"Хитке перемир’я, затьмарене пожежею"

Олександр КРЮЧКОВ
13 жовтня 2020

Останні 13 кілометрів до Трьохізбенки долали зі швидкістю 20 кілометрів на годину: асфальтний рай від Нового Айдара до селища закінчився, тож автомобіль ризикував ускочити в одну з небезпечних вибоїн, які порвали на шмаття колись, може, й непогану дорогу. Водій крутив кермо легковика ледь не щохвилини, аби врятувати автомашину, а нам, пасажирам, довелося міцно триматися за все в салоні, до чого могли дістати руки.

Але ця незручність не була критичною. Більше потерпати довелося від запаху гару, який сильний вітер задував навіть в автомобіль. До речі, наша поїздка до Трьохізбенки відбувалася 30 вересня, коли Луганщину знов охопили пожежі. Трьохізбенка, щоправда, не палала, а лише сиділа без світла, а ось у сусідній Кряківці, як сказав водій керівника Трьохізбенської військово-цивільної адміністрації Сергій Андрійович, гасили пожежу одразу в п’ятьох будинках.

Фото автора

Одна з найгарячіших точок АТО

Гаряче у Трьохізбенці було й раніше: заснований донськими козаками у першій половині ХVІІ століття, цей населений пункт брав участь у козацько-селянському повстанні під керівництвом Кіндрата Булавіна (місцеві жителі увічнили пам’ять земляка у монументі, який встановили в центрі селища). Царські війська придушили бунт, а саму Трьохізбенку знищили 1708 року. Повторно її заселили 1730-го, завізши селян із Курської та Воронізької губерній. Мабуть, тому за переписом 2001 року 98,49% жителів селища, за даними Вікіпедії, зазначили рідною мовою російську.

У радянську добу Трьохізбенка стала центральною садибою радгоспу «Донецький». Тут були середня школа, середня школа сільської молоді, бібліотека, клуб, дев’ять магазинів, їдальня й навіть кравецька майстерня. До початку війни 2014 року селище входило до адміністративного центру Слов’яносербськ. Місцеві жителі (майже 5000 осіб) працювали на його державних підприємствах, а вдома вирощували городину.

Нині в селищі та чотирьох сусідніх населених пунктах Кряківці, Оріховому-Донецькому, Лопаскиному та Лобачевому, які входять до Трьохізбенської військово-цивільної адміністрації, лише півтори тисячі жителів. Решта змушена була тікати від війни, полишаючи домівки.

У травні 2014-го терористи підірвали міст через річку Сіверський Донець. Робили це вони тричі: востаннє — у вересні того самого року, після визволення ЗСУ населеного пункту від загарбників. Так Трьохізбенка стала відрізаною від Слов’яносербська, і в жовтні 2014 року її вилучили зі складу Слов’яносербського району та приєднали до Новоайдарського.

«Еленерівські» бандити за підтримки росіян перетворили населений пункт на найгарячішу точку АТО/ООС, постійно обстрілюючи його з різних видів озброєнь. Уже знайомий нам водій Сергій Андрійович розповідав, що від першого обстрілу «градами» і до останнього 9 травня 2020 року селище жило в кошмарі.

«Кажуть, що до війни можна звикнути. Заявляю авторитетно: ні! Я хоч і служив в армії, але постійно боявся за власне та життя рідних, близьких, сусідів. Дружина після кожного обстрілу поверталася до життя за допомогою ліків. У селищі залишилися здебільшого пенсіонери. Вони рятувалися від снарядів та мін як могли».

Пан Сергій розповів, як будинок його сусіда тричі обстрілювали, а місцеві жителі знаходили на своїх обійстях нерозірвані боєприпаси. Після обстрілу селища бойовиками з боку Красного Лимана житель Трьохізбенки знайшов на городі касетну бомбу. До військових не звернувся, а вирішив сам її винести. Бомба вибухнула. На місці загинула дружина господаря, а сам він потрапив до шпиталю з важкими пораненнями.

Статистика цивільних жертв війни у Трьохізбенці цим не обмежилася: у селищі добре пам’ятають, як після мінометного обстрілу загинула дівчина й важко поранило її матір, а через кілька днів снаряд терористів розірвався на приватному подвір’ї — 43-річній жінці відірвало ногу. Поховали односельці й подружжя пенсіонерів.

