З першого березня 2014-го року для командира загону спеціального призначення Олександра Трепака почалася війна. Щодо її початку сумнівів не було, адже тривалий час на сході збиралися хмари невдоволення. Та воювати довелося не тільки з сепаратистами й російськими найманцями, а й із внутрішнім ворогом — системою.

Професію обрав свідомо

За рік військових дій Олександр Сергійович Трепак отримав два ордени Богдана Хмельницького другого та третього ступенів «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» та звання Героя України й орден «Золота зірка» «за особисту мужність, героїзм та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові». Полковник Олександр Трепак, позивний «Редут», був одним із командирів «кіборгів» під час оборони донецького аеропорту. А ще не раз проводив складні воєнні операції у місцях запеклих боїв.

Досвідчений захисник Батьківщини зовні справляє враження доброго українського ∂азди, що збирається з гордістю розповісти про свою прекрасну родину та господарство. Олександр Сергійович батько двох синів-підлітків. Зізнається, що військовий у четвертому поколінні. Синам бажає обрати професію, яка буде їм до вподоби. «Вони самі ще не знають, чого хочуть. Зараз молодший хоче стати прикордонником, старший — лікарем, завтра будуть пожежниками чи космонавтами, — сміється Олександр. — Головне, щоб вони були гарними людьми. Оберуть фах військового — я на рейки лягати не стану».

Не дипломатією єдиною

Перед його синами лежить неозорий простір майбутнього й тисячі можливих шляхів. А його професійна дорога давно визначена. Початок АТО нагадував офіцеру реконструкцію Другої світової, настільки древнім було спорядження рядового солдата. «У РЧ — рюкзаку чмошника, як ми його охрестили, — був казанок, фляга, бинт, порепаний джгут і шприц з кетанолом», — розповідає він. А на формі солдати із подивом помітили ремені із зафарбованою радянською червоною зіркою. «У нас був вигляд воєнізованих селян!» — з іронією згадує командир. Волонтерський рух тоді ще тільки зароджувався і військові повинні були обходитися тим, що мали.

Бідняцьке екіпірування як лакмусовий папірець одразу виявило, хто за що воює. «Якщо мотивацією солдатів було отримати два гектари землі та ще якісь пільги, їх я одразу відсіював. Такі люди на війні не потрібні. Для більшості початок АТО асоціювався з простою роботою або романтичною пригодою», — пояснює Олександр Сергійович. Себе ж він не вважає ні романтиком, ні найманим робітником. «Я солдат, цим усе сказано. Я хочу гарно виконувати те, що є моїм призначенням».

Усе змінилося, коли повернувся із шпиталю на початку липня. Він не впізнав свого загону.

— Волонтери шикувалися в чергу, щоб нам допомогти. Люди пропонували шалені гроші й дістати хоч самого дідька, якби ми попросили. До війська стали приходити люди, умотивовані захищати Батьківщину, а не заробляти гроші, — розповів боєць.

Для спецпризначенців стали порятунком куплені за кошти громадян тепловізори та інша розвідувальна техніка, якісна форма, міцні каски, зручне взуття, бронежилети. Лише чотири місяці як почали видавати якісну форму на державному рівні, і це завдяки тому, що волонтери добилися співпраці із Міністерством оборони.

Співрозмовник відзначив, що так само, як армія тримається на небайдужих людях, так влада розхитується людьми байдужими, реліктами минулих режимів. Саме тому, на його думку, військові зазнали проблем з провізією на початку АТО. Молоді, розумні й активні люди, що потрапляють нині в апарат управління країною, неначе об стіну, б’ються об чиновників, в яких розум обернено пропорційно жадобі. Саме це так обурює офіцера: «Люди, що двадцять років киснуть у системі, не можуть зрозуміти, чому молоде покоління хоче змін. Деякі представники влади зараз намагаються ламати систему, ось тільки вона не ламається. Її душать корупціонери, пускають кров, роблять усе, щоб ця система не могла переродитися».

Поки держава веде безуспішні, на думку Олександра Трепака, переговори з противником, українську армію треба готувати якнайкраще. Полковник Трепак покладає надії не стільки на дипломатію, скільки на якість підготовки та екіпірування наших військ: «Усі ці переговори — суцільне лицемірство. Нам усміхаються, обіцяють виконати умови, а потім шлють гумконвої із новими найманцями. Усе тому, що Росія не відчуває належного спротиву з нашого боку. Сусіди повинні знати, що отримають від України хорошого копняка! Від якості підготовки українського солдата залежить те, скільки ворожих сил ми ліквідуємо. Хоч як прикро це звучить, чим більше вантажу 200 відправиться до Росії, тим швидше люди там прозріють і тим скоріше це все закінчиться». Він переконаний, що дипломатична місія зобов’язана бути підкріплена повною боєздатністю Збройних сил, інакше з нами не домовлятимуться. Для України власним Карфагеном є не тільки Росія, а й власна п’ята колона, розкидана й прихована, отже життєво необхідно мати силу знищити ворога, бо, можливо, саме тоді її не доведеться застосовувати. 

Ольга ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»