"Економіка півострова: чи варто за неї боротися?"

Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ
20 березня 2020

В уяві більшості українців Крим — лише пляж. Не дивно, що нині можна чути думки: мовляв, Крим не вартий того, щоб за нього триматися, а тим більше боротися. Однаково більшість населення налаштована проросійськи, від Криму самі проблеми, курортів вистачає — і в рідній країні, й за її межами.

Навіщо воно нам?

Згадується відомий радянський фільм про Кавказ (знятий, до речі, в Криму). Цитуючи «товариша Саахова», можна так описати значення Криму для України: «І кузніц, і здравніц, і житніц».

Скажімо, за потенціалом суднобудування Крим посідав друге місце після Миколаєва. Фрегат «Гетьман Сагайдачний» було споруджено в Керчі, десантний корабель на повітряній подушці «Донецьк» — у Феодосії. На фео­досійському заводі «Залив» усі роки незалежності іржавів на стапелях недобудований ракетний корабель на підводних крилах. Нині ці кораблебудівні підприємства завантажені військовими замовленнями для не нашого, а російського флоту.

Історію, кажуть, не можна читати без брому? А тепер доведеться без брому: перекопське акціонерне товариство «Бром» — уже по той бік межі, окресленої окупацією. Там опинилися й інші стратегічно важливі хімічні виробництва перекопського регіону.

Півострів має доступ до двох морів. Крим з усіх боків оточений водою, і якби не тоненька смужка Перекопа, його вважали б островом, а не півостровом. Так, лишається узбережжя Чорного моря від Буджака до Херсонщини і весь північний берег Азовського моря. Та левова частка і берегової лінії, й шельфової зони кримська, вони нині перебувають у руках окупантів.

Про значення втрати нафтогазоносного шельфу і Чорноморнафтогазу, який проводив там видобування, вже йшлося у публікації «Скарби Чорного моря» від 12 березня цього року. Доступ до джерел енергетичної сировини визначає не лише економіку, а й впливає на політику. Україні залежність від сусідів дошкуляє всі майже три десятиліття незалежності, але Крим за рахунок морських енергоджерел міг би стати українським Сибіром. Крім родовищ нафти й газу, на шельфі є інші джерела енергетичної сировини. І джерела ці переважно відновлювані.

Почнемо з гідратів. Газові гідрати — це сполука газу з водою. У цьому разі йдеться про гідрати природного газу, здебільшого метану. Вперше їх знайшли в морських глибинах у 1970-х роках, і відтоді розглядають як перспективне джерело енергоносіїв.

На дні моря шар води стискає суміш газу з водою. Виникає гідрат, що може існувати лише за умов тиску й температури дна моря. Якщо його просто черпати звідти й витягати на поверхню, газ випарується й нічого не отримаємо. Потрібні спеціальні технології, які розробляють у провідних країнах. Першою почала розроблення таких технологій Японія, позбавлена родовищ вуглеводневої сировини, залежна від постачання нафти й скрапленого газу, отже, зацікавлена у зменшенні цієї залежності.

Україна (з Кримом) має найбільші в Європі поклади гідратів природного газу, які оцінюють у 60—70 трильйонів метрів кубічних. Один кубометр гідрату дає 164 кубометри газу. У нас питання видобутку цієї сировини досліджувала Одеська академія холоду ще з кінця 1980-х, повноцінне розроблення українських гідратних покладів потребує інвестиції 480 мільйонів доларів, що небагато порівняно з кількома мільярдами прибутків щороку.

Проєкт «Метан — з газогідратів Чорного моря» передбачає отримання 1680 тонн рідкого метану щодоби з першого добувного комплексу, для цього потрібно вкласти 150 мільйонів доларів, які окупляться вже за два роки.

З 2010 року проводили спільні німецько-українські експедиції для розвідки перспективних покладів гідратів на українському шельфі. Севастопольський інститут південних морів брав активну участь у дослідженнях на цю тему. Нині все це зведено нанівець окупацією Кримського півострова.

Захопивши Крим, Росія зробила неможливим розроблення гідратів метану на величезній ділянці Чорноморського шельфу. Цей проєкт імовірний лише за міжнародної співпраці.

Росіяни не мають відповідних технологій, а Газпром зовсім не зацікавлений в освоєнні цього ресурсу. У Росії без того достатньо родовищ вуглеводнів, їм важливіше не допустити того, щоб Україна стала енергонезалежною, що означає прямі збитки від втрати такого великого ринку, як наш, а ще посилення політичної самостійності України.

