"Місто, яке зламало гітлерівцям бліцкриг"

75-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ ОБОРОНИ КИЄВА

ПОДВИГ. Вважають безсумнівним, що начальника Генерального штабу Червоної армії Георгія Жукова звільнили з посади за пропозицію здати ворогові Київ. Озвучену самим «маршалом Перемоги» версію повторено як цілком достовірну в численних кінофільмах і навіть наукових дослідженнях.

Однак ніхто не звертає увагу, що Жукова звільнили ще 29 липня 1941 року і більше ніколи не призначали на штабну роботу. А гітлерівці ввійшли до Києва лише 19 вересня, тобто через півтора місяця після того, як «геніальний» полководець запропонував утікати з нього. І саме героїчна оборона столиці України, як одностайно визнали вже по завершенні війни вцілілі гітлерівські генерали, поламала план бліцкригу й урятувала Москву.

Не меншої уваги заслуговує те, що Жукова з перших днів війни відрядили саме на Південно-Західний фронт, який, виконуючи наказ Ставки, атакував ворога всіма наявними силами. Зайве пояснювати, що втрати тих, хто наступає, завжди у кілька разів перевищують втрати супротивника. У результаті війська, що мали вагому перевагу над гітлерівцями в особовому складі й техніці, невдовзі її втратили.

До речі, вже четвертого дня війни командувач фронтом Михайло Кирпонос зрозумів безперспективність і згубність отриманого з Москви наказу і попросив дозволу перейти до оборони, організувавши її на вигідних з погляду рельєфу рубежах. Однак згода на це надійшла лише 30 червня, коли війська не мали ні сил, ні часу виконувати директиву.

9 липня гітлерівці фактично без бою зайняли Житомир. Неважко підрахувати, що за перші 20 днів війни ворог проходив за добу в середньому по 40 км, а Червона армія у 1943—1944-х долала цей шлях майже рік.

Найстрашніше, що про здачу Житомира командування фронту дізналося завдяки телефонному дзвінку в місто. Гарнізон Київського укріпрайону, обороняти який спішно відрядили навіть курсантів військових училищ, налічував приблизно 40 тисяч бійців за підтримки 29 танків.

Отож довелося формувати народне ополчення, до якого за добу записалися майже 30 тисяч киян. Однак не навчені навіть азів військової науки люди з однією гвинтівкою на кількох навряд чи могли зупинити танкову армаду гітлерівців, яка безперешкодним маршем ішла із Житомира на Київ. Тож у повітря підняли всю наявну бойову авіацію, яка, не рахуючись із втратами, завдавала ударів по колонах гітлерівців.

11 липня 1941 року, який вважають днем початку оборони Києва, за 20 км від столиці на річці Ірпінь ворога ціною небаченого героїзму і крові вдалося зупинити. Німецькому командуванню це видалося тимчасовою невдачею, а тому Гітлер, фактично в унісон із Жуковим вважаючи долю міста вирішеною, офіційно призначив на 8 серпня парад своїх військ у Києві.

Однак у встановлений фюрером день урочистостей німцям вдалося лише прорватися на київські околиці, звідки їх невдовзі вибили.

Гучна невдача під Києвом змусила Гітлера кардинально змінити весь стратегічний план війни. 21 серпня він підписав доленосну для всього подальшого розвитку подій на радянсько-німецькому фронті директиву про призупинення наступу на Москву і поворот зосереджених на цьому напрямку танкових сил на південь для розгрому військ Південно-Західного фронту.

Згодом німецькі генерали називали це розпорядження «найбільшою стратегічною помилкою». Насправді іншого виходу ворог не мав, бо захисники Києва і особливо 5-та радянська армія генерала Потапова, яка утримувала Коростенський укріпрайон, загрожували флангам відразу двох німецьких груп армій — «Південь» і «Центр», що мали завдання взяти Москву.

Саме наприкінці серпня, а не в липні, як пропонував Жуков, вище радянське керівництво зобов’язане було вчасно ухвалити доленосне рішення: вивести війська з Києва або гарантувати безпеку флангів Південно-Західного фронту, щоб не допустити вже очевидної загрози його оточення. Та дурість Сталіна не применшує подвигу 616 тисяч героїв, які ціною власного життя змусили Гітлера відкласти наступ на Москву до глибокої осені. Тоді морози стали союзником Червоної армії, яка вперше завдала поразки до того непереможній німецькій армаді. 

СТОРІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЮДМИЛИ ПАВЛИЧЕНКО

Героїчна донька України

ГОРДІСТЬ. Завдяки фільму «Незламна» (у російському прокаті «Битва за Севастополь») ім’я й біографія жінки-снайпера Людмили Павличенко стали загальновідомими. Та путінські агітпромовці не втомлюються нагадувати, що йдеться, мовляв, не про українку, а етнічну росіянку Бєлову, яка отримала «хохляцьке» прізвище у результаті невдалого заміжжя. Однак не забуваймо, що Людмила Павличенко родом із Білої Церкви, у передвоєнні роки жила і навчалась у Києві, а на фронт пішла з Одеси. Туди випускницю IV курсу історичного факультету Київського університету відрядили збирати матеріали для дипломної роботи.

