Похмурі гори у провінції Панджшер в Афганістані нітрохи не схожі на понурі терикони української Донеччини. Особливо коли розглядати їх зблизька — крізь оптичний приціл снайперської гвинтівки. Однак ці природні й рукотворні масиви мають спільну рису: це зручна позиція, звідки, попередньо влаштувавши там добре замасковану «льожку», підступний ворог може прострілювати позиції підрозділу твоїх бойових побратимів. У якусь мить В’ячеслав відчув на собі чийсь чужий і повний ненависті погляд. Набутий досвід підказував: так крізь приціл дивиться той, хоче тебе вбити. Та намагаючись зробити смертельний постріл швидше, ворожий снайпер відкрив свою позицію ледь видимим блиском оптичного прицілу. І цієї миті виявилося досить, щоб «Дід» встиг першим плавно натиснути на спусковий гачок. І лише потім нарешті з великим полегшенням видихнув і показав умовний знак напарникові про необхідність негайно змінювати позицію.

«Терпіти таке зло було несила!»

На першу свою війну за межами СРСР, що мала офіційну назву «виконання інтернаціонального обов’язку», В’ячеслав Ковальчук потрапив добровільно. Звичайно, сільський юнак із Шамраївки Сквирського району на Київщині знав про ту далеку війну, звідки поверталися не тільки вцілілі афганці, а й ровесники у цинкових трунах. Тоді, в середині 1980-х, записатися у добровольці підштовхнув насамперед юнацький максималізм. Адже кому із хлопців у цьому віці не кортить випробувати себе в умовах бойових дій?

А ще В’ячеслав зізнається, що на його прохання у військкоматі нести службу в обмеженому контингенті радянських військ у ДРА вплинула трохи кумедна родинна ситуація. Уявляєте? Його батько відмовився влаштовувати синові звичні тоді для всіх сіл гучні проводи в армію із щедрим застіллям, піснями, танцями, хмільними парубоцькими розбірками тощо.

Звісно, коли вже після відповідної військової підготовки опинився за річкою і понюхав пороху, з гумором згадував мирні будні та образи. Але не шкодував про свій вибір. Та й ніколи було це робити. Служив, точніше, воював два роки снайпером (1985—1987) у батальйоні, який супроводжував і охороняв військові колони, що вузькими гірськими дорогами перевозили різноманітні вантажі.

Засідки «духів», які знали ті гірські ущелини, печери і стежки немов свої п’ять пальців, на жаль, були звичними і дуже небезпечними. В’ячеслав переконався в цьому, втрачаючи бойових друзів: із його підрозділу більш як половина хлопців повернулися додому в цинкових домовинах. А ось його, хоч поруч з іншими брав участь у жорстоких боях, навіть не зачепило кулею чи осколком. Попри те, що ніколи не відсиджувався за спинами інших, про що свідчать бойові відзнаки: медаль «За відвагу» та одна з нагород ДРА.

Воєнні жахіття афганської юності, звичайно, час від часу навідувалися у важкі сни. Проте навіть уявити не міг, що колись знову доведеться одягати військову амуніцію, брати в руки снайперку СВД-15 і шукати крізь її приціл того, хто прагне вбити тебе чи твоїх друзів, рідних і близьких.

До речі, про рідних. «У мене двоє синів — 24 та 27 років. І я, й мої хлопці були звичайними українцями, а не «фашистами» чи «бандерівцями», як російська пропаганда тоді називала всіх людей на Майдані. Ми з молодшим сином поїхали до столиці, щоб на власні очі побачити, що ж там насправді відбувається. І стали свідками невмотивованої жорстокої розправи озброєних до зубів беркутівців над студентами. Саме тоді приєдналися до протестувальників у центрі столиці, бо терпіти несправедливість і зло було просто несила».

Коли ж підступні «брати» припхалися на Донбас із «рускай вєсной», а потім за участі їхньої диверсійної групи на чолі із громадянином РФ Ігорем Гіркіним-Стрєлковим захопили Слов’янськ, стало очевидно, що бойових дій не уникнути. В’ячеслав, як і майже три десятиліття тому, знову став добровольцем. Із тією різницею, що тепер був готовий зі зброєю в руках захищати Україну разом із сином: удвох вони записалися в батальйон Національної гвардії, який очолював  генерал-майор Сергій Кульчицький.

Патріоти України проти «захисників Донбасу»-самозванців

Тепер В’ячеслав Ковальчук зізнається: ставши на захист Батьківщини, він, як і більшість його побратимів, певний час ще мусив долати певний суто моральний бар’єр. Адже багато з них спершу були не зовсім готові стріляти на враження по сусідах-росіянах, які довго клялися у братерстві та дружбі, чи по місцевих «ополченцях» — жертвах знавіснілої пропаганди про бандерівців, нацистів тощо.

Та невдовзі, на жаль, втрачаючи людей, переконалися: їм протистоять досвідчені найманці, бойовики-горлорізи і патологічні безжальні вбивці. Ці типи у 2014 році холоднокровно скористалися наївністю й розгубленістю українських захисників, які іноді ще вагалися й не завжди використовували зброю, завдаючи нашим підрозділам чималих втрат. Понад те, росіяни та уродженці Кавказу мали досвід ведення бойових дій у Чечні та інших гарячих точках світу. Цим і пояснюється велика кількість загиблих українських патріотів навесні та влітку трагічного 2014-го. І навіть бувалий у важких бойових бувальцях В’ячеслав, обізнаний з віроломністю й підступністю «духів» в Афганістані, спершу був вражений цинізмом і жорстокістю «братів». Саме він, перебуваючи на позиціях на горі Карачун біля Слов’янська, став свідком трагедії, коли бойовики із протитанкового гранатомета підбили гелікоптер Мі-8, який привіз воду, харчі та групу бійців для ротації.

