Шостий рік Кримське на передньому краї бойових дій. Позиції українських військ розташовані за 500 метрів від ворожих снайперів. А в селі відновлюють зруйновані будинки, облаштовують нову дорогу на Велику Україну й звичними стали візити артистів та режисерів.

Жити там, де рідна хата

Марія Габер родом із Закарпаття. Майже 25 років тому приїхала на Донбас, щоб заробити «на буряках». Але тут зустріла долю і вийшла заміж. Сподобалося в цих краях: до війни тут було санаторне місце, поряд Сіверський Донець. Рідна сестра допомогла купити будинок.

А в 2014 році в хату влучив снаряд «граду».

«Перший снаряд упав у листопаді перед будинком. Ми із сином не встигли добігти до підвалу, тому сховалися під ліжком. Дочки на той час не було — поїхала на навчання. А потім пострілів «градів» було багато, — згадує Марія. — Найбільший обстріл припав на 19 січня 2015 року. Але тоді ми ще жили у тій половині хати, що вціліла. Розбиті вікна забили плівкою з двох боків, перекрили кімнати із пробитими стінами. Думали, що перезимуємо хоч у таких умовах. Так жили не тільки ми. Усі, хто залишався у Кримському, тулилися у напівзруйнованих будинках без вікон, та й більшу частину доби пересиджували обстріли в підвалах.

Щоправда, після особливо сильного бою в січні, коли дах нашої хати вже лежав на землі й навіть у підвалі стало небезпечно, військові нас вивезли до Лисичанська. А звідти — хто куди. Ми із сином подалися в Павлоград Дніпропетровської області, бо там рідня — тітки, двоюрідні брати й сестри».

Тричі Марія навідувалася у Кримське. Засипала вирви від снарядів, скинула в них залишки шиферу, зірваного з даху. На той час майже 70% села стояло в руїнах. Чому не повернулася на рідне Закарпаття?

«За п’ять років покаталися всією Україною в пошуках прихистку. У мене нібито є власна хата, хоч вона майже зруйнована», — зізнається Марія Габер.

2019-го стало відомо, що Міжнародний комітет Червоного Хреста готовий відновити будинки тих жителів села Кримське, хто залишається в ньому. Марія із сином повернулися в село. Представники міжнародної організації оцінили стан зруйнованого будинку й дійшли висновку, що споруда не підлягає відновленню, бо пошкоджено фундамент. Одне слово, легше звести новий, ніж відремонтувати старий дім.

У серпні 2019 року його заклали. І ось будинок готовий. У новій хаті поки що немає меблів. Але хіба це може засмутити Марію Габер? Є грубка, яка добре гріє, і від тепла й на серці легше. Мине час, і повернеться син Іван, який служить у ЗСУ. Можливо, настане день, коли приїде в рідне село донька, яка вийшла заміж і опинилася по той бік Сіверського Дінця. Ось тоді родина Габерів відсвяткує новосілля за всіма правилами і традиціями.

Онуку переслідує війна

У другому будинку, який цього року звели у Кримському за кошти Міжнародного комітету Червоного Хреста, мешкає багатодітна родина Слапигіних. Доки тривають роботи на об’єкті, прийомним батькам та їхнім трьом дітям за рішенням сільської громади надали інший дім у рідному селі.

«Снаряд влучив у наш будинок на початку лютого 2015 року. На той час я з дітьми вже виїхала із Кримського, а чоловік з моєю старенькою мамою ще залишався. Снаряди «градів» летіли з усіх боків, була така бійня, що їх рятувальники терміново вивезли машиною до Лисичанська, — згадує Наталя Павлівна. — А через два дні сусід зателефонував чоловікові: «Дому в тебе вже немає».

Сусіди розповідали: коли снаряд влучив у споруду, визирнули з підвалу, де ховалися, і побачили, що будинок горить, як свічка. Гасити пожежу було нічим, бо водопровід зруйновано, та й під обстрілом ніхто не боротиметься з вогнем. Так ми стали вимушеними переселенцями, сім’я із шести людей — троє дітей і троє дорослих. Сім місяців жили в Лисичанську».

Свого часу старші Слапигіни змушені були оформити опіку над маленькими онуками. Тоді наймолодшій Владиславі було всього 11 місяців.

У Лисичанську родині з Кримського ніхто не допоміг: самі орендували житло, вмовляли хазяїв, бо з дітьми важко знайти квартиру.

«І навіть у магазині, коли розплачувалися картками гуманітарної допомоги, котрі отримали як вимушені переселенці й багатодітна родина, люди могли дорікнути, — скаржиться Наталя Павлівна. — Тож усім серцем прагнули повернутися додому».

«Нам допомогла військово-цивільна адміністрація: купила відомчий будинок, і ми в нього вселилися», — каже із вдячністю Наталя Слапигіна. А на початку цього року приїхали представники МКЧХ і сказали: побудуємо будинок замість зруйнованого.

«Тепер у кожного буде власна кімната. Діти дуже радіють», — усміхається Наталя Павлівна.

Новий будинок буде готовий до травня. Тоді сім’я нарешті перебереться на рідну садибу, де старші Слапигіни жили з юності. Наталя Павлівна щиро вірить, що в новому домі забудуться страхи молодшої онуки, яка може вночі прокинутися від переляку.

