Численні розмови серед науковців, практиків, політиків та й у громадянському суспільстві про те, що наша держава, володіючи найродючішими ґрунтами (чорноземами), спроможна прогодувати півсвіту, на жаль, можна ставити під сумнів. Адже через нераціональне і безсистемне використання земель та недотримання вимог щодо охорони ґрунтів в Україні відбувається істотне зниження їхньої природної родючості й постійна деградація, різноманітне забруднення й фізичне зменшення площ сільгоспугідь.
Корупційна складова і вседозволеність
Дослідження підтверджують, що прийняті в Україні численні законодавчі норми щодо охорони і раціонального використання ґрунтів не працюють. Аргумент цього — не лише постійне зменшення вмісту гумусу — інтегрального показника родючості, а й зменшення фізичних площ родючих земель і лісів. І не дивно: в Україні родючу чи вкриту лісом землю можна зарахувати без проблем до тієї чи іншої категорії на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень або змінити їх попереднє цільове призначення (ст. 20 Земельного кодексу). До того ж зміна цільового призначення земель, що перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Нині ініціатори внесення змін в чинне законодавство під виглядом децентралізації органів влади і запобігання корупції у сфері земельних відносин запропонували передати право щодо прийняття остаточних рішень про зміну цільового призначення на приватизовані земельні паї (а це родючі чорноземи) власникам таких ділянок, а на землі сільгосппризначення державної й комунальної власності — самим радам базового рівня (сільським, селищним, міським).
Через корупційну складову стосовно прийняття рішень місцевими чиновниками щодо подальшої долі нашого основного національного багатства щороку катастрофічно погіршується стан справ з родючими ґрунтами і лісами. Слід вважати, що така вседозволеність відбувається також через брак конституційного визначення ґрунту і лісу як природного ресурсу і основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, а також земельної ділянки як основного виразника права власності на конкретну ділянку (йдеться нині лише про межі частини земельної ділянки). Ці поняття в нормативно-правовому полі, на жаль, підмінюються одним конституційним словом: «земля».
Норму «земля» сліпо перенесено в Конституцію України із Конституції Української РСР (1977), яка була чинною до проголошення незалежності і до ухвалення нової Конституції України (1996). За тоталітарного режиму не існувало ні приватної, ні комунальної власності на земельні ділянки. Була лише «державна власність — спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності. У виключній власності держави є: земля, її надра, води, ліси».
У чинній Конституції України вживається тільки норма «земля» («земля є основним національним багатством», ст. 13; «право власності на землю гарантується…», ст. 14; «використання власності не може завдавати шкоди… погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі», ст. 41; «матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є… земля…», ст. 142).
Потрібна корекція
Надважливий аргумент недоречності застосовування слова «земля» до норми «приватна власність» у тому, що державні акти фактично видають на «земельні ділянки», де вказано лише їх межі, а не «землю» як відповідну частину основного національного багатства. Тож вживання таких неоднозначних за змістом і суттю понять як «ліс», «земля», «ґрунт» і «земельні ділянки» потребують конкретизації, корегування і врегулювання механізмів щодо їх адресного застосування, починаючи з Основного Закону України.
Важливо сфокусувати увагу на вмотивованому поєднанні самої сутності поняття «земля та її природні ресурси», адже всі природні ресурси (надра, ґрунт, ліс тощо) поєднані із землею. Наприклад, якщо ліс розглядати відокремлено від землі — основи, він перетворюється на деревину, а надра — на вугілля, газ тощо. Усі відокремлені від землі ресурси природного походження, а також відмежовані земельні ділянки переходять до конкретних власників і перестають бути основним національним багатством, хоч сама земля як територіально-просторовий базис і природний ресурс разом з її надрами, ґрунтами, водними та іншими природними ресурсами залишається ним (основним національним багатством — об’єктом права власності українського народу, що перебуває під особливою охороною держави).
Сумнівна і незрозуміла норма чинної Конституції України, де від імені українського народу права власника на землю та її природні ресурси (основне національне багатство) здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. І органи місцевого самоврядування будь-якої області, району, чи села, селища, міста, здійснюючи права власника, можуть вирішити від імені українського народу продати наявні землі, зокрема ґрунти й ліси, іншій державі; змінити цільове призначення родючих земель чи проголосити свою незалежність (усілякі «ДНР» і «ЛНР») всупереч іншим нормам Конституції України.
Слід уточнити конституційну норму: хто і як здійснює права власника від імені українського народу, а також інші важливі положення. До того ж усі землекористувачі мають сплачувати відповідний єдиний загальнонаціональний земельний податок на новій рентній основі як за об’єкт права власності українського народу.
Розробку основних засад національної політики стосовно землі та її природних ресурсів, здійснення контролю за її проведенням, а також кадастрування і реєстрацію прав можна покласти на національну земельну установу, яка має бути особливим центральним органом державного управління, а юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації повинна визначати Конституція України.
Одночасно мали б набути чинності норми, які у конституційний спосіб відновлювали б статус територій рад базового рівня та їхні повноцінних повноважень, а також сприяли б реальному прогнозуванню та плануванню розвитку всієї території у процесі землеустрою і землевпорядкування знизу (в межах і за межами населених пунктів). Одночасно потрібно надати місцевим громадам максимальні й реальні повноваження щодо контрою за станом раціонального земле- і природокористування та охорони довкілля. Отож на часі вмотивоване збалансування за логічним і змістовним призначенням норм «земля», «ґрунт», «ліс», «земельні ділянки», «земля та її природні ресурси». Врегулювання порушених проблем сприятиме виправленню нинішнього становища з використанням і охороною землі та її природних ресурсів як основного національного багатства України.
До речі. Інститут охорони ґрунтів України інформує, що через зниження родючості ґрунтів упродовж останніх двох десятиліть завдано збитків українцям як власникові національного багатства обсягом понад 450 мільярдів гривень. За даними Інституту ґрунтознавства та агрохімії імені О. Н. Соколовського, загальна площа техногенно забруднених земель — 20% усієї площі сільгоспугідь.
Радіоактивного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС і подальшого поширення радіонуклідів зазнали понад 4,5 мільйона гектарів сільгоспугідь, з яких 180 тисяч гектарів виведено з обігу через високий ступінь забруднення. Не меншу загрозу для родючих ґрунтів становить самовільна забудова, затоплення, зміна цільового використання родючих сільгоспземель. За 2006—2014 роки площа сільгоспугідь в Україні зменшилась на понад 170 тисяч гектарів.
Олександр КОВАЛІВ,
почесний доктор Інституту агроекології і природокористування НААН,
для «Урядового кур’єра»