До речі, на поштовій листівці із зображенням легендарної жінки-снайпера, видрукуваній 1943 року в Москві у видавництві літератури іноземними мовами, в англійськомовній текстівці пояснюється, що молодший лейтенант Людмила Павличенко — «вірна і героїчна донька українського народу».

Отож хоч як кортить нинішнім інтерпретаторам подій 75-річної давності натягнути історію на власний копил, під час турне США і Канадою наша землячка представляла і СРСР, і Україну.

Це цілком закономірно. Адже самоідентифікація кожного з нас визначається не лише етнічною належністю, що вже довели мільйони російськомовних та російських за походженням патріотів України, які в нинішньому протистоянні путінській агресії не зрадили рідну землю.

Зате цинічним виявом неповаги до справжнього героя стали домисли про нібито приписані Людмилі Павличенко перемоги. Мовляв, не могла дівчина-снайпер буквально за рік перебування на фронті вбити аж 309 ворогів, бо це було не під силу навіть чоловікам. Зокрема герой Сталінграда Василь Зайцев мав на своєму рахунку лише 255 знищених гітлерівців, а в супутника Павличенко по заокеанському вояжу Героя Радянського Союзу Володимира Пчелинцева на час поїздки до США було 152 перемоги.

Натомість жінку — старшого сержанта, яка мала набагато вищі результати, 24 квітня 1942 року відзначили всього-на-всього медаллю «За бойові заслуги». Лише в липні, коли поранену Павличенко вже евакуювали із Севастополя, її нагородили орденом Леніна. Звання Героя вона отримала аж у жовтні 1943 року після повернення зі США.

А найрезультативніший снайпер Другої світової війни Михайло Сурков, на бойовому рахунку якого 702 перемоги, не став Героєм Радянського Союзу. Всі його відзнаки — орден Леніна, Червоної зірки та медаль «За відвагу», тимчасом як штабники хизувалися справжніми «іконостасами» бойових нагород.

Стосовно підозріло великої кількості перемог Павличенко не варто забувати, що Одесу в 1941 році захищали від румунської армії, боєздатність якої була на порядок гірша, ніж гітлерівської. До речі, фін Сімо Хяюхя буквально за три з половиною місяці боїв радянсько-фінської війни 1939—1940 років знищив із снайперської гвинтівки 542 червоноармійців та їхніх командирів, що ніхто не ставить під сумнів.

Єдине, чого не заперечують нині в Росії, — що буквально за рік перебування на фронті Людмилу Павличенко було чотири рази контужено і тричі поранено. На відміну від псевдоісторичних агіток про «неперевершених німецьких снайперів», їх насправді фактично не було, а тому зазвичай у відповідь на влучний постріл ворог відкривав ураганний мінометно-артилерійський вогонь, який нині по Павличенко ведуть уже путінські «антифашисти». 

75-РІЧЧЯ УКАЗУ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ

За запізнення на роботу — до штрафбату

ТЕРОР. Дієвим засобом боротьби із «релігійним мракобіссям» в СРСР була робоча шестиденка. Замість звичного тижня із вихідним у неділю, коли традиційно ходили до церкви, з початку 1930-х неробочими днями стали 6, 12, 18, 24 і 30 числа кожного місяця.

Лише указом від 26 червня 1940 року країні нарешті повернули семиденний тиждень. Так подовжили робочий день і заборонили працівникам змінювати місце роботи без дозволу керівників підприємств і установ. Запізнення на понад 20 хвилин прирівняли до прогулу, що карали виправними роботами до 6 місяців, а за крадіжку на виробництві незалежно від її розміру або сварку із керівництвом відправляли до ГУЛАГу принаймні на 1 рік.

Згідно з нормами указу від 26 червня 1940 року, на час початку гітлерівської агресії проти СРСР уже засудили понад три мільйони осіб, які могли воювати на фронті або трудитися на оборонних підприємствах і в колгоспах. Отож 12 липня 1941 року президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про звільнення від покарання засуджених за деякими категоріями злочинів», чинність якого поширювалась виключно на території, де оголошено воєнний стан. Тож уже до листопада 1941 року 260 тисяч «прогульників» і «крадіїв» вийшли на свободу. Придатних до військової служби відправили на фронт «спокутувати провину кров’ю», інші, серед яких було чимало висококваліфікованих робітників, відклали осоружні кайла, лопати і дворучні пилки й повернулись до верстатів, щоб роботою в тилу кувати перемогу. 

170 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКЛУХИ-МАКЛАЯ

Прихватизована історія

ПАРАЛЕЛІ. Російська Вікіпедія стверджує, що «вопрос о национальной идентичности Миклухо-Маклая не может считаться окончательно решенным», що, однак, не перешкоджає називати нащадка українських козаків Макух виключно «русским этнографом, антропологом и путешественником». Така сама ситуація з «русским прозаиком» Миколою Гоголем, який, згідно з Вікіпедією, «польской нации», хоч «большинство биографов склонны считать, что он малоросс».

Не варто дивуватися настільки вільному трактуванню історичних фактів, бо навіть нинішню назву Московії, яка стала Росією, запозичено в Київської Русі.

«Моя особа — приклад того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Запальна кров запорожців мирно злилася з кров’ю гордих ляхів та розбавилася кров’ю холодних німців», — визначав свою етнічну належність Миклуха‑Маклай, жодним словом не обмовившись про буцімто російське походження

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)