9 травня всі миколаївці, незалежно від віку та політичних переконань, збираються біля меморіалу героям-ольшанцям. Історію подвигу 68 десантників, які стали Героями Радянського Союзу, знають, вивчають, поважають. Адже це єдиний випадок в історії світових війн, коли 68 чоловік (67 десантників та провідник) дістали найвищу нагороду країни. Вони першими в березні 1944-го прорвалися до Миколаєва й провели десантну операцію для забезпечення успішного просування частин, що наступають із фронту.
Втім, історія війн знає не тільки видатні перемоги, а й чимало трагедій, темних плям, що зумовлені різними причинами. В тому числі безграмотними наказами, незнанням реальних обставин, порушеннями законів ведення бойових дій. Унаслідок чого герої стають заручниками певної ситуації. Таким заручником був 1944-го десант під керівництвом старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського. А 70 років потому — великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський», що опинився в полоні колишніх «братів». В обох випадках вистачає загадок, таємниць, недомовок.
Створення легенди
Подвиг десанту 384-го окремого батальйону морської піхоти досліджували історики, військові, літератори. Тоді й виникла єдина версія вчинку героїв, яка вписувалася в радянську ідеологію та історію, в систему патріотичного виховання. Втім, навіть у 70-х роках минулого століття з’явилися перші сумніви, — чи насправді відбувалося так, як описують офіційні автори.
Вікторія Андрш, завідувач музею героїв-ольшанців, що створений при Миколаївському морському торговельному порту, показала лист ветерана, який проходив службу саме в 384-му окремому батальйоні морської піхоти. Василь Ілліч Дитяткін у листі до редакції газети «Червона зірка» ставить під сумнів деякі на той час загальновизнані факти. Він сам не брав участі у висадці десанту в Миколаїв через заборону Костянтина Ольшанського, бо за кілька днів до цього ушкодив ногу.
Василь Ілліч зазначає, що у складі десанту було не 68 осіб, а 55. А також наводить дані журналу бойових дій: «За два кілометри від Богоявленська (біля Миколаєва) один човен із семи розломився… Загін повернув до берега, переформувався, зняв армійську прислугу з човнів і знову взяв курс на Миколаїв». Також пояснює, чому число 67, а не 55, живе донині. «Хтось, — пише він, — назвав кількість тих, хто вийшов з Богоявленська, — 67 чоловік. Ця цифра фігурувала при роботі державної комісії, дійшла до Сталіна, а коли розібралися, було запізно. Потім просто забракло мужності сказати правду».
А миколаївський дослідник історії десанту Олексій Пилипчук у книжці, яку видано на підставі архівних документів цього року, однозначно заявляє, що «нагороджені та відзначені були ті, з чиєї вини десант з 55 моряків під командуванням Ольшанського виявилися сам на сам з численним, до зубів озброєним противником, в абсолютно незнайомому та невідповідному місті, без допомоги та зв’язку». Фактично людей послали на певну загибель.
Так писали у звітах того часу: «Загін старшого лейтенанта Ольшанського за дві доби відбив 18 атак противника, знешкодив понад 700 гітлерівців, кілька танків і гармат противника, посіяв паніку в тилу ворога, завадив знищенню порту і елеватора». А німці були впевнені, що ведуть бій із великим десантом. Героїзм воїнів увійшов в історію Великої Вітчизняної як зразок військової доблесті.
Справжні «ольшанці»
На честь командира загону старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського названо великий десантний корабель. Основним його призначенням є приймання з обладнаного або необладнаного берега будь-якої військово-транспортної техніки (гусеничної, колісної тощо) і піхотних підрозділів техніки, транспортування їх морем і висадження як на обладнане, так і необладнане узбережжя. Корабель може використовуватися для встановлення мінних загороджень, для доставлення гуманітарної допомоги і евакуації населення з небезпечних районів.
Про службу на кораблі «УК» в ексклюзивній розмові розповів капітан 3-го рангу, заступник командира з виховної роботи Олександр Коваль. Виявилося, що він тричі «заходив» служити на «Ольшанський». Навіть пожертвував вищим званням та окладом, аби тільки потрапити на корабель. Звісно, говорили ми і про недавні події в Криму. Хоч, каже Олександр, й досі не може згадувати про них без жаху.
Головне завдання екіпажу полягає у висадженні десанту. На кораблі можуть розміститися 250 чоловік морської піхоти, 17 одиниць БТР-80, під час висаджування може здійснюватися вогнева підтримка з двох артилерійських установок. Перший похід, в якому взяв участь Олександр, був 2002 року, але більше запам’ятався «грецький» 2003-го. Тоді корабель направили до порту Кавала за акумуляторними батареями для підводного човна «Запоріжжя». Каже, виникла нестандартна ситуація. У моряків є такий вислів — «зажаліли відхід».
Можливо, надто сподобалися українські моряки місцевому населенню. І коли відшвартовувалися, зачепили корму, виникла пробоїна, в румпельному відсіку з’явилася вода. Згодом усе полагодили. Були й інші походи. Зокрема, 2011-го евакуйовували українців із Лівії.
Дочекалися і справжніх бойових дій вже в своїй країні. Все відбувалося за апробованим сценарієм. Спочатку в одному із занедбаних будинків з’явилися спостерігачі на відстані одного пострілу. Потім парламентери запропонували здатися. Їм відмовили. Корабель вийшов в озеро і виявився заблокованим. Тривалий час екіпаж перебував у стані бойової готовності №1. А далі сталося як сталося. Росіяни захопили корабель, запропонували службу, хтось погодився, хтось ні. Кожен зробив свій вибір. Головне, що минулося без жертв.
Генеральний директор ПАТ «Чорноморський суднобудівний завод» Валерій Калашніков зазначає, що «Костянтин Ольшанський», без перебільшення, — гордість українського флоту. Я познайомився з екіпажем корабля та капітаном Дмитром Коваленком у 2012 році, коли корабель зайшов на завод для комп?лексного ремонту. Це було відповідальне серйозне замовлення. У рамках контракту з ВМС України підприємство провело докування корабля з ремонтом рульового і гребного пристроїв, донної арматури, лага та ехолота. Також відремонтовано корпус корабля, спеціальні пристрої, дизель-генератор, насоси, що забезпечують роботу енергетичної установки, та допоміжний паровий котел».
Чорноморці й нині готові прийняти на ремонт «ольшанців». Річ у тім, що Чорноморський суднобудівний завод — єдине в Україні підприємство, яке здатне виконати ремонт і корабля, і обладнання. Як кажуть корабели, «від кіля до клотика». Валерій Калашніков звернувся до керівництва Міноборони з пропозицією здійснити повний ремонт корабля після кримських подій.
Своїм ходом?
Підтверджує давню дружбу з чорноморцями і командир корабля капітан 2-го рангу Дмитро Коваленко. Вдалося поспілкуватися з ним, коли він на один день приїхав до Миколаєва. «Звісно, — зазначив Дмитро Анатолійович, — ми готові ремонтуватися саме на Чорноморському суднобудівному заводі. Гадаю, що буксир нам не знадобиться. Підемо своїм ходом. Єдина проблема — наявність на дні уламків «Очакова».
Дмитро Коваленко категорично спростував інформацію, яку поширювали українські та російські ЗМІ про те, що екіпаж вивів з ладу корабельне обладнання. «Нічого подібного не було, — продовжує він. — Коли нас захопили, ми звернулися до росіян з вимогою дати нам змогу урочисто зняти український прапор. Як належить, провели урочисте шикування, проспівали гімн України, зняли прапор і залишили корабель. Росіяни змушені були взяти корабель на буксир, тому що ми відмовилися управляти та йти під прапором загарбника».
На запитання, чому ж не оборонялися, Дмитро відповідає коротко: не було такого наказу, військового стану не введено. Але, попри невизначену ситуацію, «Костянтин Ольшанський» був і залишився українським кораблем. А екіпаж виконав свій військовий обов’язок, як того вимагає Статут.
Командир жартує: «Мене з Миколаєвом та «ольшанцями» багато чого пов’язує. Моя дружина родом з села Ольшанське, що поблизу Миколаєва. Коли буваємо в місті, завжди йдемо до пам’ятника героям-ольшанцям усім екіпажем, покладаємо квіти. Дуже багато друзів у Миколаєві. Ще не встигаю доїхати, як миколаївці телефон обривають. Особливо тісні товариські стосунки склалися з керівництвом та співробітниками Миколаївського морського торговельного порту, з суднобудівниками. Аби залежало від мене, не замислюючись відповів би, що наш екіпаж хоче продовжити службу саме в Миколаєві».
І ще про одну красномовну ситуацію варто розповісти. Коли «Костянтин Ольшанський» тримав оборону в Криму, тут, у Миколаєві, прихильники Росії обгорнули пам’ятник Ольшанському триколором. На святому місці поставили наметове містечко, буквально на могилах загиблих грали у футбол. Тоді до них листом звернувся командир Дмитро Коваленко. «Шановні миколаївці! Ольшанці — герої Радянського Союзу, які свого часу дали свободу місту Миколаєву. Для нас це не порожній звук, не просто імена. Так само, як і корабель, на якому ми несемо службу, — не просто шматок металу, а стан душі. Ми просимо всіх тих, хто залишився справжніми українцями, не дати спаплюжити ім’я воїнів-визволителів. З повагою вірний присязі українському народу екіпаж ВДК «Костянтин Ольшанський».
Такі ось виникають паралелі між минулим та сьогоденням. Захисники нинішні захищають героїв минулого і залишаються вірними своїй державі.
Ми в Google+