Фільм «Жива» режисера і кліпмейкера львів’янина Тараса Химича ще тільки готували до прем’єрного показу в кінотеатрах, а він уже опинився в епіцентрі уваги. Такий інтерес не випадковий, адже кінострічка розповідає історію жінки, яка, переживши драматичні події в лавах повстанської армії, сталінських таборах, зберегла доброту в серці й відкриту душу. З режисером фільму Тарасом ХИМИЧЕМ «УК» поспілкувався напередодні прем’єри фільму.
— Тарасе, для тих, хто мріє про життя у країні великих можливостей, ваш вчинок незбагненний: отримавши диплом американського коледжу, ви повернулися в Україну. Ви настільки патріотична людина чи настільки не прагматична?
— Мабуть, не прагматична. Після коледжу мав цікаву роботу за фахом і перспективу отримати американське громадянство. Але я не їхав на заробітки, не прагнув там оселитися, попри складну ситуацію в Україні. Хотів здобути добру освіту. Навчання у США абсолютно змінило мій внутрішній світ, ментальність, допомогло вирватися з отих невидимих рамок у голові, які активно насаджувала тоталітарна система освіти, відчув потребу постійно вчитися, зробити щось більше, важливіше. Саме такі можливості бачив для себе в Україні, яка розвивається, де пульсує життя і де можу творити. Мій світ, підхід до життя змінив комп’ютер, і я, дитина цифрової революції, вже не бачив себе просто дизайнером, а прагнув творити мистецтво через рух, динаміку.
— Коли наважилися відмовитися від прибуткового дизайнерського фаху, який здобули у США, і взялися знімати кіно?
— Відколи вперше взяв камеру. Це була моя мрія. Не афішував, але друзі знали про неї. Йшов до неї багато років.
Спершу пройшов школу документалістики. Спілкування з людьми дало чимало уроків життєвої мудрості. Кожна розказана історія закарбовувалася в пам’яті, а кожен відзнятий документальний фільм ставав і для глядачів, і для мене відкриттям і голосом правди про певні історичні події, факти. Це, приміром, документальні стрічки про УПА, хроніку Карпатської України.
— Ви зняли чимало документальних фільмів. А коли відчули, що дозріли до повноцінного кіно?
— Не бракувало тих, хто скептично ставився до такого мого кроку, мовляв, одна річ — знімати кліпи, а братися за велике кіно на самому ентузіазмі може хіба що невиправданий ідеаліст або авантюрист. Хіба що, як кажуть, маєш у портфелі життєву історію, що тягне на бестселер. Сподіваюся, це буде саме той варіант. Бо життєва історія колишньої зв’язкової УПА Ганни Попович із Прикарпаття просто вразила, зачепила за душу.
— А сценарій фільму підказало життя?
— Так. Фільм побудований на реальних подіях. Свою історію розповіла сама героїня. Ми саме завершили документальний фільм про УПА, вже відзняли останні кадри, і я зайшов до пані Ганни попрощатися. Кілька слів подяки за допомогу на прощання, і такий проникливий погляд мудрої жінки. «Якщо хочеш справжню історію, приїжджай, розповім свою», — промовила стишеним голосом.
Скористався запрошенням, ми з колегами приїхали до пані Ганни якраз в її день народження. Це була радше сповідь, а ще — сценарій фільму, написаний життям дивовижної жінки, на долю якої випали неймовірні випробування. Хоч про сокровенне, про те, як витримала, не зламалася, пані Ганна воліла не розповідати. Тримала біль у душі. Вона дала благословення нам це зробити.
— То чим вразить фільм «Жива»?
— Ми розповіли зворушливо-драматичну історію карпатської дівчини, яка володіє надприродними здібностями: бачить віщі сни та передбачає майбутнє. Вона опиняється у вирі війни, радянського партизанського оточення в найдраматичніший період, коли українські повстанці відчайдушно чинили опір окупантам. Її надприродні сили змінювали долі людей. Власної змінити не змогла: втратила коханого, з яким мала одружитися, маленького синочка. Війна забрала й нове кохання. Спізнала зраду, підступність своїх, приниження й звірячу жорстокість ворогів. Як вижила в цьому страхітті й стала сильнішою, не втратила доброти і людяності, хоч могла затаїти образу на весь білий світ, ставши калікою, відбувши 10 років каторги в таборах, не могла повернутися до рідного дому. Найнестерпнішою була самотність. Рятувалася дивом уцілілою фотографією коханого — казала: витягне зі сховку, подивиться — і на душі світлішає.
— Як ішла робота над фільмом?
— Загалом фільм мав би давно з’явитися на екранах — перші зйомки розпочали ще перед Революцією гідності. З її початком працювали уривками, бо почергово стояли на Майдані. Фільм знімали на Прикарпатті, головно у Горганах — тих місцях, де дислокувалися повстанці. Першим нашим кінокритиком і консультантом була пані Ганна — вона встигла побачити чималу частину відзнятого матеріалу. Ледь стримувала сльози, переглядаючи кадри, зняті в горах: пам’ятала кожну круту стежину, що ховалася поміж густого пралісу. І наче наново переживала історію власного життя. Шкода, що не побачила готової стрічки.
— Як вам вдалося зібрати такий цікавий акторський ансамбль, адже гонорари не сприяли цьому?
— Кастинг майбутніх виконавців проводили разом із пані Ганною. Кількахвилинної розмови і пильного погляду в очі було достатньо, щоб головну роль отримала актриса Ольга Комановська з Івано-Франківського драмтеатру. Впевнений, талановита Ольга стане відкриттям не лише українського кіно. Статус авторитетного в Україні режисера не завадив Ростиславові Держипільському виконати одну з головних ролей. У фільмі деб’ютувало чимало не акторів. Проте вони зіграли яскраво і переконливо. Скажімо, образ ворога Майора відтворив підприємець Володимир Правосудов.
— А двом ведмедям, тобто режисерам, не було затісно в одному барлозі, себто у межах одного фільму?
— О, ні! Радий, що режисер Ростислав Держипільський погодився на акторську роль у фільмі. І одразу розставив усе на свої місця. «Тарасе, — сказав якось, — я відключаю в собі режисера на час зйомок: я тут актор». Проте вміння керувати театральним колективом нерідко виручало під час зйомок, йому вдавалося налагоджувати стосунки між акторами, щоб змогли працювати однією командою. Зрештою, жодного табу на дискусії щодо режисури не існувало. Він чудово зіграв одну з головних ролей — повстанського командира Довбуша та історію його непростого кохання.
— Ви не історик за фахом, однак упевнено почуваєтесь у тодішніх реаліях, об’єктивно трактуєте історичні події й факти. Не важко залишатися неупередженим?
— Багато в чому мені допомогла робота над документальними фільмами, зокрема про одну з найтрагічніших сторінок нашої історії — сталінську окупацію Західної України, правдиву історію дивізії «Галичина». Завдяки складній історії краю ми всі в Галичині стали істориками. Кожен народ має власне ставлення до своєї історії, героїв. Таке право маємо і ми. Мусимо навчитися бачити не лише чорно-білі тони, як нас привчали десятиліттями, — життя набагато складніше, якщо хочемо позбутися ненависті.
Фільм задумували як засторогу для сучасників, щоб не повторювати цих жахливих сторінок. А досягти об’єктивності допомагають авторитетні науковці, яким довіряє суспільство. Співпрацювали з київським істориком Олексою Пагірою, львівським Русланом Забілим, директором Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», де, до речі, знято найстрашніші кадри.
— У фільмі вражають неймовірно мальовничі гірські пейзажі. Знімати кіно у дикій природі, вочевидь, непросто?
— Для акторів, звісно, був великий плюс — у Горганах не треба було уявляти, яке на вигляд місце, де відбуваються події. Натомість було складно фізично: щоб піднятися на вершину, треба було долати багатокілометрові переходи крутими карпатськими схилами, куди жодним транспортом не потрапити. І погода тут непередбачувана — не знаєш, чого очікувати наступної миті. Приміром, почали копати криївку з осені, а тут як засніжить. Та так щедро снігом засипало в кадрі — краса неймовірна. Але ж і холодно. Підсобляла природа й операторам — жодних проблем з освітленням: на вершині місце не просто неперевершеної краси, а й сонце забезпечує потрібне освітлення — спецефекти такі, що жодною найдосконалішою технікою не відтвориш природне багатство кольорів!
— Вас вважають ідеалістом, мовляв, взявся знімати фільм, не маючи фінансових ресурсів.
— Щось трішки, звісно, від ідеаліста є (сміється). Скромний бюджет, а радше його відсутність, компенсували іншим: був певний досвід, команда, підтримка, а головне — був у темі, жив історією. Шукали, хто чим міг допомогти: і сценарій самі писали, і з амуніцією, і з піротехнікою, і з реквізитом небайдужі виручали. Зрештою, як і в будь-якій справі, все залежить від того, хто яку має мету — заробітчанство чи бажання щось створити. Не все ж у житті вимірювати грошима! А я, митець, як і вся команда, не інфіковані вірусом заробітчанства.
На останньому етапі, коли треба було озвучувати фільм, що називається, геть видихнулися, і роботу ледь не загальмувало безгрошів’я. Тоді фінансово підтримала Львівська облрада. Із промоцією також обійшлося без фінансових затрат: несподівано отримали неймовірну допомогу соцмереж. Тож кращої реклами для «Живої» годі було сподіватися.
— «Жива» — ваш перший художній фільм. Маєте щось нове у портфелі?
— Зазвичай не люблю розповідати про плани, щоб нікого не насмішити. Але я людина екстриму, тож живу новими проектами.
— Бачите перспективи в українського кіно?
— Попри всі труднощі, однозначно! Молоде покоління впевнено заявляє про себе, та й власне кіно молодій Україні конче потрібне.
ДОСЬЄ «УК»
Тарас ХИМИЧ. Народився 1976 року у Львові. Навчався у Львівській академії мистецтв, Коледжі візуального мистецтва (США). Працював у США незалежним дизайнером для Mark Norberg studio, Phototech, Home Birth Center. У 2001 році повернувся в Україну, де розпочав роботу над створенням музичних кліпів та зайнявся режисурою.
Оксана МЕЛЬНИК
для «Урядового кур’єра»