Виноградівський район один з тих, які свого часу гриміли на всю країну досягненнями в сільському господарстві. Тоді це були здобутки колективних господарств, і можна подумати, що нині, коли землі перейшли у приватну власність, все вже минулося. Однак це не так, про що свідчать ініціатива й невсипуща енергія людей, які збудували власний бізнес у тих самих селах, на тих самих землях. Усіх їх об’єднує тваринницька галузь, хоч історія успіху в кожного власна. Про це розповідь «Урядового кур’єра».

Вівці й… поштові голуби

Одна з найбільших територіальних громад Виноградівщини — Вилоцька. Люди тут ґаздовиті, що підтверджують понад 200 заяв у селищній раді на землю для ведення сільського господарства. 

«Ми їх, звичайно, задовольнимо, бо важливо, щоб земляки не виїжджали на заробітки в Угорщину, а залишалися тут, — розповідав селищний голова Степан Ковач. — Майже всі тут володіють угорською мовою, і їм нескладно виїхати, проте такі сценарії для нас дуже небажані, й сприймаємо це із жалем. Тому допомагаємо всім, чим можемо, щоб люди заробляли тут, на місці».

Невдовзі разом з начальником відділу тваринництва департаменту агропромислового розвитку Закарпатської облдержадміністрації Ніною Кіш на автомобілі, який надав голова селищної ради, їдемо до села Шаланки. На його околиці господарюють Йосип Горман і Клара Габор. Вони разом уже 21 рік, і хоч Клара на 14 молодша за 61-річного Йосипа, різниця у віці зовсім непомітна. 

«Бо овече молоко п’ю. І працюю як віл. Помічників ніколи не мав, пораюся з отарою сам. Кларіка готує їжу, займається документацією, сімейними справами. Вона зареєстрована як фізична особа-підприємець, а я при ній», — жартує Йосип Юрійович.

Його перші помічники — пси породи пулі. Невеликий за розмірами, пес за першою командою господаря помчить і заверне овець, як потрібно. Ось вони знову вкупі, а господар не рушав з місця. Почувши, що двічі на день — уранці і ввечері — він сам-один доїть отару, в якій 230 овець і майже 100 кіз, ми щиро дивувалися. Бо зазвичай із таким поголів’ям пораються двоє-троє вівчарів, підмінюючи один одного. Тут, на околиці Шаланок, господар отари лиш один, і відповідає сам за себе. День у день, рік у рік. Діти не захотіли піти стопами батька, а він і не скаржиться. 

Йосип Горман — у минулому міський житель. Виріс у Виноградові в багатодітній (десятеро дітей) сім’ї. Удома завжди було повно худоби: свині, корови, кози. До роботи з тваринами йому не звикати, і переїзд у село — лише переміна місця мешкання. 

На початку, зізнається, було складно: на пасовищі ні електрики, ні води. Перші п’ять років обходився ліхтариком, воду привозили бочками. Полегшення настало, коли взявся за інфраструктуру: світло за пів кілометра провів із села, до води дістався на 40-метрову глибину. Нині посеред поля вивищується водонапірна башта як доказ того, що господарство вкоренилося тут міцно.

Спорудив посеред поля утеплений хлів для овець, де вони залишаються і взимку; для себе — приміщення, схоже на юрту. У ньому — велика пічка-буржуйка. Дрова біля неї вже чекають свого часу. 

«Як згорять два великі поліна, то таке тепло піде, що хоч двері відчиняй, — розповідає вівчар. — Мені тут добре, бо з дороги побачать далекобійники, які приїжджають у район по ранню капусту, огірки. Побачать мене з отарою —  купують молоко, сир, бринзу. Тому це місце ціную і тут залишатимуся, скільки зможу».

Чи не єдиний головний біль — пасовище. Раніше керівництво села роздало землі, не врахувавши інтересів фермера, який багато років ґаздує на цих площах. Тож вівчар своєї землі зовсім не має. 

«Це поле повністю було заросле колючими ожиною й шипшиною. Спочатку їх викорчовував, потім випалював, аби не розросталися, — пояснює. —  Розчищене, воно придатне для використання, але не моє». 

Йосип Горман сподівається, що зможе викупити у власників 3—5 гектарів землі для свого господарства.  

Його захоплення — поштові голуби: «Навіть за тисячі євро не віддав би їх, так люблю цих птахів. Долетять додому хоч би звідки. Щасливий, бо маю і роботу, і сім’ю, й улюблених голубів».

Починав стригалем і захопився

У фермерському господарстві 60-річного Вінцента Богова 245 овець. Його справедливо вважають зачинателем вівчарства у селі Пийтерфолво, до якого ми приїхали із Шаланок. Розпочав їх розводити після того, як на запрошення підприємця поїхав до Іспанії стригалем овець.

«Із 1999-го аж 16 років щоліта туди їздив. Останньою була поїздка на Мальорку, — розповідає Вінцент Богов. — З перших поїздок так полюбив цих тварин, що вирішив ними зайнятися й тут, удома. Вони мене теж люблять. Уже навіть було продав їх, та довго не витримав — завів знову».

