Досвід існування державності як структурованої системи управління подальшим розвитком будь-якої нації доводить, що всілякі негаразди — пандемії, війни, революції, природні катаклізми тощо — успішно долати в разі об’єднання зусиль усіх. Давно доведено, що «центр тоді міцний, якщо сильні його окраїни». Освіченість у цій системі координат — чи не найважливіша константа, особливо якщо маєш намір наповнювати новим змістом, здавалося б, вічне.

Так історично склалося

Добре розуміємо історично доведену істину радянської доби щодо держави Україна. Вона ідеологічно наповнила роль і місце бібліотек за породженого високою метою бажання навчити 85% населення елементарної грамотності. Брак сучасних телекомунікаційних можливостей ще більше цьому сприяв. Не випадково кожна державна установа і надто освітній заклад був зобов’язаний мати у своїй структурі бібліотеку. Те саме стосувалося територіальних органів виконавчої та законодавчої гілок влади. Цьому сприяла відповідна державна політика стосовно книговидавництва. Не кажучи вже про певні преференції для працівників.

Сукупно було вибудувано певну вертикаль та горизонталі для публічних і спеціальних бібліотек. Не забуто й спеціалізованих. Усього разом було, за різними даними, 40 тисяч закладів, у яких працювало 70 тисяч різноманітних фахівців. Законодавчо їхню діяльність координувало в різних назвах Міністерство культури, а на рівні 22 відомств, що опікувалися фактично 50% цих бібліотек, — відповідні розпорядники бюджетних коштів. За таких обставин розпорошеності бібліотечна система розвивалася, особливо в часи державності, за принципом: кожен собі гетьман.

Такий стан, попри постійні зміни Закону України «Про бібліотеки й бібліотечну справу», призвів до того, що система фактично зайшла в безвихідь. Адже декларуємо насамперед усе найкраще зі світового досвіду, а фактично не в змозі це забезпечити. Не існує об’єднаної, а головне — фінансово забезпеченої за етапами й роками державної програми розвитку бібліотечної справи й бібліотек України. За таких умов годі говорити про якусь повноцінну діджиталізацію фондів як джерельну основу сучасних інформаційних потреб користувачів. За великим рахунком, це аматорство, що нагадує таке собі імітаційне моделювання процесу через певні умовності.

Спочатку два роки пандемічні, тепер війна вже безальтернативно потребують змін в основній діяльності бібліотек. За таких обставин потрібна концентрація фінансових і технічних ресурсів під єдиний центр дій.

На жаль, мої спроби із 2005 року запровадити в Україні єдиний орган у вигляді комітету з питань бібліотек чи бібліотечної справи або уповноваженого так й не мали успіху. Як, до речі, об’єднання зусиль бібліотекарів та архівістів під єдиним патронатом з огляду на єдність цілей в діяльності: зберігання та репрезентація документів.

Що дасть об’єднання

Розуміємо, що в європейських реаліях такий проєкт не інноваційний, бо не створюється бажана додана вартість. Однак переконаний, що, створивши у країні такий єдиний орган і забезпечивши його програмно й бюджетно, маємо підстави сподіватися на кінцевий позитивний результат. Принаймні, не відбуватимуться негативні процеси, як із корпусом на вул. Володимирській, 62 Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України. Не зрозуміла ситуація з передачею від Міністерства охорони здоров’я Національної медичної бібліотеки до Міністерства культури та інформаційної політики.

Спробуймо зберегти або використати все найкраще, що залишили попередники. Вважаю, що час порушити питання про створення єдиної національної бібліотеки з філіями-депозитаріями. Це поки що далека перспектива.

Діджиталізацію бібліотечного фонду України після створення відповідних умов слід покласти на Національну бібліотеку України ім. В. І. Вернадського НАН України. Книжкова палата України імені Івана Федорова має створити єдиний каталог, в якому буде перелік рідкісних  та особливо цінних видань, котрі слід оцифрувати. Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого координуватиме діяльність публічних та спеціальних установ з питань методичного керівництва. Окремим документом необхідно закріпити бібліотеки-депозитарії та визначити їхню роль у створенні музеїв книги та галузевого інформаційного ресурсу. 

Варто без відомчих амбіцій продумати ситуацію з територіальними громадами, які раніше створювали у своїх регіонах гуманітарну структуру, зокрема бібліотеки. Це надзвичайно актуалізовано, оскільки 90% фондів публічних бібліотек ідентичні й дублюються, нема єдиного програмного забезпечення, що унеможливлює виконання міжнародних стандартів комплектування й наукового опрацювання.

Щось радикальне потрібно зробити із книговидавництвом. Якщо 1990 року наша бібліотека отримувала щорічно понад 20 тисяч новітніх галузевих видань, то тепер — до 400.

Варто звернути увагу й на приміщення українських бібліотек. За 31 рік незалежності не лише не побудовано жодної бібліотеки за бюджетні кошти на кшталт бібліотек, які функціонують у цивілізованому світі, а навіть не здійснено повноцінного ремонту будівель. Коментарі тут зайві з огляду ще й на наслідки війни. Кількість книгозбірень неухильно зменшується, на відміну від провідних країн. І ніхто не цікавиться, куди зникають їхні фонди.

Про кадрові проблеми слід ґрунтовно подумати. Фактично в Україні ця професія вже втрачена. І ті, хто це свідомо зробив, не мають виправдання. Надто що клубна культура разом із селами пішла… на ринки.

Місія — зберегти генетичну ідентифікацію

За таких обставин неодноразово згадую віршовані рядки Павла Тичини «До кого говорить?» та Ліни Костенко «Ще назва є, а річки вже немає». На жаль, здебільшого ще достойно працюють на ентузіазмі керівники та їхні співробітники — ветерани бібліотечної справи. Прикро, але це саме так. Із часів четвертого Президента України ми достойно не відзначаємо Всеукраїнський день бібліотек. Тільки імітуємо. Складається враження, наче відразу стаємо всім без книжки (зрозуміло, що трапляються «індивідууми»). Головне, що чомусь забуваємо про місію бібліотеки в цивілізованому суспільстві зберігати генетичну ідентифікацію кожної нації у вигляді книжок.

Не випадково Україна 1954 року підписала Гаазьку конвенцію «Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту», в якій ідеться, що в умовах бойових дій виселяти і займати приміщення бібліотек та архівів не можна. 

На жаль, трапляється нерозуміння, як із нашою бібліотекою. Але переконаний, що після закінчення війни спільними зусиллями все, що веде бібліотечну систему України в демократичну Європу, буде успішно реалізовано. Потрібно тільки об’єднати зусилля й можливості.

Із Всеукраїнським  днем бібліотек, колеги й наші користувачі!

Віктор  ВЕРГУНОВ,
академік НААН, директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН,
для «Урядового кур’єра»