Часи, коли працівників ЗМІ шанобливо називали четвертою владою, давно минули. Так само в минулому і значно безпечніші умови роботи журналістів, за яких словосполучення: «З відрядження не повернувся» — лунало немов грім із ясного неба. Тобто факти фізичної агресії чи брутального перешкоджання колегам виконувати професійні обов’язки траплялися настільки рідко, що відразу ставали резонансними і надзвичайними.

Нині, на жаль, тижня не минає, щоб у якійсь з областей чи у столиці не зафіксували порушення прав журналістів у вигляді погроз, нападів, пошкодження майна чи апаратури, побиття тощо. Даруйте, шановні колеги, але з огляду на це навіть досить несподіване кадрове рішення — Нестор Шуфрич на посаді голови Комітету Верховної Ради з питань свободи слова — тепер має вигляд досить логічний. Бо кому ж, як не йому, колишньому міністрові з надзвичайних ситуацій, займатися поточними справами вітчизняної інформаційної галузі, де давно вже надзвичайна ситуація?

Ситуація без змін

Визначення «інформаційна вій­на» чи «інформаційний фронт», на жаль, останніми роками дедалі частіше стає об’єктивною характеристикою реалій, у яких доводиться працювати українським журналістам. А на кожній війні є переможці й переможені, жертви і потерпілі. Інші річ, що, за класикою жанру, протидіють журналістській діяльності переможці: замовники і виконавці злочинів, що воліють залишатися в тіні чи й зовсім невідомими. А ось потерпілі під час виконання професійних обов’язків працівники ЗМІ зазвичай на видноті — в епіцентрі резонансних нападів на них. І кількість таких колег рік у рік залишається дуже великою.

У 2017 році Національна спілка журналістів України разом з організаціями-партнерами моніторингу «Індексу фізичної безпеки журналістів України» зафіксувала 89 випадків фізичної агресії проти колег. Торік тривожна тенденція збереглася: 86 фактів. За десять місяців цього року вже трапилося 60 фізичних атак на журналістів, пов’язаних із виконанням їхніх професійних обов’язків. Перешкоджання бувають у різних формах: за шість місяців цього року експерти ГО «Інститут масової інформації» повідомили про 116 випадків порушень свободи слова, серед яких 88 стосувалися фізичної агресії.

Прикро, але вперше за останні три роки зафіксовано убивство працівника ЗМІ: у червні в лікарні Черкас, не опритомнівши, помер Вадим Комаров, на якого здійснили жорстокий напад у травні. Загиблий подовжив сумний список українських журналістів, розслідування вбивств яких у минулі роки більше нагадує імітацію бурхливої діяльності державних і правоохоронних органів: Георгій Гонгадзе, Ігор Олександров, Василь Сергієнко, Павло Шеремет, В’ячеслав Веремій.

Що ж, на інформаційній війні як на війні, й новини подекуди нагадують фронтові зведення. У Харкові стався брутальний напад на оператора місцевого телеканалу Вадима Макарюка, який у важкому стані опинився в реанімації.

В Одесі його колега Андрій Кульбака зазнав опіків передпліч, шиї, обличчя й очей під час зйомок сюжету: тележурналістові розпилили газ просто в очі.

У Херсоні зловмисники серед білого дня здійснили напад на учасників пресконференції у прес­клубі газети «Новий день», використовуючи травматичну зброю та сльозогінний газ.

У Черкаській області об’єктами нападу зловмисників стали не тільки редактор газети «Чигиринські вісті» Наталія Лебеденко, а навіть її діти: неповнолітній син та мала донька.

Ці й багато інших випадків переконують, що в зоні ризику під час виконання професійних обов’язків найчастіше опиняються колеги в регіонах. Однак свавілля проти журналістів має і столичну прописку. Свіже підтвердження: безлад, м’яко кажучи, який вчинили невідомі агресивні молодики під час пресконференції в центрі столиці у приміщені Націо­нального інформаційного агентства «Укрінформ».

