про відзначення 700-річчя мечеті-медресе хана Узбека», яка передбачала зокрема проведення наукової конференції. Ми звернулися до органів державної влади з проханням підтримати проект. Нас проігнорували. Програму ми виконали власним коштом, борги віддаємо й досі.
— До речі, в якому стані ця мечеть?
— Почну з того, що з правлінням хана Узбека (1283—1341) пов’язують розквіт Золотої Орди, яка значною мірою визначала міжнародну політику в Східній Європі, Середній та Малій Азії. Нині головна мечеть кримських татар, що збудував хан у 1314 році і яка стала паладіумом мусульманської України, як Софія Київська — християнської України, зруйнована.
— Що в першому випуску збірки «Наш Крим»?
— Це спільна робота нашого інституту та заповідника «Софія Київська». Варто наголосити, що видання — перша академічна збірка, в якій кримськотатарську мову піднято на національний рівень: титульні сторінки оформлено українською, англійською та кримськотатарською — трьома робочими мовами конференції. Попри те, його тираж усього 75 примірників. Наша принципова позиція — надати книгу всім центральним та обласним бібліотекам, а також деяким європейським країнам та діаспорам.
До збірки увійшло 25 розвідок, які охопили широке коло питань українського кримознавства, зокрема проблеми поліетнічності й полірелігійності, процеси формування «кримського міфу» в контексті історії Російської імперії та сучасної Росії, а також інкорпорації півострова в загальноімперську адміністративну систему та асиміляції кримців, набігів кримських татар на українські землі. Всебічне дослідження останньої теми особливо важливе для порозуміння між українцями й кримськими татарами.
— Про що йшлося під час другої конференції?
— Наступне зібрання в жовтні 2015 року засвідчило суттєве розширення проблемного поля українського кримознавства, тому другий випуск очікується трохи більший. До речі, росіяни дуже різко реагували на цю конференцію, присвячену 160-й річниці капітуляції Росії в Кримській війні (1853—1856). Всі знають про героїчну оборону Севастополя і укладення Паризького договору. Але мало кому відомо, що Росія у вересні 1856 року підняла білий прапор у Криму. Найцікавіше, що капітулювала саме в той день, коли союзники використали абсолютно всі набої. На сайтах і в листах наші сусіди стверджували, що Росія «никогда не капитулировала». Лише один науковець із МДУ чемно написав, що, можливо, українські історики мають інші дані…
— Крім негативної реакції росіян, проект зацікавив міжнародних колег?
— На першій конференції були лише канадці. На другій до них приєдналися науковці Німеччини та Польщі. Зокрема поляки презентували доповідь «Україна у Кримській війні». Також прозвучала теза про те, як Золота Орда регулювала генуезьку торгівлю і як це впливало на Наддніпрянську Україну — аспект зовсім невідомий. Лише кілька років тому кримці почали досліджувати рукописи, написані татарською і єврейською мовами. У наших архівах чимало нерозкритих томів писемних джерел про міста Золотої Орди на півдні України. Це величезні археологічні пам’ятки, а чому й досі не вивчені — зрозуміло. Сказати, що за часів Золотої Орди розвивався урбаністичний простір, — міф, який російська історіографія не сприймала. За її твердженням, це кочові відсталі племена. До речі, в першій збірці «Наш Крим» є стаття Сергія Шевченка з Кіровограда про порубіжжя, де були татарські міста. Ось вам і ознаки урбаністичної культури, хоч у жодному підручнику з історії України про це не йдеться.
— Чи важко було організувати проект?
— Усі проекти ми робимо спільно із заступником генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Софія Київська» В’ячеславом Корнієнком. У перші тижні після оголошення нашої ініціативи було всього кілька заявок. Але до грудня нам вдалося зібрати понад 20 заявок від учасників. Тобто є проблема з цією темою. З архівами теж. Ми працюємо з матеріалами на тих мовах, якими володіємо. На жаль, в Україні немає фахівців джагатайської — офіційної мови Османської імперії (на ній залишився найважливіший архів). На щастя, величезний пласт архівів зберігся у Варшаві (польською мовою), є архіви в Прибалтиці, Києві.
Чомусь, коли говорять про Бахчисарай, згадують Пушкіна, хоч у Лесі Українки є неймовірно чарівний вірш про бахчисарайський фонтан. Остап Вишня написав «Кримські усмішки», про які всі забули. Тепер ми про це почали згадувати і побачили, що український контекст Криму величезний і майже не розкритий.
— Найцінніші архіви залишились у Криму?
— У Москві. Є підозри, що в Росії опинився і архів Кримського ханату, який офіційно вважають втраченим.
— Які оприлюднені на конференціях відомості можуть стати для українського читача відкриттям?
