Святослав Гібляк майже двадцять років служить у Збройних силах України. Каже, в родині ніколи навіть не обговорювали, ким він стане після школи, бо знали: безперечно, військовим. Адже дитинство й шкільні роки його минали у військових містечках. У Шепетівській середній школі на Хмельниччині навчався на «добре» та «відмінно», атестат отримав з переважною кількістю «п’ятірок». До пізнання світу і здобуття знань хлопця заохочувала мати Валентина Станіславівна, вона вчителька. Юнака певний час вабило море, хотів поїхати до Одеси, аби вступити в морехідне училище. Але від дому воно було занадто далеко. Це стало вагомим аргументом, аби знехтувати своєю дитячою мрією. Зрештою вступив до військового інституту при національному університеті «Львівська політехніка». І неспроста. Адже із шахтарської Соснівки, що на Львівщині, походить його рід по батьківській лінії. Тут мешкав колись дідусь Петро, який і започаткував військову династію Гібляків. Службу він завершив у званні капітана. Його син Станіслав дослужився до полковника, пройшов у повітряно-десантних військах через вогонь Афганістану, де зазнав поранення. «Для мене мій тато завжди був авторитетом», — сказав Святослав, відтак і сам вирішив піти його професійною дорогою.

Квітучого травня поїхав на війну

У військовому інституті хлопець обрав автомобільний факультет, адже «інженерія, техніка завжди цікавила». Провчився тут п’ять років, здобув одразу два дипломи — військового та цивільного спеціаліста. Отримав направлення до Тернополя в 11-ту артилерійську бригаду (нині 44-та артбригада). Проходив службу на різних посадах, а починав з техніка пожежного взводу. Досягав успіхів на цьому поприщі, через три роки вже став начальником служби пожежної безпеки всієї військової частини. Але 2013 року її розформували. Святослав залишив бригаду в останніх лавах. Йому пропонували різні місця для проходження подальшої служби, передусім Севастополь. Тут визначили для нього посаду командира пожежної роти, він навіть контейнер з власними речами туди відправив. Проте знову гнітила велика відстань, що могла розділяти його з власною сім’єю, бо в Тернополі він одружився. Кохана Руслана вже подарувала йому сина Нікіту. Тож Святослав вирішив поїхати в штаб у Рівне. Тут йому запропонували посаду старшого лейтенанта — виконувача обов’язків командира 9-ї механізованої роти, хоча був уже капітаном. Але це не бентежило. Головне, що мав служити в місті Яворів на Львівщині в теперішній 24-й механізованій бригаді імені короля Данила. Спочатку винаймав хату в селі Віжомля за майже десять кілометрів від райцентру. Мешкав разом з медиком Сергієм Рокітським, який служив з ним у тернопільській 11-й бригаді, а потім 2014 року загинув, захищаючи українську землю на Донбасі.

Гадав, що в Яворові служитиме тривалий час, тож згодом перевіз свою сім’ю та винайняв помешкання безпосередньо в місті. В механізованій бригаді, що тут дислокувалася, навчився багато премудростей військової служби. Ніколи, навіть у його страшних снах, не зринала війна, та ще й на рідній землі. Але російський агресор прийшов в Україну з бойовими діями, трагедією, анексією Криму, окупував частину Донбасу.

В яворівській бригаді на вечірньому шикуванні підняли всіх за сигналом тривоги, привели війська у повну бойову готовність. Почали укомплектування всієї техніки. Згодом Святослава  Гібляка й ще кількадесят кадрових офіцерів перевели до Володимира-Волинського у 51-шу механізовану бригаду. Поїхав туди власною автомашиною «Жигулі». Поставили Святослава на посаду командира роти підвозу боєприпасів батальйону матеріального забезпечення. «Важкий період був, мало спали, жили, як кажуть, на роботі. Готували техніку», — ділиться спогадами Святослав. За кілька днів після формування 51-ї бригади виїхали для злагодження на Рівненський полігон. Тим часом почалися події у Волновасі, де капітан Гібляк утратив перших побратимів, бо тоді там цілком розстріляли блокпост, на якому стояли бійці й з його роти.

Надворі квітував травень 2014 року. Офіцер Святослав Гібляк їхав на фронт. У складі підрозділу матеріального забезпечення бував на всіх блокпостах, привозив воїнам необхідні запаси. «Важко було доправляти їх», — коротко каже майор про цей воєнний період.

Іловайський котел його теж не оминув. До підрозділу Гібляка тоді «прибивалися і військовослужбовці, і добровольці з «Правого сектору». Відтак на техніці, яка залишилася, передислокувалися в інше місце. «Потім з хлопцями із моєї роти ще збирали техніку — підбиту, покинуту, свою й чужу, бо розумів, що треба буде щось здавати на ремонт», — пригадує офіцер. До слова, з тими воїнами зараз у Святослава досить тісні зв’язки, мабуть, на все життя, бо багато пережили.