Особлива увага — до небезпечних умов роботи, в яких після початку гібридної війни опинилися журналісти в анексованому Ро­сією Криму й на загарбаних і окупованих нею окремих територіях Донбасу. Маємо приклади брутальних дій у вигляді незаконного утримання наших колег Миколи Семени, Романа Сущенка, Олега Галазюка, Станіслава Асєєва. Про долю останнього, якого в Донецьку «кинули на підвал» ще понад два роки тому, тривалий час було нічого не відомо. А наприкінці жовтня «прокуратура ДНР» повідомила, що засудила журналіста і блогера до 15 років позбавлення волі «за шпигунство та диверсійну діяльність».

До ганебних випадків безкарних розправ над працівниками ЗМІ, через які фах журналіста перетворюється на один із найнебезпечніших, тривалий час намагається привернути увагу Національна спілка журналістів України та міжнародні партнери. «Кожні п’ять днів (!) в Україні б’ють чи виявляють агресію до журналіста. Це дані моніторингу «Індекс фізичної безпеки українських журналістів», який наша спілка вже третій рік поспіль проводить разом з іншими авторитетними громадськими організаціями. А тому Міжнародна федерація журналістів, зважаючи на системну безкарність нападів на колег, навіть внесла Україну до списку небезпечних країн, де не захищають журналістів. У цьому списку, крім України, — Філіппіни, Палестина, Перу і Сомалі», — підтверджує тривожну ситуацію голова НСЖУ Сергій Томіленко.

«Розслідування триває…»

До речі, саме НСЖУ ініціювала і вимагала провести парламентські слухання «Безпека діяльності журналістів в Україні: стан, проблеми і шляхи їх вирішення» понад два роки — з часу першої річниці загибелі Павла Шеремета. Нарешті цей захід зібрав під куполом Верховної Ради понад 600 учасників, серед яких журналісти з усіх регіонів України, а також голови комітетів Верховної Ради з питань свободи слова, гуманітарної та інформаційної політики, правової політики Нестор Шуфрич, Олександр Ткаченко та Ірина Венедіктова.

Уряд представляв міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський. А найдужче присутні журналісти прагнули зустрітися і почути відповіді на класичне запитання: «Допоки?» від представників силового блоку.

На жаль, представник Генеральної прокуратури чогось не взяв участі в резонансному слуханні, хоч у порядку денному такий виступ був.

А ось заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко та голова Національної поліції Ігор Клименко спробували пояснити власне бачення ситуації. Спробували — точне слово. Адже попри високий рівень агресії стосовно журналістів є одиничні приклади адекватного реагування влади і правоохоронців для захисту свободи слова. Приміром, у вересні Київський районний суд Полтави засудив до двох років обмеження волі двох обвинувачених у побитті полтавського журналіста Я. Журавля. А щодо інших численних випадків фізичної агресії?

«Робота з журналістським корпусом для мене як для голови Національної поліції в пріоритеті», — запевнив Ігор Клименко. Керівник Національної поліції виявив готовність щомісяця чи щокварталу публічно звітувати про перебіг розслідування кримінальних проваджень за фактами нападів на журналістів: «Ми готові систематично звітувати про стан розслідування злочинів цієї категорії перед новоствореною Радою з питань свободи слова та захисту журналістів. Як було домовлено, щокварталу зустрічатимемося із представниками Національної спілки журналістів для обговорення проблемних питань».

А заступник міністра внутрішніх справ пообіцяв, що на відомчому сайті навіть з’явиться спеціальний розділ, де буде інформація про розслідування злочинів проти журналістів.

