Цього року у зв’язку з тисячоліттям смерті Володимира Великого до постаті київського князя, який увійшов в історію хрещенням Русі, прикута особлива увага. Президент України Петро Порошенко ще 25 лютого нинішнього року підписав указ «Про вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого — творця середньовічної європейської держави Руси-України», яким передбачено впродовж цього року провести наукові конференцій, круглі столи, дискусії, викарбувати пам’ятну монету, виготовити поштові марки і конверти та інші заходи з ушанування визначної історичної постаті.
Росія також планує чимало урочистостей задля відзначення роковин смерті Хрестителя, які із розмахом відбудуться у кількох містах Росії і навіть у сусідніх державах. Завершиться вшанування восени встановленням величного, більшого за київський, бронзового пам’ятника у Москві заввишки 25 метрів і вагою 300 тонн.
Монополії не може бути
Чому ж саме зараз так посилився інтерес до постаті князя? Чому так емоційно відбувається боротьба за історичну спадщину давньої Русі в Росії та Україні? Як учасник публічної дискусії на цю тему, що відбулася в кінці червня в Національному музеї історії України, я не бачила серед українських істориків ані особливих пристрастей навколо постаті Володимира, ані бажання привласнити його. Навпаки: і кандидат історичних наук фахівець з історії Давньої Русі Андрій Плахонін, і доктор історичних наук професор політології НаУКМА Олексій Гарань, й інші промовці наполягали на тому, що нинішній інтерес до цієї особистості пов’язаний з напругою у російсько-українських відносинах, анексією Криму і війною на Донбасі. Одностайною була й думка про те, що постать Володимира Великого не може належати одному народу. Той факт, що пам’ятники йому стоять у різних країнах, навіть у найвіддаленіших, зокрема в Австралії, свідчить про те, що київського князя, приєднаного до сонму християнських святих, шанують у різних куточках світу. А говорили про Хрестителя Русі у багатьох країнах і за життя, і по смерті.
Під час дискусії Андрій Плахонін наголосив на складнощах в інтерпретації постаті давнього київського правителя через те, що вся історія до Ярослава Мудрого усна, міфологічна, не має письмових джерел. Тому й поширюються легенди про гареми Володимира із сотень жінок у різних поселеннях, про замовлений ним залізний «пояс вірності», аби стримувати себе після прийняття хрещення. До речі, як саме відбувалося хрещення, теж достеменно не відомо. Однак роль в історії київського князя дослідниками визначена чітко. За словами Андрія Плахоніна, Володимира можна вважати державотворцем у сучасному розумінні цього поняття, адже він фактично створив державність, на відміну від моделі «держава-військо», яка була поширена за його батька Святослава. На думку науковця, «спадщиною Володимира» можна вважати хрещення Русі та заснування церкви на руських землях. Зрозуміло, що такі історичні особи не можуть належати лише одному якомусь народові.
Підтримали цю думку й інші учасники дискусії. Професор НаУКМА Олексій Гарань зазначив, що «використання» однієї історичної постаті різними народами швидше за все є типовим, ніж винятковим явищем. Саме так відбувається з видатними діячами минулого Карлом Великим, Чингізханом, Тамерланом. До речі, Володимира як засновника християнської традиції цінують католики і шанують як святого. У храмі Святого Петра у Ватикані є портрети святих Ольги і Володимира. Однак у відносинах між Україною та Росією дискусії щодо постаті Володимира Великого фактично перетворились на битву за історичну пам’ять. Вона стала складовою частиною інформаційної війни, яку ведуть зараз на багатьох фронтах одночасно.
Боротьба за корені
Учасники дискусії визнають, що спроби монополізувати князя є і в Росії, і у нас. В українській офіційній історичній науці визнається, що Володимир — наш, а цей період вивчається в курсі історії України. Те ж саме відбувається і в Росії.
Однак перші спроби монополізації спадщини давньої Русі відбувалися ще московськими князями за часів монгольської навали, а далі процес підхопили московські царі. Про це я дізналася із ∂рунтовного дослідження провідного наукового спеціаліста відділу історії середніх віків і раннього нового часу Інституту історії України НАН України, доктора історичних наук Володимира Рички «Тисячолітній Володимир», оприлюдненого Релігійно-інформаційною службою України, в якому можна знайти багато цікавої інформації про життя і особистість київського князя.
За словами професора Єльського університету Георгія Вернадського (в еміграції), сина засновника Академії наук в Україні Володимира Вернадського, які наводить Володимир Ричка, «московські князі вміли прилеститися до ханів, прикинутися вірними слугами і так майстерно вели справи, що хани їм надали старшинство над іншими і зробили головними збирачами податей. Ординські податі вони вживали на підкупи в Орді, на придбання собі володінь, обмовляли своїх суперників і стали мало-помалу всесильні в Росії».
