Голова асоціації
«Вінницяцукор»
Микола ВЛАСЮК
Торік Україна виробила 1,2 мільйона тонн цукру, що значно менше від потреб внутрішнього ринку. Проте нині попит споживачів у ньому повністю забезпечено, бо з попередніх років маємо серйозний перехідний залишок. Та чи будемо зі своїм цукром у новому маркетинговому році? Звісно, це залежить від того, як спрацюють регіони і зокрема Вінниччина, яку здавна називають цукровим Донбасом. Про тенденції в галузі «УК» розповів голова асоціації вінницьких цукровиків Микола ВЛАСЮК.
— Миколо Андрійовичу, свого часу на Вінниччині працювало 40 цукрових заводів. А як тепер?
— Торік в області солодкі кристали варили 9 цукрових підприємств. Цього року, за попередніми даними, братимуть участь у сезоні стільки само. Ще один завод, який понад 10 років стояв, готується до роботи в наступному році. Крім того, маємо 5 законсервованих виробництв. Решти вже немає.
Зауважу, що, попри непросту ситуацію на ринку протягом останніх років, підприємства, які працюють, модернізувалися і перебувають у доброму технічному стані. Нині вони можуть виробляти півмільйона тонн цукру, що раніше було під силу 30 заводам.
— Здавна область — лідер у країні в такому виробництві. Які плани на цей рік?
— Області ще не довели квоту з обсягів виробництва цукру на внутрішній ринок. Щороку її визначають запізно. Очікуємо, що вона буде в межах 360 тисяч тонн. А реально в цьому році можемо виробити 380 тисяч тонн цукру. Нам і треба стільки виробляти, щоб утверджуватися на українському ринку, де ведемо конкурентну боротьбу з колегами з інших регіонів.
Цього року складається дуже добра цінова політика для виробництва цукрових буряків. Навіть торік, коли вона була менш сприятливою, рентабельність галузі становила 100—200 відсотків. Це заохочує аграріїв не зменшувати площі посіву під ними. А 4 заводи повністю самі забезпечують себе сировиною. Щоправда, цукрові виробництва на Вінниччині розміщені нерівномірно, а звідси певні складнощі.
В інших регіонах такого немає, щоб в одному районі працювали два заводи. А на Вінниччині є: наприклад у Крижопільському районі — Соколівський і Городківський. Порівняно недалеко від них розміщені ще три підприємства галузі. За площею ріллі у цій місцевості жодних труднощів з виробництвом і заготівлею сировини не мало б бути. Та деякі сільгосппідприємства не вірять у ринок цукристих та остерігаються, що в країну можуть завезти цукор із тростини.
Зауважимо, що цукрові буряки — добрий попередник у сівозміні. Вони дають чи не найбільшу масу прибутку з гектара. Однак слід вкласти чималі кошти і багато працювати, щоб виростити добрий урожай солодких коренів. Тож певні ризики є, але вони мінімальні, якщо в господарстві висококласні спеціалісти.
Послаблення в оподаткуванні (пільговий фіксований сільськогосподарський податок. — Авт.) розслабило сільгосптоваровиробників, бо дає заробити на культурах, які легше вирощувати. Та якщо господарства переведуть на загальне оподаткування, то їм доведеться переглядати структуру посівних площ.
— Як конкурентна боротьба між цукровиками може позначитися на обсягах виробництва солодкого продукту в новому сезоні?
— Підприємства галузі працюють виключно у межах внутрішнього ринку. Регулятора не було, і тому виходило так: то виробимо у надлишку і ціни падають, тож заводи працюють у збиткових умовах; то виробимо менше від потреби і ціна росте, але й цукровики від цього не у виграші. Адже знаходяться спритні люди, які завозять цукор із тростини і мають вигоду.
Та нині вибудовуються здорові стосунки з державою. Йдеться про можливість укладання меморандуму між державою в особі Мінагрополітики і виробниками про те, що заводи в повному обсязі забезпечать виробництво бурякового цукру для споживання в країні, а держава гарантує, що не завозитиме тростинний цукор без погодження з ними. Якщо ж виникне потреба у додаткових обсягах, то замовлення виконають вітчизняні цукрові заводи.