Напередодні парламентських слухань НСЖУ передала до МВС перелік із 199 випадків побиття журналістів протягом 2017—2019 років. «Із вказаних 199 випадків слідчі Національної поліції розпочали 152 кримінальні провадження. У восьми з них визначено підслідність за органами безпеки та ДБР, в 42 провадженнях триває досудове розслідування. А до суду з обвинувальним актом уже скеровано 28 проваджень», — розповів Ігор Клименко.

Така статистика вкотре підтверджує, що лише поодиноких винних карають. Значну частину кримінальних проваджень закривають з різних причин або вони блукають у судових лабіринтах роками. У Національній поліції скаржаться на складність доведення провини в таких справах, те, що журналісти не завжди мають на собі розпізнавальні знаки (а хіба поліція не повинна захищати будь-якого громадянина, котрого б’ють?) чи на невизначений статус громадянських журналістів і блогерів.

Медіаюристи, які взяли участь у слуханнях, наводили приклади, коли правоохоронні органи ігнорують норми ратифікованих Україною міжнародних актів, які захищають права журналістів, зокрема громадянських.

Певним кроком до ефективного розслідування таких справ могло б стати створення спеціалізованих підрозділів у прокуратурі та Національній поліції, як запропонував голова парламентського комітету Олександр Ткаченко. Експерти зазначають: в українському законодавстві прописано сильний захист прав журналістів, а покарання за перешкоджання професійній діяльності колег іноді навіть жорсткіше, ніж у європейських країнах. Але, на відміну від Європи, в Україні норм закону, які захищають журналістів, здебільшого не виконують. І тому головна проблема — не в законах чи у структурі слідства, а в політичній волі подолати системну безкарність за злочини проти журналістів.

Наслідком такої безкарності стає підвищення зухвалості злочинів. Нападники немов отримують сигнал, що за побиття журналіста «нічого не буде». Як правило, об’єктами нападу стають колеги, які працюють на масових акціях, журналісти-розслідувачі або ті, хто став очевидцем правопорушення і фіксує його. Зростає і відсоток потерпілих журналісток: якщо торік вони становили 37% загальної кількості потерпілих, то, за підсумками 10 місяців цього року, — 41%.

Далі буде?

Колишній багаторічний голова Донецької обласної організації НСЖУ та редактор газети «Донбас» Олександр Бриж брав учать у перших парламентських слуханнях десятирічної давності й може порівняти ситуацію. «У 2009 році було менше емоцій, але й часи тоді були зовсім іншими, адже про напади на журналістів майже не йшлося. Нині все набагато гірше. Тож якщо Верховна Рада, Кабмін, Офіс Президента та правоохоронні органи не ухвалять важливих рішень для захисту журналістів, це буде серйозний удар по свободі слова та журналістській спільноті загалом. Нині ситуація дуже загострилася через те, що наших колег б’ють, убивають, не дають працювати і ніхто за це не відповідає. Хоч якщо будуть справедливі покарання і притягнення винних до відповідальності, все може змінитися», — вважає він.

Тим часом Президент України підписав указ про створення Ради з питань свободи слова та захисту журналістів, серед завдань якої — захист інформаційного простору України та гарантування співвітчизникам прав на свободу слова, отримання об’єктивної і достовірної інформації. Вона мусить подбати про безпеку працівників ЗМІ. А Верховна Рада постановила схвалити рекомендації парламентських слухань «Безпека діяльності журналістів в Україні» і надсилає їх Президентові України, Кабміну, Генпрокуратурі, Верховному Суду, центральним і місцевим органам виконавчої влади для виконання чи врахування у практичній роботі.

Трохи дивує і насторожує тільки те, що ті всі гарні наміри щодо різноманітних давно потрібних заходів і дій на кшталт «проводити», «посилити», «передбачити», «активізувати», «організувати», «забезпечити», «вирішити», «узгодити», «посприяти», «створити» мають вигляд не вимог, а тільки рекомендацій. І це попри реальну загрозу законній професійній діяльності журналістів та нинішню надзвичайну ситуацію у вітчизняному інформаційному просторі.