Відтоді святого Володимира вшановували як прародителя московських правителів, які позиціонували себе як єдиних законних спадкоємців київських князів. Однак Володимир Ричка наводить цікаве свідчення польського хроніста Стрийковського: «А від того Володимира московські царі привласнили собі всю Русь». Отже, в Європі критично ставилися до привласнення давньої історії московськими правителями ще в ті далекі часи. Дослідник стверджує, що політика «збирання Руських земель» як спадщини Святого Володимира вже у ХV столітті стала дороговказом для Москви. Вінчали на царство Івана Грозного у ХVІ столітті вже як спадкоємця Володимира Великого і Володимира Мономаха. А дипломатичне листування московського царського двору вже тоді свідчить про уявлення, що Київ — «прародителева» вотчина, а цар — володар усього «руського» народу.
Таким чином, із ХV століття вшанування Володимира у Московському князівстві набуває рис державно-церковного культу, а у XVIII — суттєво зростає, коли до Росії приєднали Крим, на території якого в давньому Херсонесі й відбулося хрещення Русі. За указом Катерини створили Таврійську область, почалося увічнення пам’яті Володимира, на честь якого споруджували храми, відновлювали давні святі місця.
Зрозуміло, що нинішня анексія Криму дала новий імпульс трохи призабутим московським утіхам — збиранню нових земель, розширенню імперії з ім’ям святого Володимира на вустах. Учасники дискусії також обговорили використання «спадщини князя Володимира» у сучасній Росії, в тому числі й активне пропагування сюжету про хрещення Володимира у Херсонесі. До речі, вони зазначили, що таке його використання розпочалось ще до Революції гідності та анексії Криму, зокрема у виступах Володимира Путіна у липні 2013 року.
Учасники дискусії, відповідаючи на запитання присутніх, наголосили, що в інформаційній війні, яка триває з Росією, не потрібно відповідати тією самою зброєю, яку застосовує вона. В Росії академічна наука забезпечує ідеологію Путіну, але ж є безліч порядних і нейтральних науковців, які виступали проти окупації Криму, чинять опір режиму, а гуманітарна еміграція набирає обертів.
А ТИМ ЧАСОМ
Замість Росії — Московія?
У Верховній Раді України 3 липня цього року зареєстровано проект закону №2276а про заборону використання історичної назви території України, а саме слів «Русь» і «Росія», і похідних від них як назви чи синоніма Російської Федерації, назви для сучасної території РФ чи будь-якої її частини в офіційних документах органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств і організацій. Автор цього проекту народний депутат Оксана Корчинська від Радикальної партії пропонує перейменувати Росію у Московію.
У пояснювальній записці зазначено, що використання слів «Русь» і «Росія», котрі є історичними назвами території, на якій розташована сучасна Україна, це «одне із проявів недружньої «імперської політики» Російської Федерації до України, агресивне нагадування громадянам України про «тимчасовість» української державності і посягання на державний суверенітет». За використання назви «Росія» до Московії депутат пропонує запровадити кримінальну відповідальність і штраф 1700 гривен.
З ПОГЛЯДУ НАУКИ
Назва Україна існувала в народі ще за часів давньої Русі
Коли історію використовують в інформаційній війні, дуже важливо чітко розуміти терміни і те, що приховано під різними назвами, адже ними іноді маніпулюють, підтягуючи їх під власні теорії та пропагандистські завдання. Пояснення, звідки взялися Велика Русь і Малоросія, коли виникла назва Україна відшукалися у статті дослідника історії, політичної культури та ідеології українського середньовіччя Володимира Рички «Про еволюцію назви «Русь» в етнополітичній історії України», надрукованій ще у 1991 році в Українському науковому журналі.
«Наявні історичні матеріали переконливо свідчать, що ця термінологія штучного або кабінетного походження. Терміни «Велика Русь» і «Мала Русь» з ’явилися вперше в актах константинопольського патріархату у XIV ст. Вони позбавлені етнографічного або національного змісту і не відображають значимості чи бодай розмірів двох державно-політичних утворень, що формувалися на північно-східних і південно-західних землях відносно єдиної раніше Київської держави. Причини появи цих термінів треба шукати у політичній ситуації, що склалася після монголо-татарського нашестя на Русь.
Стосовно України доби феодалізму в середньовічних писемних пам’ятках вживалися переважно традиційні назви — «Русь», «Руська земля» або «Руське князівство». Після приєднання частини українських земель до Росії у 1654 році в офіційному діловодстві щодо них використовується назва «Мала Русь» чи «Малоросія». Територіально цей термін охоплював спочатку лише Гетьманщи ну. Пізніше, після входження до складу Росії Правобережної України, ця назва поширюється на більшу частину українських земель. Отже, поняття «Україна» і «Малоросія» у XVII—XVIII ст. стали накладатися один на одне.
Давнім є і слово «Україна». Вперше цей термін зустрічається на сторінках Київського літопису під 1187 роком. Однак є підстави зараховувати його виникнення до більш раннього часу. В період існування Київської держави або, за кабінетною термінологією, Київської Русі це слово, на наш погляд, відображало її народну назву. Наприкінці XVI—XVII ст. Україною називалися також переважно землі Київщини, Чернігівщини та частини Поділля. Після 1654 року ця назва поступається терміну «Мала Русь». Водночас у народній свідомості вона продовжувала зберігатися, що поширено у фольклорі. Згодом вона набула популярності і в інтелектуальному середовищі. Відтоді назва «Україна» поступово витісняла бюрократичний термін «Малоросія», а з українського лексикону зникає слово «Русь».