«Я її намагаюся приголубити, кладу на подушку, гладжу, доки заспокоїться. Чи не щодня таке трапляється. Коли починаються бойові дії, вона так реагує на постріли, — журиться Наталя Павлівна і каже про свою найзаповітнішу мрію: — Скоріше б мир!»

І піде мир та добро на всю Україну

Голова військово-цивільної адміністрації села Кримське Юрій Константинов якось агітував місцевих чоловіків скласти біля адміністративної будівлі ВЦА невелику гірку з пісковику, поширеного на Донбасі. Цю споруду уродженець Харківщини називає кримською гіркою і обіцяє, що хоч би куди відрядили його працювати в майбутньому, він на новому місці споруджуватиме щось схоже, а також назавжди залишиться волонтером прифронтового села.

Юрій Константинов працює тут головним представником української влади вже три роки. І за цей час, мабуть, неможливо знайти міжнародну гуманітарну організацію, благодійний фонд або релігійну лінію допомоги, представників якої він не запросив би до Кримського.

«Це дало людям у Кримському змогу постійно отримувати істотну допомогу за різними напрямами», — розповідає Юрій Константинов.

Список надбань Кримського від співпраці з гостями — волонтерами та благодійниками — це кілька списаних сторінок. Торік за кошти ООН зробили капітальний ремонт сільської амбулаторії. На споруді з’явився новий дах, під яким розташувалися два продовольчі магазини. За домовленістю з населенням відкрили аптечний пункт. Регулярно приїжджає мобільна бригада Червоного Хреста, яка проводить медичне обстеження місцевих жителів.

У межах співпраці з МКЧХ відновлюють будинки. Тільки цього року вже 10 домоволодінь, які постраждали внаслідок обстрілів і мають давні (2015 року) руйнування, отримали нові дахи й вікна. На кошти Червоного Хреста зробили свердловини під воду на приватних подвір’ях, бо довоєнна система водопостачання вже не підлягає ремонту. Сільська бібліотека на кошти ООН отримала ноутбук, туди провели інтернет з вільним доступом. Тепер кожен житель села має змогу прийти в бібліотеку, посидіти за ноутбуком або користуватися там Wi-Fi. Завдяки цим благодійникам облаштували дитячий та спортивний майданчики.

Міжнародні донори закупили музичну апаратуру для клубу. Тепер тут проводять чудові заходи, приїжджають артисти, дають концерти, відбуваються допрем’єрні покази фільмів, наприклад, стрічки «Толока» Михайла Іллєнка.

«Ми уклали меморандум про співпрацю із благодійною організацією «Схід-СОС», і з 2017 року в режимі онлайн їхні фахівці надають безплатну правову допомогу нашим краянам, — розповідає Юрій Константинов. — Регулярно заїжджають представники NRC і благодійної організації «Право на захист», які також надають допомогу».

На сьогодні у Кримському 548 постійних жителів. Майже 45% — пенсіонери, три десятки дітей. А де працювати молодим?

«Так, це проблема для прифронтової території, — погоджується голова ВЦА. — Її розуміють і міжнародники. Наприклад, МКЧХ почав надавати допомогу, яка дає змогу людям самим заробляти гроші. Уже видали землякам понад сотню полікарбонатних теплиць. Селяни вирощують овочі, щоб забезпечити себе, і на продаж вистачає. Благодійники надали нашим жителям курчат, індичат і корми для птиці. Ми не могли відкривати робочі місця, тому через міжнародні організації вирішували це питання. Наприклад, від Червоного Хреста на роботу прийняли людину у проєкті патронажної допомоги як соціального працівника. Цього року відкрито офіс Польської гуманітарної акції, яка працевлаштувала жителів Кримського. Тепер вони обслуговують людей, котрі потребують допомоги через поважний вік або поганий стан здоров’я».

За словами Юрія Константинова, великої міграції населення немає. Майже немає тих, хто б поїхав із Кримського «через важке життя». Навпаки, є люди, які повернулися.

«Щоправда, повернення не масове, бо лінія війни не відійшла далі від Кримського, — визнає Юрій Константинов. — Але село вже не просто виживає, а дихає на повні груди. Головне, що люди більше відкрилися для України».

Голова ВЦА згадує: коли отримав призначення і очолив військово-цивільну адміністрацію у 2017 році, не завжди під час заходів вмикали державний гімн України. Тут частіше траплялися обстріли, і було нелегко переконати селян у тому, хто їх винуватець. Але він діяв спокійно, послідовно й педантично. Українські військові проклали під’їзну дорогу до Кримського, і це налагодило зв’язок села з Великою Україною. Стали вивішувати прапори — на два-три кілометри все було синьо-жовтим. Потім прапори з’явилися на центральних вулицях. А голова військово-цивільної адміністрації ходив дворами і говорив: «Хіба можуть українські військові стріляти в свій тил?»

Поступово настрої змінювалися. «Згодом селяни побачили, що українська влада у Кримському працює на людей. І тепер під час гімну України встають навіть ті, в кого діти по той бік», — каже Юрій Константинов.

Ось такий у нього рецепт боротьби за розум і серця жителів Донбасу.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»