Якщо поглянути на Азовське море, то метан там є в іншому вигляді. Азов — природний генератор біогазу. Біогаз складається з метану, на відміну від чорноморських глибин, в азовських водах біогаз майже не містить сірководню. Піднявшись на поверхню, метан перетікає в атмосферу, чим поглиблює екологічні проблеми. Науковці занепокоєно констатують: кількість метану в повітрі планети збільшується — це парниковий газ, що руйнує озоновий шар, спричиняє кліматичні зміни та посилює процеси глобального потепління. Тобто видобуток і спалення азовського метану завдаватиме природі планети меншої шкоди, ніж його вільний самовитік в атмосферу. Парадоксально, бо ми звикли, що шкоди завдає людська діяльність, а тут усе навпаки, бездіяльність шкодить більше.

Сірководень — ще один ресурс Чорного моря. Саме він дав морю таку назву, бо під час шторму сірководень піднімається з морських глибин, забарвлюючи море в чорний колір. Складнощі його видобутку полягають у тому, що сірководень доведеться викачувати з великої глибини.

А головне, що це відновлюваний природою ресурс: щороку в глибинах Чорного моря генерується від 4 до 9 мільйонів тонн сірководню. Його можна спалювати, але краще розкладати і використовувати окремо сірку та водень.

Водень — ідеальне пальне, що має найбільшу питому теплоту згоряння (вона удвічі-втричі вища за теплоту згоряння нафти чи газу), найвищу температуру горіння (2800 градусів), у цьому процесі горіння утворюється водяна пара. І водню там, у Чорному морі, 2—3 мільярди тонн, не рахуючи сірки, що також є важливою сировиною для хімічної промисловості, на яку є попит на світовому ринку.

Проблема з видобутком сірководневої сировини та подальшим розділенням на складові сірку та водень технологічно розв’язувана на сучасному рівні, хоч досі сірководень з кілометрової глибини ще не видобували. Це проєкт на майбутнє. Але його не буде, якщо Крим не повернути Україні.

Донедавна родючі кримські землі вкриваються плямами солончаків. Фото з відкритих інтернет-джерел

Навіщо ми Криму?

Крим має шість портів, не рахуючи спеціалізованих і військових. Їхня пропускна спроможність достатня, щоб забезпечувати сам півострів. Кримські порти працювали на потік вантажів з материка на материк, а з материком Крим сполучений тільки в одному місці — з Україною, географію не поміняєш. Новоросійськ та інші російські порти на Чорноморському узбережжі Російської Федерації обслуговують вантажопотік, обходячись без сумнівного мосту через Керченську протоку.

Можна згадати й те, що Крим із часів Російської імперії входив завжди до складу або Одеського військового округу, або Київського. І лише на початку 1950-х, коли Сталін готувався до війни з Туреччиною (до 500-річчя падіння Константинополя вождь хотів забрати місто), недовго проіснував Таврійський військовий округ, в який входили Кримська й Херсонська області.

З географією не міг посперечатися навіть Сталін. У 1940-х роках, коли зневоднений і знелюднілий Крим перебував у складі РРФСР, розглядали можливість перекачувати прісну воду з Кубані велетенським водогоном у Крим. На щастя, здоровий глузд узяв гору, канал у Крим побудували від Дніпра через Перекопський перешийок, а сам півострів перейшов у підпорядкування УРСР.

Вода перетворила сухий степ Північного Криму на житницю: рис, пшениця цінних сортів, городина, сади й виноградники. У рисові чеки запускали рибу, і це давало своєрідний другий урожай. Ще у 1992-му місцева влада в автономії отримала застереження з Києва: спробуєте проголосити вихід з України — води не буде. Коли в 2014 році Росія загарбала Крим, раптово виявилося, що це була не порожня обіцянка.

Шість років без води Північно-Кримського каналу істотно вплинули і на стан сільського господарства півострова, і на промисловість (особливо хімічних підприємств перекопського регіону), і на стан довкілля. Викиди отруйних речовин на «Кримському титані» стали цьому прикладом. Що коїться на колись зрошуваних землях, де відбувається інтенсивне засолення ґрунтів, відомо мало, але супутникові знімки свідчать, що плями солончаків на донедавна родючих землях розростаються, погрожуючи охопити всю північну частину Криму.

Нині у Криму викачують підземні джерела, щоб частково компенсувати дефіцит води, але надовго цих запасів не вистачить. До того ж у природі все поєднано, і прісна вода заміщається солоною, особливо у прибережній смузі.

Дати воду в Крим — означає піти на поступку загарбникам. Чи полегшить цей крок життя жителям степового Криму, чи дасть змогу зупинити екологічну катастрофу, яка вже не насувається, а відбувається, наблизившись до точки неповернення? Чи наблизить постачання води на окуповану територію деокупацію або, навпаки, росіяни за звичкою сприймуть це за прояв слабкості та привід для посилення тиску на Україну в очікуванні подальших, ще більш значних поступок?

Якщо для українського обивателя Крим — це пляж, то для російського окупанта — військова база. А для військових потреб достатньо Севастополя, траси з Керчі до Севастополя та мосту через Керченську протоку. Усе, що на північ від Сімферополя, загарбників не цікавить, їхнє стратегічне мислення спрямовано в інший бік.

Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua