СВЯТИНЯ
Шевченкова спадщина для дослідників - невичерпна
Шевченківські роковини іноді змушують замислитися над повнотою нашої обізнаності з творчістю та життям поета. Попри, здавалося б, цілковите благополуччя у провідній галузі історії української літератури - шевченкознавстві, передчасно говорити про вичерпність нагромадженої інформації.
Перелік недослідженого значний
Лише кілька прикладів. Нещодавно відомий літературознавець Олесь Федорук, перегорнувши лише один річний комплект "Северной пчелы" за 1861 р. виявив 17 (!) позицій, не зареєстрованих у першому томі покажчика "Т. Г. Шевченко: Література про життя і творчість. 1839-1959", а також виправив низку помилок у бібліографічних описах.
Якщо сотні шевченкознавчих публікацій не були внесені свого часу до цього покажчика з ідеологічних причин (приміром, всі праці таких видатних учених, як Павло Зайцев чи Сергій Єфремов), то решта лакун і пропусків пояснюються хіба що неуважністю упорядників та важкодоступністю першоджерел, адже переважної більшості російських газет часів Шевченка, тим більше їхніх повних комплектів, немає в українських книгосховищах, а те, що є, зберігається вкрай недбало.
Можна тільки припускати, які результати дав би фронтальний скрупульозний перегляд російської та української періодики ХІХ - початку ХХ століття, включаючи вимушено проскрибовані бібліографами радянських часів видання та імена. Досі відсутній покажчик діаспорної шевченкознавчої літератури, робота над яким ще навіть не починалася. Перелік незробленого можна продовжувати.
Інший показовий приклад. Вважається, що принаймні тексти Шевченка, особливо їх прижиттєві публікації, вивчені досконало. Однак джерелознавець Віктор Дудко в одній зі своїх останніх наукових розвідок, серед інших важливих спостережень, звернув увагу на те, що Шевченків відгук "Бенефис г-жи Пиуновой, января 21, 1858 года" у першодруці в "Нижегородских губернских ведомостях" має підпис ***, а не опублікований анонімно, як твердилося досі абсолютно в усіх дослідженнях, тобто до переліку нечисленних псевдонімів Шевченка слід зарахувати й цей астронім.
Повернені раритети
Здається, сказано достатньо, щоби бодай
приблизно уявити, скільки ще слід здійснити копітких першоджерельних розшуків,
щоб забезпечити надійну базу розвитку шевченкознавства. Зрозуміло, у вивченні
спадщини Шевченка перед веде Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка
Національної академії наук України, який, крім того, координує роботу
вітчизняних шевченкознавців.
Саме зусиллями Інституту цього року вперше після 1882-го перевидано працю Михайла Чалого "Життя і твори Тараса Шевченка. (Звід матеріалів до його біографії)" - найповніший на час своєї появи життєпис митця. Переклад українською здійснила завідувач відділу шевченкознавства Валерія Смілянська, яка написала також грунтовну післямову до книжки і науковий коментар. Досить значний, як на сьогодні, наклад видання удоступнить його широкому колу шанувальників Шевченкової творчості.
Під грифом Інституту та Української вільної академії наук у США (УВАН) за сприяння Американського посольського фонду зі збереження культурної спадщини 2010 року побачило світ видання "Повернені шевченківські раритети", у якому представлені репродукції з оригінальних гравюр, рукописів (в тому числі Шевченкових), фотографій, листів, першого "Кобзаря" 1840 року та інших матеріалів, вивезених з України у 1943 р. Завдяки зусиллям заступника директора Інституту Сергія Гальченка та добрій волі УВАН протягом 1990-х - 2006 р. вони були повернуті в Україну й нині зберігаються у фондах відділу рукописів і текстології.
Однак це лише невелика частина тих, нині загублених (існує примарна надія на їхнє віднайдення), скарбів із фондів Київського будинку-музею Т. Шевченка, що їх не встигли евакуювати на схід під час наступу німців у 1941 р. Раритети були врятовані завдяки неймовірним зусиллям директора музею Андрія Терещенка. Його власні рукописи тепер перебувають в архіві УВАН у Нью-Йорку, зокрема рете?льно складена картотека - записи бісерним почерком на папірцях розміром із сірникову коробку про шевченкознавчі публікації, що з'являлися у вільному світі. Ці бібліографічні нотатки ще чекають свого дослідження.
Непросте перепоховання
Серед повернутих матеріалів знаходимо і низку малюнків Шевченкового знайомого Григорія Честахівського, зроблених під час перепоховання поета у травні 1861 року. Відомо всього кілька фотографій із похорону, тим більшої ваги набувають ці недосконалі ескізи та начерки, на яких зафіксовано цінні відомості: списки учасників похоронної процесії, зокрема дівчат, які супроводжували труну, вигляд набережної Канева під час привезення тіла Шевченка з Києва, численні подорожні зарисовки, начерки з Успенського собору в Каневі, записи про кількість і кольори корогов, знамен та церковних значків у процесії, первісний вигляд могили Шевченка тощо.
Ще цікавіші його листи, писані у травні - липні 1861 р. Ф. Черненку й петербурзькій українській громаді, в яких докладно зафіксовано історію похорону та впорядкування могили. Тепер це найавторитетніше джерело інформації про непрості обставини перепоховання тіла Шевченка. Їхні публікації тривалий час не щастило: вперше вони надруковані в журналі "Киевская старина" (1898, кн. 2) з численними цензурними і редакційними пропусками та виправленнями. Передруковувалися в такому ж дефектному вигляді.
Уперше в повному вигляді - за першодруком частина листів опублікована С. Гальченком у "Літературній Україні" лише 1991 року, а вилучені місця за автографами - у журналі "Неопалима купина" (1995). Нарешті, за тими ж джерелами - в "Спогадах про Тараса Шевченка" (2010). З ім'ям Честахівського пов'язаний сам вибір місця поховання - на Чернечій горі. Хоч насправді Шевченко жодних розпоряджень із цього приводу не лишив, однак Честахівський весь час наполягав на тому, що такою була воля покійного, щоб запобігти спробам поховати поета на Щекавицькому кладовищі в Києві або на церковному цвинтарі в Каневі.
Синхронний зріз поширення звісток про похорон Шевченка у Каневі фіксують спогади учасника перепоховання - студента Київського університету Володимира Бернатовича, надруковані в москвофільській газеті "Слово" (Львів, 1861 р., 19/31 липня). Показово, що передруки радянського часу теж містять цензурні купюри.
Наприклад, такий фрагмент із допису: "Багато тутки мовилося гарних мов, але найкраще - спасибі йому - згадував Тараса, хоча й московськими словами, пан Чалий, ісправляющий должность директора ІІ київської гімназії". Виділене курсивом у всіх радянських виданнях вилучалося, аби не бентежити масового читача.
Багато спогадів і документів зібрано в не позбавленому, на жаль, неточностей збірнику російською мовою "Смерть и похороны Т. Г. Шевченко" (1961), що містить і численне поліцейське листування щодо можливих заворушень, пов'язаних із перепохованням Шевченка в Каневі. Переполох місцевої влади виявився безпідставним, але в результаті розслідування Честахівського було піддано домашньому арешту.
Все це унаочнює страх влади - і царської, і радянської - перед справжньою
постаттю Шевченка, яку спершу намагалися замовчати ("німий ювілей" 1914 року), а
потім примітивізувати для утилітарних потреб "культурного будівництва". Цілком
закономірно остання путь Шевченка набула символічного значення, а Чернеча гора
стала місцем паломництва для тисяч українців з усього світу.
Олександр БОРОНЬ,
старший науковий
співробітник
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка