Після заяви Президента України про необхідність визначитися з ринком землі сільгосппризначення у країні розпочалися жваві дискусії. При цьому одні учасники обговорення ратують за скоріше запровадження ринку землі, другі вважають, що до цього ще слід добре підготуватися, а треті виступають проти купівлі-продажу землі.
А між тим, українське село — колиска нашої культури і духовності гине. З мапи України щезають цілі села. Молодь покидає їх — їде у міста або емігрує в успішніші країни. Тому рятувати українське село потрібно негайно, поки там ще залишилося хоч трохи людей.
З історії
За радянської колгоспно-радгоспної системи господарювання на селі компартійні органи фактично призначали керівників господарств, а ті часто ставали такими собі князьками над селянами. В погоні за передовим місцем у так званому соцзмаганні парторгани часто диктували господарствам, що, скільки і коли сіяти чи садити, коли збирати урожай, коли і скільки його здавати чи продавати й за якими цінами, навіть якщо це не узгоджувалося з вимогами агротехніки та інтересами господарств. За таких умов селянин почувався не набагато краще, а іноді й гірше за кріпака.
І ось у часи горбачовської перебудови в маси кинули лозунг: «Фермер нас нагодує!» Охочим зайнятися фермерством надавали до 50 гектарів землі, порівняно з нинішніми дешеві банківські кредити, було створено державний фонд допомоги фермерським господарствам тощо. Почався перехід до ринкових відносин.
Водночас більшість керівників колгоспів, які опинились у невизначеності щодо свого майбутнього, на цьому тлі долучилися до суцільного дерибану державного і колективного майна. Що вища посада, то більше хапав. А за ними у цей процес включилися й рядові роботяги. Те, що не розікрали, добила гіперінфляція і платіжна криза. Особливо постраждало тваринництво. Від багатьох ферм і тваринницьких комплексів навіть фундаментів не залишилося. А тому тепер потрібні значні кошти, щоб цю галузь відродити.
Саме на такому тлі в Україні було розпочато земельну реформу. Селянам і сільській інтелігенції надали земельні паї. Але більшість селян не мала змоги обробляти свої паї через брак техніки, коштів або й здоров’я, тож паї масово передавали в оренду. Орендарями стали колишні керівники господарств, партійні й радянські функціонери та інші спритники. В багатьох селах орендували землю іноземці. Як зазначалось у засобах масової інформації, деякі з них — найбільші орендарі.
Потрібна нова реформа
Зазвичай орендарі спеціалізуються на вирощуванні сільгоспкультур, які дають найбільший зиск. Вони наймають мінімальну кількість робітників, застосовують багато мінеральних добрив і засобів захисту рослин. Одне слово, нещадно експлуатують і отруюють землю, не дбають про збереження її родючості для майбутніх поколінь. Їх, як правило, не цікавить доля сіл, за рахунок яких вони збагачуються. В багатьох селах панує масове безробіття (хіба що робота на присадибній ділянці), пияцтво, занепадає культура і мораль. Очевидно, панування таких орендарів, особливо латифундистів, слід припинити.
Але заради справедливості потрібно зазначити, що у деяких селах, де були совісні й грамотні керівники, залишилися великі господарства у різних організаційних формах: товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, сільськогосподарські кооперативи тощо. Їх мало, але вони є. Про них не раз ішлося на шпальтах «Урядового кур’єра». В таких селах розвивається багатогалузеве господарство, люди мають роботу, ефективно використовують землю, підтримують сільську інфраструктуру тощо. В таких селах залишається молодь, народжуються діти. Адже є належні умови для життя.
Україні потрібна нова земельна реформа, яка б допомогла селу. Приватну власність на землю сільгосппризначення слід замінити на довічну оренду (ДО) землі тими, хто безпосередньо працює на ній. ДО істотно не відрізнятиметься від права власності. Землею можна буде користуватися і розпоряджатися. Право ДО можна передати у спадок дітям чи іншим родичам, які побажають працювати на землі, продати, подарувати, передати в іпотеку за отримання іпотечного кредиту.
Тож потрібно певний час (рік чи більше) переоформити право власності на право ДО тим, хто безпосередньо землю обробляє. Причому площа землі, яку можна передавати в таку оренду одній сім’ї, має бути розумно обмежена. Звичайно, договори оренди, терміни чинності яких спливають через тривалий час, можна вважати дійсними тільки впродовж одного — п’яти років, щоб орендар окупив свої вкладення у підвищення родючості ∂рунту. А після цього чинність цих договорів має бути припинена.
Решта власників паїв повинна їх продати земельному банку України, який поспіхом торік закритий, хоч так і не розгорнув діяльності. Він принаймні найближчі 10 років торгуватиме правами ДО земель сільгосппризначення та надаватиме кредити на їх купівлю. Ціну земельних ділянок слід встановлювати на основі їх кадастрової оцінки. Продавці земельних ділянок — теперішні власники отримають значні кошти, які використають на власні потреби. А земельний банк зможе продавати потім права оренди всім, але в обмеженій кількості, наприклад до 50 гектарів.
Фермерство повинно мати право на існування, хоч села воно не врятує. Тому держава має сприяти відродженню в українських селах великих сільгоспформувань. Найбільш підходящою формою господарювання на селі має бути кооператив. Орендарі передаватимуть йому у формі паю свої довічно орендовані ділянки, техніку, будівлі тощо. А тому дохід кожного члена кооперативу складатиметься із плати за пай, заробітної плати за обов’язкову роботу в кооперативі та доходу від підсобного селянського господарства.
І система банківського кредитування сільського господарства потребує докорінних змін. Адже високі відсоткові ставки роблять цей ресурс малодоступним. Потрібна система сільськогосподарського кредиту. До її складу увійде державний земельний банк, а низовою ланкою мають бути сільські кредитні спілки, які краще поки що створювати у кожному районі. В межах області має діяти об’єднана кредитна спілка. Уже тепер чимало кредитних спілок у різних областях України надають кредитну допомогу сільгосптоваровиробникам. Коли ж система кредитних спілок зміцніє, вона створить місцеві (в межах області) кооперативні банки, які стануть засновниками центрального кооперативного банку України.
До створення системи сільгоспкредиту можуть долучитися й інші кооперативи, які діють на селі, — споживчі, обслуговуючі, постачальницько-збутові тощо. Допомогу системі повинен надавати й Нацбанк.
Організація масового кооперативного руху на селі вимагає значної координаційної й просвітницької роботи, яку мають виконати органи влади усіх рівнів із залученням сільської інтелігенції, студентської молоді. Об’єднання кооперативів із часом займатимуться й експортом сільгосппродукції. А латифундистів, які нищать українське село, після проведення запропонованої реформи просто не стане.
Ігор ЛАЗЕПКО,
кандидат економічних наук,для «Урядового кур’єра»