Хоч «обиденний» у перекладі зі старослов’янської — виготовлений за один день, в Україні створювали такі рушники переважно за ніч: якщо хтось захворів і нічого вже не допомагало, проводжаючи на війну чоловіків, щоб вони там не загинули. Вишивали кожен рушник заполоччю (акрилові нитки в ритуальних речах неприпустимі, бо синтетика не утримує інформації), при живому вогні свічки; на прямокутному шматку домотканого полотна (вибіленого Сонцем, Місяцем, росою, водою (білий — колір Бога-Отця), висушеного на вітрі), відрізаному від сувою — спіральної моделі Живої Матерії. Це полотно заповнювали узором багато жінок, але неодмінно в непарній кількості, у цілковитій тиші, без жодного промовленого слова, з молитвами в думках. Встигали за ніч вишити на рушнику найпотрібніше: саме ті орнаменти, знаки, що довершували його помічну суть.
Інші орнаментальні змісти, закодовані в півсотні рушників, вишитих переважно гладдю в 1930—1960-х роках в різних регіонах України, недавно вперше показали в Музеї Івана Гончара.
Чи асоціюються вишиті рушники так само, як колись з інтер’єром кожної хатини в українських селах або зі шпигунством? Аби хтось не сказав, що це порівняння на кшталт «на городі бузина, а в Києві дядько», процитую спогад відомого мистецтвознавця Бориса Бутника-Сіверського: «Восени 1949 року мені пощастило разом із талановитим українським художником-графіком і відомим знавцем українського народного мистецтва О. Л. Кульчицькою побувати в місті Мукачеві на храмовий празник Успіння, коли до монастиря з’їжджалися селяни з усіх кінців Прикарпаття і Закарпаття. Ось там і довелося бути свідком надзвичайно цікавих зустрічей і дивовижних розмов. Підходячи то до одної, то до другої селянки, О. Л. Кульчицька віталася з нею і зверталася з одним і тим самим запитанням: «Як вам живеться в Береговому?», «Як вам живеться в Солі?», «Як вам живеться в Рахові… Ясенях…Тячеві?» Уже не пам’ятаю, скільки було таких запитань — двадцять чи більше. Але відповіді завжди були однакові: «Дякувати», тобто «Дякую вам, добре», а затим розгублене: «А чому ви знаєте, звідки я?» Відповіддю на таке запитання була тільки вишивка на жіночій святковій сорочці, яка ставала тим паспортом, який дозволяє говорити не тільки про район, а й про кожне конкретне село».
.jpg)
Проте і сорочки, і рушники здатні не лише означити адресу вишивальниці. А й передати мовою узорів те, що замислила вона комусь сказати без слів. А він зрозумів би це, якби теж був утаємничений в азбуку вишивальних символів.
Їх здавна знали наші предки й передавали цю ерудицію від покоління до покоління, бо рушники супроводжували їх усе життя — від народження й до смерті, й були знаковими. Наприклад, не те головне, хто з наречених першим стане на весільний рушник, щоб, як кажуть, верховодити в сім’ї. Колись я дізналася від співробітника Музею Івана Гончара, майстра народного мистецтва з вишивки Юрія Мельничука, що з багатьох рушників, потрібних для весілля, найважливіший той, на якому благословляють молодят батьки. Його обов’язково має вишити наречена, допомогти можуть лише найближчі родичі або хрещена мати. Готують його таємно від сторонніх очей, бачить тільки сім’я дівчини та її наречений. На ньому молодята стають навколішки на покуті, щоб отримати батьківське благословення. До цього рушника наречені йдуть іншим, який батьки простеляють від порога, через сіни і всю кімнату. Старші дружка й боярин із весільного поїзда стоять у цей час на ганку як варта — щоб ніхто не зайшов до хати, де відбувається таїнство батьківського благословення. «Таємний» рушник після ритуалу складають удвоє із середини до країв, згортають у сувій і ховають. Його не перуть (вода змиває інформацію), як і той, на якому благословляв молодят у церкві священик. Онуки можуть дістати з шафи весільний рушник баби й діда, на якому їх благословляли батьки, щоб перешити родовий орнамент на власний весільний рушник. Але не можна ставати на старий, бо це вже пройдена життєва дорога…
.jpg)
Вишиті рушники наділені великою силою: вони зцілюють від хвороб; знаючи їхні символи, дотримуючись прадавніх традицій, можна змінити долю на краще, а не володіючи цією інформацією, через грубі помилки — навіть дуже зашкодити. Тож наші неписьменні предки були значно мудрішими за нас, коли жили за Божими заповідями й у злагоді з космічною гармонією навіть у дрібницях.
Та скільки рушників зняли зі стін господарі сільських осель ще у моєму дитинстві, коли прийшла мода на вишиті картини, а згодом і ці їхні творіння в рамах поступилися чомусь іншому. І не всі вони перекочували на зберігання в родинні скрині, шафи, немало цього скарбу опинилося й на смітниках. Пощастило тим рушникам, які потрапили до музеїв.
Нині знову вишивають картини, навіть у столиці, копіюючи на полотні й шедеври живопису. Може, колись повернуться в наші домівки і стануть важливими в нашому житті й вишиті рушники?
Людмила ЯНОВСЬКА,
Володимир ЗАЇКА
(фото),
«Урядовий кур’єр»