«Усе це відбувалося на моїх очах. Після падіння вертольота вибухнули паливні баки. Тоді якимось дивом зміг вижити тільки штурман, а загинуло 12 людей, серед яких Сергій Кульчицький. Мені довелося діставати з обгорілих залишків гелікоптера тіло генерала. Звісно, ми дуже шкодували і прагнули помститися за смерть наших друзів», — згадує В’ячеслав.

Свій перший орден «За мужність» ІІІ ступеня снайпер одержав у 2015 році за участь в успішній операції. Тоді вдалося отримати черговий доказ того, що Російська Федерація використовує на Донбасі не тільки застарілу військову ще радянську техніку, а й власну сучасну. Через полонених та з інших джерел стало відомо про перебування на позиціях «дирів» надсучасної РЛС (радіолокаційної станції), що її, звичайно, витягли не з місцевої шахти, а недавно привезли з Росії. Попри велику охорону, група українських бійців зуміла пошити в дурні російських кадрових «відпускників» та місцевих найманців і захопила РЛС (обладнання потім відправили до Києва).

Пам’ятними були й важкі бої біля Дебальцевого. Особливо штурм однієї з укріплених позицій супротивника: висоту вдалося взяти ще й завдяки тому, що він сам знешкодив кількох снайперів, які певний час вели прицільний вогонь по українських бійцях.

А ще небезпечнішою і важчою виявилася снайперська дуель біля Горлівки у 2016-му. Разом з колегами по зброї він виграв цей поєдинок, знищивши на одному із старих териконів 12 ворожих снайперів. За цей очевидний бойовий успіх його нагородили другим орденом «За мужність».

Третій свій орден «За мужність» В’ячеслав Ковальчук отримав у складі підрозділу морської піхоти, що захищає позиції поблизу Маріуполя. Та на війні як на війні: на жаль, на передовій важко контузило його молодшого сина, якого вже звільнили з батальйону за інвалідністю. А його батько «Дід» (так його називають молодші бійці) захищає Маріуполь, Донбас і всю Україну.

«Вороги недарма лютують на наш батальйон морпіхів, «Борсука» (позивний комбата). Адже ми їм завдаємо чималих втрат, коли провокують нас на адекватну відповідь. Наш підрозділ один з найбільш підготовлених і боєздатних, бо нам дуже пощастило з командиром батальйону.

Маю право так казати, бо на своєму віку бачив чимало командирів. Кожен із бійців підтвердить: Вадим Сухоревський для кожного з них ніби батько. А для мене, оскільки я трохи старший, — мов брат. Повірте, у бойових ситуаціях це дуже багато означає», — каже він.

Учасник двох воєн, кавалер бойових орденів і медалей, снайпер 2-ї (вищої) категорії, один  із захисників України В’ячеслав Ковальчук може підтвердити: сам термін «захисник» за роки гібридної війни на Донбасі компрометували самі ініціатори війни. Адже цинічно привласнивши звання «захисники Донбасу», найманці із глибинки Росії, Бурятії чи Кавказу та місцеві маргінали, захопивши населені пункти і взявшись їх захищати, невдовзі перетворили їх на руїни й депресивні території.

Звісно, непросто жити в селах Приазов’я під контролем українського уряду поблизу лінії зіткнення. Та більшість жителів цих населених пунктів уже переконалася: українських бійців вони можуть називати захисниками у прямому розумінні. Приміром, батальйон морпіхів «Борсука» має тут саме таку репутацію. Комусь із місцевих бійці у вільний від служби час допомогли перекрити на будинку пошкоджений дах, до іншого двору відновили подачу газу, а неподалік Гнутового виручили фермера, який певний час не міг працювати на полі. Його землю свого часу замінували «захисники» із триколорами, а тому виходити в поле ніхто не наважувався. Сапери морпіхів розмінували територію, і господар уже встиг тут засіяти і навіть зібрати врожай.

Про справжніх захисників, якими стали для Донбасу українські бійці, дедалі частіше згадують місцеві жителі, обговорюючи свіжі політичні новини і заплановане відведення військ. Звичайно, мають точку зору й військові. 

«М’яко кажучи, і я, і мої бойові побратими не в захваті від деяких намірів про розведення військ. За останні кілька років ми поступово просунулися на територію так званих сірих зон, визволяючи нашу землю. І майже кожен метр її просяк кров’ю українських бійців. На зайнятих позиціях підготували окопи, бліндажі й інші укриття, вгризаючись у тверду, немов камінь, землю. І все це робили під постійними обстрілами ворога, якому начхати на режим припинення вогню. Ми не один рік воюємо і добре вивчили манери та справжні наміри супротивника. Тому впевнені: щойно відійдемо, проросійські бойовики відразу займуть позиції, які ми залишили. Адже вони прийшли на нашу землю не для того, щоб миритися», — підсумовує учасник двох війн захисник України В’ячеслав Ковальчук.