Ця повнометражна стрічка талановитого молодого українського кінорежисера за 90 хвилин не тільки закохує глядача у традиції інакшого маланкування, які впродовж шести століть з уст в уста передаються від покоління до покоління у прикордонному буковинському селищі Красноїльськ, де живуть переважно етнічні румуни. У ній поринаєш і в життя тих, хто цих традицій дотримується з яскравим творчим розмаїттям. Їхнє маланкування теж починається післязавтра ввечері, але триває довше, до післяобідньої пори наступного дня. І вражає, заворожує не лише прадавньою автентичністю яскравого народного карнавального дійства, а й тим, наскільки важливе й доленосне воно для його молодих учасників.
Перша примірка поважного імені
Ну кого не заінтригує загадковий Ілля Степанович, якщо тільки й чуєш про нього щодня, а не зустрічаєш? Тож нова вихователька в дитячому садку не змогла не поцікавитися в колеги: хто ж він такий, ким тут працює і чому вона ніколи його не бачить? «Як не бачиш?» — здивувалася та і покликала: «Ілля Степанович!» — «Так, я вас слухаю», — озвався зовсім не дорослий голосок…
Це хлоп’я ошелешило дитсадок якогось ранку: «Я не Ілля». «Ти Іллюша?» — спитали в нього. «Ні». — «Тоді хто?» — здалися одразу, щоб не вгадувати задовго. І почули: «Від сьогодні я Ілля Степанович, і не нижче» та вичерпний аргумент дитини, з якого приводу відтепер його так величати: «А чому мій дід може бути Георгієм Іллічем, а я Іллею Степановичем — ні?»
Ось так безпосередньо й беззаперечно і, як ніхто, дуже рано цей малий одягнув на себе, мов маланківський карнавальний костюм дорослого розміру, нову іпостась свого імені, пробувши Іллею Степановичем решту дошкілля в дитсадку. Може, тому, що вже в такому віці судився йому недитячий досвід: чотири дні балансувати в комі на межі життя і смерті з переломами щелепи, ребер і ноги, коли машина збила його біля домівки.
А щоб увійти в нові визначальні іпостасі своєї особистості за споконвічними традиціями малої батьківщини, юному Іллі Степановичу — онукові героя однієї з п’яти новел фільму «Красна Маланка», самобутнього майстра карнавальних масок — колись доведеться стати Ведмедем, Циганом і Комендантом. Але ще треба достатньо вирости і змужніти, бо випробування саме цими карнавальними персонажами на щорічному святі Маланки у його рідному селищі Красноїльськ — не для слабосилої, слабодухої чи невитривалої й безвідповідальної молоді.
Юнак, що обирає в Маланці роль Ведмедя з розмахом крил до п’яти метрів, має навчитися вправно плести товсті мотузки із соломи. Ними його обмотують від ніг до шиї, просто на ньому їх зшивають та прикрашають крила не швидко, буває, й цілу добу. В цей час він навіть не може відлучитися в туалет, бо щільний солом’яний костюм такої можливості не передбачає. Тож два тижні перед святом дотримується спеціальної дієти, щоб такого бажання не виникало. А в одне із крил йому застромлюють ніж — щоб одразу розрізати карнавальну одіж Ведмедя, якщо парубкові стане погано. У ній він колядує в гурті героїв Маланки в обійстях свого кута (таких територій у Красноїльську з десятитисячним населенням п’ять) від першої зірки 13 січня до 11—12-ї години дня 14-го, зі своїм запальним танцем і піснею урсу (ведмедя румунською). А потім ще й бере участь у параді всіх кутових Маланок у центрі селища, де визначають найкращу з них.
Костюми і солом’яного крилатого Ведмедя, і схожого на копицю сіна, зі щедро нашитим на куртку й штани очеретом, — завважки від 50 до 70 кілограмів, а траплялися й по 100. Упродовж карнавального дійства супроводжує свого прирученого дикого Ведмедя Циган з булавою у витягнутій руці, яка важить і до 40 кілограмів: «Для неї шукають дерево з раковою пухлиною всередині, — поінформував Дмитро Сухолиткий-Собчук, — воно дуже тверде, а згодом стає просто як камінь. З нього місяцями вирізають і рукоять булави, і її голову, яку потім оббивають обручами».
У персонажах Ведмедя й Цигана, які слабакам не до снаги, молоді красноїльці утверджуються як мужні чоловіки, випробовуючи свою силу й витримку нестерпним болем. Бо дехто не сходить із карнавальної дистанції навіть із глибокими ранами, натертими важезним костюмом на спині, лише заклеюють їх пластирем, а хтось не полегшує свою булаву навіть через раніше покалічені на виробництві пальці. Один герой фільму «Красна Маланка» у ролі Ведмедя схуднув за ніч на 7 кілограмів.
