Художній керівник
Донецького національного
академічного українського
музично-драматичного театру
Марко БРОВУН
Ще якихось 20 років тому в Донецьку вирували такі пристрасті навколо державної мови, що складалося враження: ось-ось і на центральній площі міста урочисто відкриють пам’ятник тьоті Моті. Так-так, отій самій колоритній героїні п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка спромоглася на вислів: «Лучше бить ізнасілованой, чєм украінізірованой».
Відчуйте різницю: нині в Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі готують постановку цієї знакової вистави. І неважко передбачити, що на прем’єрі п’єси, як і на всіх інших спектаклях української класичної чи сучасної драматургії, в театрі російськомовного міста очікується аншлаг. У чому причина такої популярності театру, ми запитали в його художнього керівника Марка БРОВУНА.
— Марку Матвійовичу, працювати в театрі ви розпочали вже в зрілому віці, хоч дитячі роки минули за театральними лаштунками…
— Моє дитинство пройшло в мікрорайоні, де жили артисти нашого театру. З їхніми дітьми ми вчилися в одній школі, товаришували і дуже багато вільного часу проводили в приміщенні театру. Дитячі враження, зрозуміло, дуже яскраві. Тож у снах і мріях бачили себе на сцені.
— Цікаво, а яку роль тоді найбільше хотілося зіграти?
— Чому тільки хотілося? Адже в нашій школі працював драматичний гурток, де ми ставили спектаклі. А однією з улюблених, пам’ятаю, була роль у виставі «Кіт у чоботях».
— Та в драмтеатрі ви розпочинали з ролі… точніше, з посади головного адміністратора. Відчули тоді, що починає здійснюватися дитяча мрія?
— Справді, мрії про театр на деякий час довелося відкласти. По-перше, мій батько був категорично проти кар’єри артиста, бо хотів, щоб я мав «справжню» професію. А по-друге, я в той час активно займався спортом — у секції боксу. За неписаними законами вулиці та двору ми всією командою боксерів пішли навчатися в будівельний технікум. Потім служба в армії й робота в обласному комітеті ДТСААФ. Та ніколи не забував про дитячу мрію. Я добре знав репертуар театру, цікавився його справами. Зрештою, тут працювали мої друзі, які неодноразово пропонували перейти до театрального колективу. Тому якось опинившись на роздоріжжі, зробив свій, вважаю, правильний вибір.
На сцені «Енеїда». Фото з архіву театру
— З чого починав тоді, в середині 70-х років минулого століття, новий адміністратор театру?
— Ніде правди діти, то був складний період для Донецького музично-драматичного театру, оскільки його вважали одним з аутсайдерів театрального життя України. Спільно з колегами ми насамперед розробили стратегію виходу з цієї непростої ситуації, та було очевидно, що власними силами впоратися буде дуже важко. Допоміг випадок. Якось у журналі «Театр» натрапив на статтю, де йшлося про призабуту традицію: колись відомі артисти провідних театрів регулярно їздили у провінцію на гастролі й тим самим допомагали місцевим театрам. У наших постановках зіграли народні артисти СРСР Олександр Калягін, Євген Євстигнєєв, Руфіна Ніфонтова, Леонід Марков, Володимир Етуш, Лев Дуров, В’ячеслав Шалевич та багато інших. Якщо не помиляюся, в колишньому СРСР ми вперше вдалися до такої практики, що себе повністю виправдала. Тому пішли далі — почали запрошувати на гастролі вже не поодиноких виконавців, а трупи найкращих театрів.
— Але гастролери приїхали й поїхали, а театр залишився. Невже тільки зірками намагалися зацікавити місцевих глядачів?
— Звичайно, ні, бо гастролі відомих виконавців та театрів — це був тільки один з етапів нашої стратегії. Цим самим ми намагалися, так би мовити, високо підняти планку і привчити глядача до високо рівня театрального мистецтва. А паралельно почали поліпшувати і формувати склад своєї трупи, куди прийшли талановиті артисти, подбали про репертуар.
— Як привчали переважно російськомовних глядачів до нині теж касових вистав за творами українських авторів?
— Пам’ятаю, якось до мене приїхав гість із близького зарубіжжя. А в нас саме йшла постановка «Зілля» за Ольгою Кобилянською. У залі – ніде яблуку впасти. А оскільки спектакль дуже щемливий, атмосфера відповідна: глядачі щиро співпереживають перипетіям на сцені. Мій гість спершу навіть не повірив: «Слухай, я хіба зараз не в Донецьку?..» Тобто він тоді на власні очі та вуха пересвідчився, що міфи про тотальну русифікацію нашого краю дуже й дуже перебільшені. Хоч, звісно, нам довелося чимало попрацювати в цьому плані.
Що й казати, вже сам статус театру «український» зобов’язує високо тримати цю марку. Вважаю, ми зуміли витримати свою лінію, завдяки якій уникли примусової «українізації» глядачів, а зробили цей перехід дуже виважено й послідовно. Розібравшись у ситуації, насамперед переклали українською мовою всі спектаклі для дітей молодшого та середнього віку. А згодом взялися оновлювати репертуар і для дорослих глядачів.
У 1992 році вперше в Україні, коли фільму ще не було, зробили постановку за романом П. Загребельного «Роксолана». Це був своєрідний переломний момент, адже вистава мала велику популярність у глядачів. А ми тим часом вирішили поставити «Народний Малахій» М. Куліша. Пам’ятаю, тоді вистачало тих, хто сумнівався. «Не забувай — це Донецьк!», «Ніхто не буде ходити!» — давали мені поради. Втім, місцева публіка дуже схвально прийняла виставу. Так само добре оцінили нашу роботу і в Києві, де ми були на гастролях у театрі ім. Лесі Українки. А «Енеїда» Котляревського, вшанована Шевченківською премією, на якийсь час стала нашою візитівкою.
— Чи правда, що нині Донецька муздрама має найбільший попит у глядачів серед подібних театрів України?
— Скажемо так: це один із найбільш відвідуваних театрів нашої країни. Якось один відомий театральний діяч із Москви у приватній розмові спробував похвалитися. Мовляв, за його попередника наповнюваність театрального залу була всього 78%, а він підняв цю цифру до 84-85. Коли ж я повідомив, що в нас цей показник — 95%, він не повірив. Довелося піднімати відповідні документи.
— А як творчість донеччан сприймають жителі інших областей, де доводиться бувати на гастролях?
— Дуже пам’ятні в цьому плані гастролі до Львова 2004-го. Востаннє наш театр побув там ще 30 років тому, коли донеччани запропонували глядачам виставу «Петербурзька осінь» про Тараса Шевченка. Нині ми дуже хвилювалися, адже їхали до «чистого» драматичного театру ім. М. Заньковецької як колектив музично-драматичного. Були побоювання, що львівські глядачі, виховані на драматичних спектаклях, скептично сприйматимуть нашу роботу. Мовляв, у донеччан є тільки гарні співи й танці, а серйозної драми катма. Тому ми насамперед запропонували львів’янам дуже складну психологічну виставу «9 ночей, 9 життів» Матея Вішнєка. Вони її тоді дуже високо оцінили. Як всі інші запропоновані наші вистави — «Енеїду», «За двома зайцями», «Милий друг», «Кохання в стилі бароко».
Так само дуже добре приймали нас в Івано-Франківську та Житомирі, де побували зовсім недавно. Періодично буваємо і в Києві, де нам також гріх скаржитися на увагу столичних глядачів.
— Марку Матвійовичу, а що запропонуєте глядачам протягом нинішнього — вже 85-го театрального сезону?
— Одна з прем’єр — комедія «Під прицілом» — уже відбулася. Нині триває підготовка до вистави з робочою назвою «Жінки». А всього протягом року відбудеться 11 прем’єр. Безперечно, дуже знакова й наступна майбутня робота — «Мина Мазайло» Миколи Куліша. Не хочеться забігати наперед, та є припущення, що ця робота теж стане резонансною.
— Аншлаги, квіти, овації… А який інший — проблемний бік сучасного українського музично-драматичного театру?
— На жаль, є низка проблем щодо фінансово-господарської роботи театру, які виникли через недосконалу нормативно-правову базу. Свіжий приклад: на початку бюджетного року гостро нагадали про себе проблеми, пов’язані із законом про здійснення державних закупівель. Адже очевидний мінусом цього документа — брак чітких механізмів його реалізації та ігнорування специфіки роботи галузі. Тому наш театр тільки в лютому зміг укласти договір на закупівлю послуг щодо постачання електричної та теплової енергії, перебуваючи певний час на межі зупинки й паралізування нашої роботи. Так само занепокоєння викликає і проведення процедури закупівлі при створенні нових постановок та оновлення матеріальної бази. Зокрема під час закупівлі нового обладнання акцент робиться не на якість продукції, а на її вартість.
Цей закон, поза сумнівом, дуже важливий для контролю за ефективним використанням державних коштів. Та, на моє переконання, в театрі існує ще ефективніший контролер — глядач. Нині в театрі затверджено оптимальну, на наш погляд, цінову політику. Саме вона й дає нам змогу підтримувати наповнення глядацького залу на рівні 95%. А ось підвищення вартості квитків неминуче призведе до зменшення кількості глядачів і відповідно прибутку.
— Що, по-вашому, потрібно зробити, щоб уникнути згаданих проблем?
— У Верховній Раді в першому читанні вже прийнято законопроект, який знімає низку обмежень під час проведення закупівлі. Отож сподіваємося, що найближчим часом він почне працювати, а це дасть змогу творчим працівникам зосередитися на творчих питаннях, а не на звітних завданнях. Також залишається й надія на диференційоване ставлення до вітчизняних театрів щодо фінансової підтримки з державного бюджету. На жаль, під час визначення фінансової допомоги чогось абсолютно ігнорують показники діяльності театрів. Тож маючи найкращі серед театрів Донецької області творчі та економічні показники, ще 2009 року театр отримав статус національного. Проте коштів для підвищення оплати праці творчим працівникам відповідно до високого статусу так і не виділено.
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Марко БРОВУН. Народився 1946 року в Донецьку. Закінчив економічний факультет Донецького університету й режисерський – Луганського інституту культури і мистецтв. Заслужений працівник культури України. Повний кавалер ордена «За заслуги». Лауреат Національної премії України імені Т.Шевченка. Народний артист України.