— Із ХIХ століття в нашій історіографії побутувала теза, на яку всі подальші дослідники рівнялися: козаки воюють з Кримом. Водночас два козацькі гетьмани Михайло Дорошенко і Оліфер Голуб загинули не в завойовницькому поході на Крим, а в боротьбі на підтримку кримських ханів проти Туреччини. Олешківська січ існувала 30 років завдяки кримському хану, який прихистив запорізьких козаків.
Загалом період козаччини найцікавіший у цих дослідженнях, позаяк він дає нам зовсім інше бачення прикордонного суспільства, в якому не тільки воювали, а й торгували і підтримували одне одного. Скажімо, татари забирали в ясир не пожиттєво, а на 7 років, після чого бранці ставали вільними. В Україні знали як мінімум три мови: українську, польську і татарську. Де цього навчилися прості селяни? Відповідь однозначна: у Криму, побувавши в полоні або на заробітках.
Нам закидають, що, мовляв, під Берестечком хан зрадив Хмельницького. Але ж Хмельницький зрадив і хана, бо за його спиною відправляв послів у Москву. З іншого боку, під Конотопом удари хана були визначальні. Гетьман Пилип Орлик робить похід на Правобережну Україну задля звільнення від московських загарбників знову-таки за підтримки Кримського ханату, а кримський хан оголошує війну всім, хто хоче віддати Україну в московське ярмо.
Загалом союз Богдана Хмельницького із Іслам Гіреєм, як і союз Михайла Дорошенка з Мехмед ІІІ Гіреєм чи Пилипа Орлика з Кримським ханатом демонструють конструктивні політичні відносини двох народів. Ці моменти, гадаю, найцікавіші, бо дають базиси української історіографії та висвітлюють українсько-кримські відносини початку ХVIII століття.
Прикметно, що Гетьманщина і Кримський ханат остаточно втратили незалежність майже одночасно. Перша — в 1764 році, а другий — у 1783-му. Потрапивши під російську окупацію, Гетьманщина і Крим переживали й подібні процеси денаціоналізації. Однак якщо на українців була спрямована політика асиміляції, то кримці зазнали тоталітарного пресингу, спрямованого на повне стирання історичної пам’яті та етнонаціональну нівеляцію: кримські татари — чи не єдиний народ, писемні джерела якого систематично знищували російські окупанти.
У дослідженні Ярослава Дашкевича зазначалося, що 80 відсотків населення Криму були українці. Цей факт замовчується в історіографії. Співіснування двох держав було неймовірно тісне. Нам нав’язували, що кримський татарин — це етнос, який прийшов з монголами і ханом Батиєм. Насправді кримський татарин — це своєрідна гримуча суміш: там і таври, і скіфи, і сармати, і готи — всі народності, які жили в Криму до приходу монголів. Це один із найдавніших етносів на території України і один із найвагоміших здобутків проведених конференцій. Нав’язування монголо-татарського іга, руйнування ханом Батиєм Києва, плюндрування України викликало в нас негативні емоції щодо кримців. Виходить, ми просто сіли на російський міф і повторювали його впродовж 200 років української історіографії.
— Дослідники з Криму долучаються до проекту?
— Так. Найцікавіше, що заявки подають навіть з окупованого півострова. І в першій, і в другій конференції брали участь не лише науковці, а й кримські татари — переселенці. Ми намагаємося зробити проект не вузько науковим, а суспільним.
— Чого очікуєте від наступної конференції у червні?
— Її присвятимо західноєвропейській складовій української історії — темі генуезьких колоній у Криму. Мріємо показати кримський сюжет в українській культурі загалом.
— Яким бачите свій проект у перспективі?
— План проекту розробили до 2020 року. Прикро, що українська історична наука звернула пильну увагу на «кримський чинник» лише після чергової російської окупації Кримського півострова, коли нависла загроза над майбутнім кримськотатарського народу. І якщо завдання політиків — чітко визначити повноту культурних і політичних прав цього народу, то науковці мають розробити власну візію минувшини, позбавленої штампів, нав’язаних російськими окупантами.
— Зрештою чого очікуєте від суспільства?
— Ми прагнемо його переконати, що Крим — це споконвічно невід’ємна частина України.
Якщо ми погодимося, що Крим не наш, потім — що Донбас чужий… Шлях віддавати — неправильний. Просто забрати — теж. Ми маємо знати, де наше і чому воно наше. У багатовіковій історії України Крим — її невід’ємна частина історично, географічно, економічно. Українське суспільство має зрозуміти, що всі землі, які належать до складу України, — це українська територія.
Ірина НІКОЛАЙЧУК
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ГОРДІЄНКО. Народився 1977 року в смт Понорниця на Чернігівщині. Закінчив Києво-Могилянську академію та Львівський університет імені Івана Франка. Навчався та стажувався в Європі. Його науковий доробок — понад 150 наукових публікацій в Україні та за кордоном. Володіє іноземними мовами, зокрема давньогрецькою та латиною.