Позаторік в Україні працювало 68 цукрових підприємств, торік — 36, нині готуються до нового сезону 50—52. Якщо працюватимуть на повну потужність, то 36 — це замало, щоб забезпечити потреби внутрішнього ринку, а якщо 52 — може бути і надлишок.
Однак зважимо на такі реалії. Нині є серйозні підприємці, які «сидять» виключно на цукровому виробництві. Ті, в кого таке виробництво — допоміжний бізнес, торік не працювали і в цьому році, на мою думку, дуже обережно ставитимуться до входження на ринок, бо можна «закопати» значні кошти. Практика свідчить: якщо останні й запускають завод (навіть маючи землю для вирощування сировини), то все одно він працює далеко не на повну потужність.
— Якою має бути ціна на цукор, щоб вона влаштовувала виробників і споживачів?
— Долар подорожчав і тому газ, на якому працюють заводи, може бути додатковим навантаженням. Утім, якби оптова ціна цукру становила 8—8,5 гривні за кілограм, як тепер, а в роздрібній торгівлі він коштував 9—9,5 гривні, то це було б нормально для виробників і споживачів.
— В області були наміри спорудити два надпотужних новітніх цукрових заводи, які б на 80 відсотків забезпечували себе біопаливом та повністю — електроенергією. Чому інвестор не прийшов?
— Один з них, який планували збудувати у селищі Шпиків, мав переробляти за добу 13 тисяч тонн цукрових буряків. Це був дуже цікавий проект. Але через те, що ціни на цукор торік впали нижче за собівартість його виробництва, інвестори завагалися у доцільності й зупинилися на початковій стадії проекту.
— Цікаво: у теперішній ситуації в галузі чи є сенс нарощувати виробничі потужності?
—Що вища потужність, то менша собівартість продукції — тут пряма залежність. А що таке потужність і модернізація? Якщо на одній і тій самій площі зростає потужність, то за однакової кількості обслуговуючого персоналу виробляється більше продукції. Модернізація має два аспекти. Від автоматизації процесів залежить якість, вихід продукції та ефективність виробництва. Людина не може працювати так, як автомат, електроніка. Звісно, це призводить до скорочення персоналу, та від цього нікуди не подітися. Інша річ, що треба дбати про створення нових робочих місць.
— Чи наша продукція буде конкурентною на зовнішньому ринку?
— Там нас ніхто не чекає. Наприклад, у Європі вже давно все розкладено по полицях. Та й ми не готові торгувати на європейському ринку, бо цукор виготовляємо за державним стандартом одного сорту (його якість задовольняє українського споживача). Натомість там цукор класифікують за трьома сортами, також є питання щодо кольору тощо. Тобто держава має стандартизувати вітчизняний цукор відповідно до європейських вимог і шукати перспективи розвитку галузі.
— Кілька років тому з’явилася цікава ідея: паралельно з цукром виготовляти на заводах біоетанол. Чому її не реалізують?
— Це дуже перспективна справа з точки зору енергетичної безпеки держави, розвитку галузі, створення нових робочих місць, збільшення надходжень до бюджету.
Клімат і земля лісостепу дуже сприятливі для вирощування цукристих. Ми могли б не зважати на те, що перевиконаємо квоту з виробництва цукру, позаяк частину врожаю спрямовували б на виробництво біоетанолу. Якщо на спиртових заводах отримують спирт з меляси, яка є другорядним продуктом переробки, то на цукрових заводах ще у процесі дифузії (бурякового соку) маємо готове сусло для його виробництва. Біоетанол — це спирт, і тому потрібен контроль держави. Проте проблема у тому, хто фінансуватиме реалізацію проектів. Нині держава не в змозі допомогти, а інвестори поки не беруться.
— Скільки коштує налагодження виробництва біоетанолу?
— У цукровий завод треба вкласти суму, еквівалентну приблизно 10—12 мільйонам доларів. Проте окупиться проект досить швидко — протягом 7—8 років. Цю перспективну справу в нашій країні реалізовуватимуть рано чи пізно, але хотілося, щоб швидше.
Олег ЧЕБАН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Микола ВЛАСЮК. Народився у 1950 році на Вінниччині. Закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут. Майже 30 років працював керівником цукрового підприємства. З 2002 року — голова асоціації «Вінницяцукор». Заслужений працівник сільського господарства України.