Фермера, який починав стригалем, а потім захопився вівчарством, турбує неможливість продати вовну: «Уже маю її чимало, а збути ніяк. Зберігати, щоб не пошкодила міль, складно. І що з нею робити? Ось ви напишіть в «Урядовому кур’єрі», що нас, вівчарів, це дуже турбує, бо це велика частка нашої праці, яка не дає користі. Хай там, нагорі, швидше вирішують це питання». 

Прохання фермера виконуємо.

Фермерський дует — батько й донька 

«У Вінцента я придбав перші свої три десятки овець, — розповідає 48-річний Микола Неймет. — Ми з ним потоваришували через спільні іспанські поїздки. Працюючи там із цими сумирними тваринами, я полюбив їх, вирішив завести собі. Але треба їх любити — утримувати чистими, добре годувати, лікувати, якщо захворіють. Тоді й віддача від них буде».

Нещодавно Микола Неймет удвадцяте  повернувся з Іспанії, де пробув майже три місяці. Весь цей час його замінювала донька Бернадетта. Вона теж фермер, має власне господарство, але успішно поралася і з татовим. Щоденно приходила на ферму по кілька разів, щоб відчинити й зачинити приміщення, проконтролювати, як годують і виганяють худобу на пашу, тощо. Повернувшись із-за кордону, батько застав усе своє господарство (а це не лише вівці, а й зо два-три десятки корів, телят, бик, свині та інша живність) у доброму стані. Ще раз переконався, що на доньку як помічницю цілком можна покластися.

Вівці Миколи Неймета, яких у нього 340, розкошують на великому пасовищі, на якому знайшлося місце і для 40 особин, що належать його товаришеві Іванові Кейкешу. Доглядати їх допомагає пес пулі. «Поки що на стажуванні, — усміхається господар, — бо ще не освоїв усіх правил пастушої науки — не заганяє овець, як треба».

Жарти жартами, а досвідчений фермер наголошує на вже відомому: три роки ніяк здати вовну, а її аж 3 тонни. Микола Неймет нарікає, що існують значні перепони для експорту баранини. 

«Треба спростити всі процедури. Бо, до прикладу, в сусідів-угорців це м’ясо купують і вивозять в інші країни Євросоюзу. Фермери  продають баранину вдвічі дорожче, ніж, наприклад, ми можемо реалізувати її в Україні, — констатує із прикрістю. — Наші фермери теж могли б продавати за кордон, якби не було ускладнень. Входимо в асоціацію з ЄС, тож повинні мати з цього зиск, а не лише заздрісно позирати на сусідів».

Найкраще працювати на себе

У цьому самому селі господарює фермер Степан Пелешкей. Разом із дружиною Едітою розвиває господарство понад чверть віку. Нині може похвалитися багато чим. Утримують породистих корів, коня й бика, свиней. До речі, є і рідкісна порода, завезена з Угорщини, — свиня-мангалиця. Густо заросла жорсткою шерстю, має дієтичне м’ясо, оскільки полюбляє рослинну їжу. За цими ознаками схожа до реліктових порід, що звикли жити у природі. 

«М’ясо свиней цієї породи українці ще не розпробували, тому воно недороге в нас, на відміну від закордону. Але ми вміємо чекати», — усміхається пан Степан. 

У цього подружжя двоє синів і донька. Батьки раді, що діти не їдять заробітчанський хліб за кордоном, а працюють разом з ними. Донька спробувала себе в Угорщині, але одразу ж і повернулася: вдома краще. Вона вихователька дитячого садка. Кожен із синів має власний трактор. Добре освоїли механізаторську науку, а як щось не виходить — батько завжди поряд. Усі разом — сила, бо працюють на себе. Складаючи яйця в єдиний кошик, добиваються більшого, ніж могли б поодинці. 

На подвір’ї чекав свого часу 150-літровий казан із запареною їжею для худоби. Її приготували з кормів, які виробило сімейне фермерське господарство, докуповувати не потрібно. 

«Але це й велика праця, яка не знає вихідних, бо худобу щодня треба нагодувати, вона не знає втоми, лінощів», — зауважує начальник відділу тваринництва профільного департаменту Закарпатської облдержадміністрації Ніна Кіш.

Відновлено допомогу від держави 

Цьогоріч уперше за багато років вівчарська галузь матиме підтримку не лише з обласного бюджету за окремою програмою, а з державного також. 

«Юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми та форми власності й фізичні особи-підприємці, зокрема сімейні фермерські господарства, матимуть змогу одержати кошти за кожну ідентифіковану та зареєстровану в установленому порядку голову вівцематок і ярок, козематок і кізочок у межах обсягу відкритих бюджетних асигнувань, —  констатувала Ніна Кіш. — Ми вже прийняли матеріали від 10 господарств за утримання 2087 голів, власникам тварин спрямовано 1742,5 тисячі гривень з розрахунку 834,93 гривні за голову».

Чинна обласна програма підтримки вівчарства. Суб’єкти господарювання, особисті селянські господарства і фізичні особи, що утримують 10 і більше голів, за наявне поголів’я вівцематок та ярок, старших одного року, матимуть змогу отримати до 300 гривень за голову. 

Щоб отримувати фінансову допомогу, власники овець оформлюють потрібні документи, в чому за найменшої необхідності сприяє профільний департамент облдержадміністрації.