Після Іловайська здав справи у своїй роті. Приїхав до Володимира-Волинського. Якось йому зателефонував тодішній командир 44-ї артилерійської бригади, яку щойно сформували. Він запропонував Святославові повернутися в першу його військову частину. Бригада в цей час дислокувалася в Яворові, де він залишив власну сім’ю. Тому поїхав з радістю.

Від початку бойових дій Святослав близько тижня побув удома в колі своєї родини. Виконував завдання поблизу донецького аеро­порту. На Дебальцівському плацдармі також воював у складі 44-ї артилерійської бригади. «Прикривали вихід наших підрозділів, доправляли боєприпаси, — пояснює. — Удень і вночі подавали тяжкі снаряди, носили їх і на руках, і на спині. Під ногами часто було справжнє болотяне місиво».

Після Дебальцевого всі підрозділи відвели. «Ми дислокувалися неподалік на другій лінії оборони й деколи виконували завдання. Тоді під Дебальцевим чимало бійців полягло, як і втрачено було багато військового майна, техніки. Одне слово, наводили лад у підрозділі й виконували завдання в зоні АТО — допомагали підрозділам, ремонтували автомобілі, гармати», — розповідає Свято­слав Гібляк.

Намальований сніговик-оберіг  від сина

А на війні як на війні. Не раз Святославові, щойно ворог відкривав сильний вогонь, доводилося затягувати бійців з відкритої місцевості чи просто штовхати у бліндаж, аж тоді сам застрибував туди останнім. Було якось, воїн закрив його собою. На щастя, він залишився живим, але зазнав важкого поранення.

2014 року під Оленівкою внаслідок вибуху міни Святослава Гібляка контузило. Його певною мірою захистили бетонні плити, але все одно був удар великої сили по задавненій хребтовій травмі, яку зазнав, ще коли служив в 11-й артбригаді. Але на контузію не зважав, виконував бойові завдання, аж доки його до військового шпиталю не доправили прямо з позиції. Сталося це в березні 2016-го. В офіцера розтрощено поперековий відділ хребта. Лікувався він у різних госпіталях у Дніпрі, Києві, Львові, навіть в Ізраїлі та Грузії. «У мене були психічні розлади, панічні напади, не давали спокою навіть думки про самогубство, адже цілий рік був прикутий до ліжка. Але опанував себе, — зізнається Святослав. — Хто підтримував, не дав зробити трагічного кроку? Діти, дружина, батьки й побратими, які весь час провідували мене у шпиталі».

Своєрідним психотерапевтом, порадником, взірцем для Святослава завжди був тато Станіслав Петрович. Він щодня телефонував синові на фронт, радив, учив бути морально стійким. Адже мав великий бойовий та життєвий досвід. Батько за цей період дуже постарів. «Не уявляю й досі, як змогла все це перенести дружина», — дивується. А кохана три роки тому подарувала йому донечку Аню. Нині з дня на день у родині Гібляків буде ще поповнення — чекають на Христинку. Старшому синові Нікіті вже дев’ять років. Святослав витягує з кишені посвідчення, а з нього — аркуш зі шкільного зошита й показує мені. «Гляньте на мій оберіг, ношу його з 2014 року, — чую бентегу в голосі майора. — Цього сніговика намалював мені мій Нікіта». Коли того вогненного 2014-го Святослав знову їхав на війну, зліпив синові сніговика. Той запам’ятав цю подію й згодом татусеві надіслав на фронт свій малюнок. Нині батько має надію, що син також продовжить військову династію Гібляків.

Святославові зараз 36 років. Він, незважаючи ні на що, усміхнений. Каже, що по життю він веселий і позитивний. На війні йому ця риса характеру дуже допомагала. 25 січня 2017 року майора Гібляка призначили начальником інформаційно-ана­літичної групи штабу  44-ї артилерійської бригади, що дислокується в Тернополі. «Доки матиму здоров’я, приходитиму у військову частину, навіть на милицях, бо звик завершувати всі справи», — запевняє офіцер.

За весь час служби в армії Святослав не мав власного житла, завжди винаймає його. Так, йому як учаснику бойових дій надали земельну ділянку для садівництва та городництва в одному із сіл неподалік обласного центру, а також дали грошову компенсацію замість землі під забудову в Тернополі. Будинок за ці кошти, звісно, не збудувати. До того ж він і дружина мають групу інвалідності, невдовзі й багатодітною родиною Гібляки стануть. Місцевій владі, державі треба більше уваги приділити оборонцям рідної землі, подбати, аби вони не тулилися по чужих кутках, а стали власниками свого житла. Герої цього заслуговують.