Не обійшлося без втрат і серед захисників Трьохізбенки: останній випадок — загибель командира батальйону поліції «Луганськ-1» полковника Сергія Губанова, який під час патрулювання поблизу селища підірвався на вибуховому пристрої невідомого походження. Ще троє його бійців зазнали тяжких поранень.

Війна залишила у Трьохізбенці та інших населених пунктах на лінії зіткнення багато зруйнованих будинків. Особливо на тих вулицях, які близько до річки. Я хотів, було, сфотографувати їх, але місцеві відговорили. Небезпечно, сказали, підходити до води: хтозна, що в голові в «еленерівських» вояків, які спостерігають за нашою територією з протилежного берега? Можуть вистрелити попри перемир’я.

Благодійна допомога у прифронтовому селі — це не лише продукти харчування та промислові товари, а й спілкування з Великою землею, волонтерами

Колись багате Лобачеве нагадало покинуті села Чорнобильської зони. Чи відродиться життя в них по-справжньому?

У Лопаскиному з дітей залишилися трійко дівчаток-дошкільняток та хлопчик. Двійко малечі спостерігали, як дорослі вивантажували їм продукти

Через річку до родичів

У багатьох жителів контрольованих Україною Трьохізбенки, Лобачевого, Лопаскиного за Сіверським Дінцем живуть родичі. Від «ЛНР» батьків, дітей, братів і сестер розділяють 20—30 метрів, як-от у Лобачевому, де річка звужується, підходячи до городів. Навіть для середнього плавця не перешкода ці два-три десятки метрів. Не кажу вже про власників човнів. Тому нелегальний рух туди й назад буває. І його, запевнив дехто з місцевих, підтримують на власні страх і ризик обидві сторони.

У Лобачевому нині, переконана власниця магазину Любов Василівна, 147 жителів: «Колись ми були багатими: майже в кожному дворі стояло по дві машини, всі займалися теплицями, тримали по кілька корів. Тепер худобу рідко хто доглядає, бо війна позбавила її власників сінокосів. Нині кінець вересня, а кормів немає. І до зими ще далеко. Тож кожен не живе, а виживає. Мене, наприклад, рятує магазин: по товари їжджу до міста Щастя по лопухах на екскаваторі, від нас це 34 кілометри. За машину плачу 1000 гривень».

А хтось живе за рахунок дитячих грошей та гуманітарної допомоги, як багатодітна мама Марина з Лопаскиного. Четверо її дошкільнят, три дівчинки і хлопчик, радіють щоразу, коли до них приїжджають дорослі з подарунками. 30 вересня, наприклад, продовольчі та промислові пакунки багатодітній родині привезли активісти благодійної організації «Рух за національне та духовне відродження Донбасу «Пліч-о-пліч», яка працює з листопада 2014 року.

— Я, — розповідає координатор Тетяна Кошель, — разом з Ангеліною Шостак — засновники благодійної організації. Спочатку працювали як окремі волонтери, а потім створили волонтерську групу, до складу якої увійшли не байдужі до чужого горя люди. Я спершу співпрацювала з військовими. У місті Бахмуті Донецької області ми мали п’ять складів, з яких відвантажували допомогу воїнам. Ангеліна шила прапори, маленькі прапорці на машини, робила сало із часником для бійців на передовій. Нещодавно підрахували, що такої продукції заготовили понад 1 тонну 200 кілограмів. А ще тисячі коробочок із сухофруктами й горіхами. Потім до нас приєдналося подружжя Макарових Інна та Роман. Вони допомагають переселенцям.

Доставити благодійний вантаж до Лобачевого та Лопаскиного Тетяні Кошель допомогли військові. Його швидко розібрали місцеві жителі. Одна із жінок тоді сказала, що порадує рідню святковою вечерею. Порадую їх, мовляв, хоч цим, якщо вже світла немає.

День, проведений у дорозі до Трьохізбенки та сусідніх сіл, закінчувався тривожно: повертаючись до Сєверодонецька, бачив, як люди з лопатами, сокирами, іншим інвентарем бігли рятувати свої домівки від вогню, що насувався. Якийсь чоловік навіть підігнав трактор із плугом. Стало прикро за місцевих жителів: якщо війна їм дала перепочинок, то вогняна стихія забрала спокій.

Несправедливо якось це.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua