ТРАДИЦІЇ.
У святі Трійця тісно переплелися християнський канон та язичницькі вірування українців
СПАДЩИНА
У єдиному в Україні селі Сварицевичі на Зелені свята виконують обряд, що сягає дохристиянських часів
Село Сварицевичі, перша згадка про яке датується 1450 роком, за нинішнім адміністративно-територіальним поділом належить до Дубровицького району Рівненщини. Класичну поліську глибинку навпіл ділять між собою Україна та Білорусь, територія якої починається вже неподалік Сварицевичів. Можливо, саме оця віддаленість від цивілізації й певна «законсервованість» сприяли збереженню в селі й донині обряду «Водіння Куста», що є, так би мовити, головною інтригою Зелених свят.
Обряд цей має понад тисячолітню історію й сягає корінням у дохристиянську епоху. Ймовірно, наші предки-язичники вшановували Куст нарівні з іншими тогочасними божествами. Про це, зрештою, свідчать перші згадки про обряд, — пише етнограф Віктор Ковальчук. — У Софіївському першому літописі 1145 року читаємо: «Ни покланися Кусту, ни идолам еге» — адже це був період боротьби християнства з «поганськими звичаями». Іпатіївський літопис 1150 року знову вказує на те, що невірні — ті, хто «водяще около Куста и поклоняющиеся им». Тим більш дивовижним і унікальним є факт, що обряд у всі часи ось так, локально, побутує на рівненському Поліссі.
…Нині тут, у селі Сварицевичі, його носієм є народний аматорський колектив родини Чудиновичів. Як же, власне кажучи, все відбувається і по що тепер їдуть сюди етнографи та фольклористи з різних куточків світу?
Такий він, народний аматорський колектив родини Чудиновичів — співочий та гостинний! Фото Інни ОМЕЛЯНЧУК
У клечальну суботу прикрашають домівку
Трійця здавна вважалася в народі одним із найбільших свят після Різдва та Великодня. Поетичний настрій свята, пов’язаний із спілкуванням з живою природою, був настільки живучим і шанованим, що воно залишилося і в християнстві.
Зелений тиждень розпочинається з четверга. Цього дня у Сварицевичах, як і багато століть тому, люди йдуть у поле чи до лісу і там плетуть вінки. Дівчата одягають їх на голови і носять цілий день. А в п’ятницю знову прямують у ліс, щоб вінки розплітати. Кожна, звісно, оглядає свій: чи ще свіжий, чи вже зів’яв? І за цим роблять висновок про своє щастя чи нещастя.
У суботу, яку в народі називають клечальною, дівчата й молодиці ще до схід сонця йдуть на луки і рвуть запашне зілля: материнку, чебрець, полин, лепеху. Ним і прикрашають домівку: стіни, лавки, вікна, образи, а лепехою засипають усі стежки в дворі, — розповідає сільський голова Павло Крупко. — Чоловіки ж босоніж ідуть до лісу (щоб дерево не всохло), аби запастися гілками клена, берези, липи і «клечають» ними обійстя — ворота, тини, хлів, стріхи хат. У Сварицевичах і сьогодні відбувається саме так — хоча ось, бачите, скільки в нас уже цивілізації: хіба відрізниш ось новозбудовані вулиці від київських чи рівненських «царських сіл»? Ось так і поєднують наші люди традиції та сучасність.
Неділя (власне Трійця) розпочинається із церковної відправи. Отримавши благословення православного священика (знову поєднання язичництва та християнства), всі жителі села збираються на цвинтарі, який прикрашають лепехою, гілочками клена, липи, горобини та квітами. Адже органічною частиною обряду є вшанування предків. Тут старші жінки «викликають на розмову» померлих родичів: у формі речитативу сповіщають небіжчиків про найважливіші події, що сталися в селі за рік. Власне, вшанування предків було невід’ємною частиною світогляду наших пращурів, навіть своєрідним їх культом. Очевидно, сварицевицька розмова з померлими — епізод давньої традиції. Вочевидь, зайве переконувати у високій шляхетності цього обряду: доглянути могилки батьків, «поговорити» з ними — що може бути святішим? На жаль, у наш час німим докором частенько печуть душі занедбані могили найдорожчих людей…
У Сварицевичах із таким не зустрінешся. На місцевому кладовищі є безіменна могилка партизана (у війну село зажило партизанської слави): так от, його теж «викликають на розмову» як рідного сім’янина. Взагалі ж сварицевицький цвинтар — уже сам по собі унікальна обрядова пам’ятка. Замість хрестів могилки тут позначали дерев’яними зарубами — з усіх боків надгробка клали по три деревини і ув’язували їх на кутах у замок. Ця давня зарубна форма кріплення збереглася на залишках Золотих воріт у Києві. Крім зарубів, на багатьох похованнях замість хреста клали камінь, що свідчить про їх язичницьке походження. В давні часи, коли ліси належали панам, заруби могли робити лише заможні селяни, бідніші ж клали камінь або ж висаджували дерева — горобину, березу чи клен. Подібних форм поховань, збережених до нашого часу, в Україні немає.
«Наш прапор – пісня!»
А ось обряд «водіння Куста» – виключно жіночий. Гурт дівчат та жінок збирається в лісі й вибирає найвродливішу з-поміж себе дівчину, яку називають Кустом або Кустянкою. Її заквітчують у зелене вбрання, голову прикрашають віночками з квітів або кленовим листям. Такий пишний одяг, що нагадує живий кущ, потрібен для того, щоб господар чи зустрічні не впізнали обраницю. Інші жінки одягаються в святковий одяг: нині кожен учасник народного аматорського ансамблю має одяг з невідбіленого лляного полотна, виготовлений власноруч. Тому це вбрання — теж реліквія.
І гурт вирушає з лісу до села з піснями:
Куст із Кустом,
А жито з ростом,
Щоб вам жито водилося,
І в коморі плодилося!
Назустріч виходить із хати господар, тримаючи на вишитому рушникові хліб, сіль та узвар.
— Ми віншуємо господу кустівськими піснями, які я особисто перейняла від матері, всього їх є дев’ять, — розповідає Марія Зилі, — А люди віддячують за це. Пригадую, як кілька десятиліть тому виносили хто 5 копійок (це теж були гроші!) та сушку, а хто — яйця, їх тоді в магазині за гроші приймали. Ото як назбираємо кілька десятків яєць — а в нашому селі понад 2 тисячі жителів — то й обміняємо в магазині на гроші. А тепер здебільшого дають гроші — звісно ж, не 5 копійок…
Вважалося, що чим більше відвідує ту чи іншу родину співанок, тим щедрішими будуть статки в господарстві. Коли ж якусь із осель обминали, це було образою для господарів: «Кого Куст минає, той щастя не має…» Залишаючи оселю, кустяни в поетичній формі бажали здоров’я і статків у родині, зичили дощу та щедрого врожаю. Затим кожна з учасниць дійства знімає з Куста гілочку чи квітку й кидає, приказуючи: «Це на врожай і на статки». Цим і завершується обряд.
— Ось так лише наша родина несе його вже 40 років, — додає Тетяна Чудинович. — Передаємо кустівські пісні, слова яких збереглися з давніх слов’янських часів, дітям та онукам, адже маємо вже, так би мовити, молодіжний склад ансамблю. Завдяки Кусту побували на різних сценах, у різних країнах. Тепер і до нас етнографи їдуть з Польщі, Канади, з Америки, щоб побачити все на власні очі. Тепер цих пісень навіть у нашому садочку вчать, а раніше я хату вчительки минала — частенько в кутку за Куста стояла.
— Пригадуєте, дівчата, як на сцені районного Будинку культури заспівали ми головну кустівську пісню «Троїце, Троїце, пресвятая Богородице!», а його директор Степанюк, який у той глибокий радянський час допоміг зберегти наш колектив, за це поплатився посадою. І таке пережив наш Куст. Пізніше, здається, в 1990-му, ми з ним їздили на фестиваль «Червона рута» в Чернівці. То саме був час перемін: хтось приїхав із червоним прапором, хтось — із жовто-блакитним. «А який ваш прапор?» — питають нас. А Степанюк у відповідь: «Наш прапор — пісня!» Влучно сказав! Ось так і пережив наш Куст усі часи і всіх політиків. Бо те, що йде з народної душі, — вічне. Ось, бачите, ми в Сварицевичах уже воду до хат провели, пральні машини-автомати, комп’ютери маємо, наша школа увійшла до 100 кращих шкіл України, а бібліотека — виграла грант на безкоштовне користування Інтернетом. Але у фольклорі — наша душа. Ви б побували на наших масових заходах — тут яблуку ніде впасти, йдуть люди навіть із немовлятами, — додає учасниця ансамблю Мокрена Євхимець.
Цими днями у Сварицевичах другий рік поспіль проходить обласний відкритий фестиваль народного мистецтва «Водіння Куста», на який приїздять не лише українські, а й польські етнографи.
Втім, чи не головною проблемою відомого в Україні і поза її межами осередку культури, за іронією долі, є саме … Будинок культури.
— Приміщення нашого сільського клубу зведене в 1958 році, він хоч і розрахований на 140 місць, але вже, як мовиться, морально теж застарів. Тому ми розробили проект сільського дозвільного центру і подали його на конкурс до Державного фонду підтримки місцевого самоврядування. Маємо історичне, але ще цілком добротне приміщення для такого центру, в якому розміщувалася перша сільська школа. Якби держава нас почула й підтримала, то, гарантую, працьовиті й співучі жителі села не залишилися б у боргу, адже саме культура — візитівка України в світі, — каже сільський голова.
А може, в офіційному Києві прислухаються до Василя Скуратівського:
«Сварицевичі — реліктове село, поліський осередок, який заслуговує на статус фольклорно-етнографічного, можливо, навіть міжнародного значення, адже йдеться про загальнослов’янську пам’ятку».
Важко, власне кажучи, з ним не погодитись: адже все, що роблять сварицевичани для збереження традицій з діда-прадіда й до сьогодні, робиться без жодної копійки, на цілковитому ентузіазмі. Можливо, хтось уже заробляє на них — але то вже інша розмова. Вони ж щиро люблять свій поліський закуток і готові, здається, прихилити до нього небо:
Сварицевичі — рідне село,
Ти, як Куст, навесні розцвіло,
Увібралося в шати зелені,
В лепеху, в кучерявого клена,
Знов приїхали гості твої
До могил, до «зеленого» свята,
Бо хороші у нас звичаї,
Бо земля в нас піснями багата!
Ці рядки присвятила рідному селу, з якого, до речі, не поспішає відлітати у далекий вирій молодь, бібліотекар Ірина Холодько.
Побажання від Куста:
«Щоб вам коні водились і овечки плодились — будьте з Кустом здорові!»
«Водимо Куста, щоб другого року діждати і поспівати…»