У Маланках з кутів селища Красноїльськ (Сус, Дяли, Тражани, Путна й Путна через Яр) по 200 і більше учасників, лише чоловічої статі, кожного з персонажів — Діда, Баби, королів, королев, Ведмедя, Цигана — відтворюють кілька десятків карнавальників. А Комендант у Маланці один, його вибирають із хлопців після армії частіше жеребкуванням, бо самі вони зголошуються на цю роль не завжди — надто клопітна. У фільмі спостерігаємо, як батько одного претендента на Коменданта так і не дав синові згоди на цю місію, хоч як той його вмовляв, бо це наче відбути кілька весіль одразу. Адже до її виконання залучається не лише його сім’я, а й усі родичі, щоб наварити 300 літрів самогону, заколоти свиню, подбати про солому для костюмів і щедрі наїдки й випивку на столах у 3—4 дворах, де відпочиватимуть маланкувальники. Комендант відповідає за досконалість їхніх костюмів, злагоду дій, за музикантів і ще чимало за що. Він голосно повідомляє, якою сумою грошей обдарував його Маланку господар кожного дому, з усіх наколядованих коштів (а це кілька десятків тисяч гривень) покриває свої витрати, які теж вимірюються не кількома тисячами, а на решту організовує після завершення Маланки гуляння для її колективу.
Роль Коменданта для її виконавця — своєрідний екзамен на доброго господаря: після цього вважається, що він готовий одружуватися й газдувати у власному обійсті. Оскільки ж обійстя й оселі у Красноїльську, як зазначив Дмитро Сухолиткий-Собчук, дуже красиві й з ідеальним порядком (і це за безробіття, коли люди тут сподіваються лише на власні сили, а не на допомогу держави), то можна подякувати за це й Маланці.
Пан увічнився в назві села
У Красноїльську поєднано назву верхньої частини селища і прізвище шляхтича Їльського, який купив у 1696 році його нижню частину. «За згадками про цього пана, — зауважує режисер фільму «Красна Маланка», — він був освіченою людиною, заохочував такі карнавали і навіть сам їх проводив. Гадаю, ці витоки з карнавальної культури, яка описана в Рабле, і Їльський прекрасно розумів, що вона потрібна людям, якими він править, щоб вони могли в якийсь момент сублімувати цю енергію і випустити її. І приймав усіх маланкарів у себе вдома».
У радянські часи Маланку в Красноїльську вважали демонстрацією румунського націоналізму, перепиняли її карнавальну ходу на вулицях, найактивніших її учасників запроторювали на 15 діб до в’язниці. Тому тут недолюблюють чоловіка, який був їхнім сільським головою з кінця 60-х до початку 90-х років минулого століття і сприяв пошуку ворогів у народних традиціях. А ось до колишнього дільничного міліціонера ставляться добре. Він у фільмі розповів, як під час маланкування стояв серед глядачів і там якась екзальтована жіночка чомусь його штурхонула. Цей факт став відомим у райкомі партії, його хотіли використати проти Маланки в Красноїльську: мовляв, там б’ють людей. «Ніхто не намагався мене вдарити», — сказав тоді цей чоловік у погонах, закривши «перспективне» для звинувачень питання. Так що можна залишатися людиною за різних часів і посад.
Учасники Маланок у Красноїльську вже понад 40 років виходять на свої карнавали в неповторних масках, які придумує, використовуючи в них і якісь риси односельців, обдарований дідусь малюка, який умудрився побути Іллею Степановичем ще в дитсадку. За чотири роки, впродовж яких у Красноїльську знімався фільм «Красна Маланка», Георгій Ілліч пережив важкі особисті драми: після аварії було під загрозою життя онука, спалили його будинок — якісь люди так висловили погрозу його начальникові через конфлікт із ними. Майстрові було не до масок, він гадав, що вже ніколи за них не візьметься. Тому й відмовив хлопцеві, який просив виготовити одну для нього. Та згодом під час Маланки, зустрівши на вулиці онука в костюмі шкіряного ведмедика, він одухотворився і промовив: «Та все одно я робитиму маски»…
«Ці його слова прозвучали вже тоді, коли ми камеру вимкнули, — розповідав Дмитро Сухолиткий-Собчук, — але через них з’явився у фільмі останній кадр, коли хлопці-маланкарі відбудовують йому дім: бо і те, що згоряє й руйнується, не зникне, а повернеться відновленим, доки живі ці люди».
Я безмежно вдячна Дмитрові, що він тоді не увімкнув камеру знову і не попросив майстра масок повторити його оптимістичні слова, бо хтось зробив би це запросто. На павутинках такої делікатної чесності вибудовується довіра людей до творця. Тому й отримав він від багатьох із них для свого фільму стільки зворушливих моментів і поза карнавальним дійством. А вибрав із двохсот годин відзнятого матеріалу саме те, через що й сприймається його документальна стрічка як художня.