"До новосіль ще дуже далеко..."

Олександр КРЮЧКОВ
8 вересня 2021

У Луганській області знову запахло горілим: у лісі неподалік села Пурдівка Сєвєродонецького району 30 серпня було виявлено пожежу. Спільними зусиллями працівників Новоайдарського лісництва, ДСНС та військових її вдалося приборкати. Коли прочитав в інтернеті це повідомлення, згадалась осінь 2020 року: тоді великий вогонь нищив усе на шляху в Новоайдарському районі. Пожежа охопила майже 20 тисяч гектарів і зачепила понад 30 населених пунктів.

Майже кожна вулиця Сиротиного нагадує сьогодні про торішню пожежу: колись добротні будинки стоять понівечені. Відновити їх — завдання надзвичайно складне й дуже затратне. Фото автора

Люди думали, що мине

Наслідки цього лиха не ліквідували ще й досі. Принаймні в селищі Сиротине, яке належить до Сєвєродонецької об’єднаної територіальної громади, за словами адміністратора Оксани Черепанової, зі 181 повністю зруйнованого будинку лише у двох справа дійшла вже до обклеювання шпалер. Ще кілька хат — стіни і дах. Тож до новосіль погорільцям дуже далеко.

«Усерйоз постраждало і Воронове, яке належало до нашої колишньої Сиротинської селищної ради, — каже пані Оксана. — Там із 230 будинків повністю згоріло 160. А в Метьолкіному, третьому селі Сиротинського осередку, — 26. Погорільці живуть хто де: в Сєвєродонецьку — в кого вистачило грошей на купівлю нової квартири, в селищі — ті, хто встиг придбати будинок, який раніше пустував (я, наприклад, так зробила), а дехто й досі намагається власними силами відновити обійстя. До речі, коли в селище прилетіла, інакше не назву, пожежа, я встигла вискочити з хати, яку миттєво охопив вогонь, взяла із собою лише дитину, документи і кота».

А хтось і цього не прихопив, а вискочив надвір, у чому стояв. Мені розповідали, що погорільці найбільше плакали навіть не за хатою, а за тваринами. Особливо собаками, яких господарі не встигли відв’язати і вони або згоріли, або задихнулися в будках.

А ще жителів Сиротиного обурило те (про це писала навіть обласна преса після трагедії), що їх своєчасно не попередили про смертельну небезпеку, яка загрожувала селищу. Один чоловік, відчувши в повітрі запах горілого, пішов до селищної ради. Але там його заспокоїли, мовляв, то горить Муратове, сусіднє село за 30 кілометрів від Сиротиного. Думали, що вогонь омине, та не оминув.

Подружжя Кононенків живуть улітку у вагончику, бо не хочуть залишати город без догляду. Для погорільців це велика підмога. Як і інженерна техніка (нижнє фото), яка працює нині на вулицях Сиротиного

«Живемо у вагончику»

Вулиці Сиротиного схожі на ті, які я бачив у фронтових селах: скелети вцілілих після пожежі стін, обгорілі стовбури дерев, порослі бур’янами городи. Хоч на деяких садибах господарюють селяни, як-от подружжя Кононенків. Геннадієві Васильовичу 73 роки. Він від народження живе у Сиротиному.

«Точніше, жив, — поправляє чоловік, — у дерев’яній батьківській хаті. Вона була восьмою на вулиці. Згоріла однією з перших — ущент. Поряд була племінникова — теж за димом пішла. Неушкодженим залишився тільки погріб, хоч вогонь добрався і до нього. Але масивні двері стали на перешкоді — обгоріли, та вогонь зупинили».

Геннадій Кононенко разом із дружиною Аліною живе тепер у сина в місті. 300 тисяч гривень, які їм видали як погорільцям, що залишилися без даху над головою, використали на ремонт синової квартири.

«Та хіба ж за 300 тисяч гривень побудуєш нову хату? — запитує Геннадій з гіркотою в голосі. — Будівельні матеріали подорожчали в рази, коли в нас сталося це горе. Тому поставили на подвір’ї вагончик і влітку живемо в ньому».

«Землю доглядаємо, — приєднується до розмови Аліна Кононенко, — бо пустувати вона не може. Посадили городину, а тепер урожай збираємо. Скуштуйте ось помідорину».

Я спершу розгубився від такої пропозиції, а потім відмовився: навіть у таку скрутну хвилину немолода жінка готова була поділитися останнім з незнайомою людиною, яка зайшла до неї в обгорілий двір.

Чого не скажеш, наприклад, про продавців будівельних матеріалів міста Сєвєродонецька. Про всіх, звісно, не говоритиму, а тих, хто продає ОСБ плити, які широко використовують у будівництві, хочеться присоромити. Разом із знайомою вже нам Оксаною Черепановою. Вона сказала, що нині одна ОСБ плита коштує 750 гривень, а в жовтні 2020-го її купували погорільці по 300 гривень за штуку.

Ми, українці, — якийсь дивний народ. Одразу ж після пожежі до Сиротиного приїхали волонтери з однієї протестантської громади з Івано-Франківщини. Пані Оксана розповіла, як вони до нового року побудували новий будинок для погорільців. Прикарпаття прийняло 500 дітей селища на відпочинок та оздоровлення. Гуманітарна допомога їхала на Луганщину майже з усіх куточків України. А деякі з місцевих ділків вирішили заробити на горі погорільців. Не вкладається в голові!

Дехто із жителів селища намагається використати повторно будівельні матеріали, які були до пожежі стіною. А військовослужбовці одного з інженерних підрозділів ОТУ «Північ» на чолі з лейтенантом Вадимом Коваленком (нижнє фото) допомагають розчищати завали

Військові допомагають

До речі, допомагали й допомагають нині жителям селища ліквідовувати наслідки торішньої пожежі військові. На вулицях Сиротиного залишилося чимало будівельного непотребу, який вивезти було нікому. Погорільці звернулися до командування оперативно-тактичного угруповання «Північ» із проханням надати допомогу в прибиранні захаращених вулиць.

«Командир нашого окремого полку оперативного забезпечення визначив бійців інженерного батальйону для виконання завдання командування оперативно-тактичного угруповання «Північ», — долучається до розмови заступник командира цього підрозділу з морально-психологічного забезпечення майор Юрій Федченко. — Армія взяла під козирок і старанно й добросовісно виконує роботу, якою ніхто не хотів займатися. Сьогодні в селищі, наприклад, працюють бійці лейтенанта Вадима Коваленка».

Справді, на одній з вулиць працювали трактор, екскаватор і два автомобілі КамАЗ.

«Будівельне сміття вивозимо за 15 кілометрів від населеного пункту, — розповідає старший групи. — Працюємо третій день. Але роботи на два тижні, не менше. Наш інженерний підрозділ має змогу допомогти селянам, і ми без вагань надали необхідну техніку і вояків».

Постеживши трохи за роботою військових, зрозумів, чому саме вони погодилися брати участь у цій операції з вивезення будівельного сміття: вулички Сиротиного для цивільних екскаваторів та кранів були завузькими. А маневрова інженерна техніка тут могла працювати акуратно. Це оцінили жителі селища і на знак подяки пригостили військовослужбовців домашнім компотом, яким вони охоче смакували у спекотну погоду».

Ось такою вийшла моя поїздка до Сиротиного. Уже ввечері в Сєвєродонеьку переглянув світлини, зроблені в селищі, й подумав, що торішню пожежу не можна забути. Вона має стати застереженням від безпечності та безвідповідальності, які ще виявляємо в екстремальних ситуаціях. Щоб не плакали люди на згарищах.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua