"Наша земля ніколи не давала спокою окупантам"

Світлана ВЛАСЕНКО
19 червня 2021

«Що ж буде з народом нашим? Виживе він у цій страшній війні чи загине од німців, од хвороб, од голоду, знущань і катувань», — записав у щоденнику 1942 року Олександр Довженко.

Друга світова війна була величезною трагедією для України — 40-мільйонний народ, його земля, промисловий і сільськогосподарський потенціал, сировинні і продовольчі ресурси стали об’єктом масштабної експансіоністської програми Третього рейху зі здобуття життєвого простору і встановлення світового панування «вищої арійської раси».

Нацистський окупаційний режим на території України 1941—1944 років відзначався небаченою жорстокістю та цинізмом. Запроваджений «новий порядок» характеризувався масовим винищенням населення, фізичним і моральним терором проти осіб, які не підкорилися владі, масштабним пограбуванням економіки, нещадним використанням виробничих потужностей, безжальною експлуатацією трудових ресурсів, масовим вивезенням молоді на примусові роботи в Німеччину тощо.

Нацисти не лише виношували плани щодо перетворення України на колонію, а й примусово вивозили українців, переважно молодь, на роботу до Рейху. Фото з сайту old.uinp.gov.ua

Про державність не йшлося

Одне з чільних місць у планах лідерів Третього рейху щодо України було відведено економічним питанням, на критичності яких неодноразово наголошував Адольф Гітлер, зауважуючи: «Коли Україна з її безмежними ланами пшениці перейде до Німеччини, кожен німець буде забезпечений усім».

Чудово усвідомлюючи важливість українських земель для економіки Німеччини, фюрер мав на меті використовувати їх як джерело сировини та сільськогосподарської продукції під час воєнних дій, наголошуючи: «Мені потрібна Україна, щоб нас не змогли ослабити голодом, як то було під час попередньої війни».

А після війни вона мала перетворитися на колонію Великонімеччини і забезпечувати її економічну незалежність. Про надання Україні державності не йшлося, оскільки фюрер був переконаний, що слов’янські народи «мають лише єдине виправдання для свого існування — бути корисними в економічному плані».

Такі самі позиції щодо України обстоювали й інші представники нацистської верхівки. Наприклад, майбутній рейхскомісар України Еріх Кох, який вважав місцеве населення завойованих територій рабами, призначеними для роботи на користь німецьких господарів, говорив: «З України потрібно зробити територію німецької колонізації, єдиний можливий ринок збуту німецьких товарів. Україна повинна бути лише джерелом сировини для Німеччини і Європи».

Трохи інші, ліберальніші думки під час розроблення планів щодо українських територій висловлював майбутній рейхсміністр окупованих східних областей Альфред Розенберг. Він навіть спочатку пропагував ідею підтримувати серед місцевого населення «прагнення до національної незалежності аж до потенційного створення власної державності» у вигляді Чорноморського союзу (Україна або ж у поєднанні з Доном і Кавказом). Він зазначав, що стратегічне завдання такої територіальної одиниці полягало в «прикритті великонімецького життєвого простору зі сходу», а економічне — в існуванні «могутньої сировинної та харчової бази великонімецької імперії».

Щоправда, пізніше А. Розенберг відійшов від цих ідей і заявляв, що «родюча і багата Україна має стати колонією, територією, заселеною німецькими селянами Західної Німеччини та Саксонії».

Ще одну позицію щодо України репрезентувала група представників міністерства закордонних справ Німеччини — фахівців з українського питання. Відразу після початку війни проти Радянського Союзу, яку вони, до речі, вважали помилкою, вони висловили думку про неможливість перемоги над СРСР лише за допомогою військових засобів. Переконані в тому, що більшість радянського населення не задоволена сталінським режимом, вони пропонували використати цей чинник у власних інтересах. Наголошували на необхідності завоювання симпатії та довіри українців шляхом м’якого ставлення до них, скасуванням колгоспно-радгоспної системи, податків та обіцянками незалежності в майбутньому.

Пізніше до таких самих висновків дійшло німецьке військове командування, задіяне у воєнних операціях на сході.

Залежно від обставин

Як бачимо, одностайності у поглядах на українське питання серед керівництва нацистської Німеччини напередодні війни з СРСР не було. Проте домінантні економічні інтереси зумовили масштабне розроблення відповідних планів, хоч упровадження їх у життя змінювалося залежно від обставин. Розраховуючи провести блискавичну війну на Східному фронті, німці першочергово планували захопити готову продукцію та сировину на складах, взяти під контроль підприємства, колгоспи і радгоспи та забезпечити їхню охорону від руйнування і пограбування до створення німецького цивільного управління. А тому детально розроблених планів у разі тривалої війни вони не мали.

Роботою зі складання спеціальних директив щодо господарського управління окупованих територій займався Східний штаб із керівництва економікою під контролем Германа Герінга. Їх було завершено у червні 1941 року і об’єднано з умовною назвою «Зелена тека». Відповідно до задумів авторів, ці документи мали слугувати «для орієнтування військового керівництва та військово-економічних інстанцій в галузі економічних завдань у захоплених східних областях» під час війни і впродовж періоду окупації. А з 3 липня 1941 року ці директиви стали обов’язковими і для областей, що мали увійти під юрисдикцію цивільних органів влади.

Фактично це була розгорнута програма економічного забезпечення Німеччини шляхом жорсткого визиску та пограбування окупованих територій. Директиви «Зеленої теки» стосувалися структури та функцій військово-господарських органів, визначали основні економічні завдання, що стояли перед військовим командуванням і господарськими організаціями. Для реалізації цих розпоряджень передбачали: «негайне та повне використання окупованих областей в інтересах Німеччини», «здійснення цілковитого продовольчого забезпечення німецьких військ», «отримання для Німеччини якомога більше продовольства та нафти» тощо.

Усі інші заходи окупаційної влади, які могли б стати на перешкоді досягнення задекларованих завдань, слід було відкласти на потім чи скасувати зовсім. Відновлювати й розвивати господарство можна було лише в тих областях, де була змога здобути значні резерви сільськогосподарських продуктів і нафти. В інших регіонах, які не могли забезпечити свої потреби, діяльність окупаційних органів влади мала обмежуватися використанням знайдених запасів.

Більш конкретні розробки стосовно експлуатації аграрного сектору економіки захоплених територій під час війни серед директив та інструкцій містила «Тека окружного сільськогосподарського фюрера», датована 1 червня 1941 року. У ній чітко простежується основна мета політики німців в окупованих регіонах: забезпечити розвиток захоплених східних земель у тих межах, які сприяли б максимальному визиску їхнього сільськогосподарського потенціалу на користь вермахту та цивільного населення Третього рейху.

Було задумано здійснити цілковиту аграризацію окупованих українських земель, провівши деіндустріалізацію великих промислових центрів шляхом демонтажу устаткування та вивезення його в Німеччину або знищення. Передбачали залишити тільки добувну промисловість і підприємства з виробництва дрібного сільськогосподарського реманенту та первинної переробки сільськогосподарської сировини.

Щодо населення міст, то, на думку Е. Коха, процес деіндустріалізації змусив би його до переселення в сільську місцевість. Найбільш кваліфіковані кадри планували вивозити в Німеччину, яка мала перетворитися на центр промислового виробництва Західної Європи.

Стосовно питання організації сільськогосподарського виробництва, то єдиної концепції серед нацистського керівництва не було. Під час підготовки до війни домінували дві протилежні позиції. Першу з них розробило і обстоювало міністерство окупованих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Вважаючи себе знавцем психології українського народу, його традицій та побуту, рейхсміністр пропонував ліквідувати радянські колективні господарства і відновити індивідуальні форми господарювання на селі. На його думку, цей крок мав сприяти підвищенню продуктивності праці місцевого населення та зростання авторитету німецької влади в окупованому українському селі, що можна було досягти лише за умов приватної власності на землю.

Іншу програму пропонував рейхсмаршал Г. Герінг. Вона базувалася на так званому природному колективізмі українців і полягала у збереженні радянської колгоспно-радгоспної системи господарювання. В одному із секретних документів про організацію адміністративної влади на окупованій території України від 30 березня 1941 року йшлося: «Планове господарство в Україні слід зберегти на майбутнє. Ця економічна форма з деякими змінами для їх пристосування до потреб Німеччини і політичної необхідності дасть змогу керувати народом і виробництвом так, як потребують інтереси Німеччини».

Не дивно, що саме ця ідея знайшла підтримку А. Гітлера і її взяли за основу під час розроблення економічних планів окупації України, внаслідок чого протягом усієї війни функціонувала радянська колгоспно-радгоспна система господарювання, щоправда, частково змінена.

Знову гнути спину

Спробуємо докладніше проаналізувати мотиви нацистів збереження колективних господарств в Україні. По-перше, вони вважали, що за системи поділу на кілька мільйонів селянських господарств німецькі органи влади вже не могли б всеосяжно контролювати виробництво.

По-друге, різка зміна форм господарювання, тобто перехід від колективних до індивідуальних господарств неминуче призвела б до дестабілізації виробництва сільськогосподарської продукції, а це спричинило б перебої у постачанні Німеччини, економіка якої була послаблена двома роками війни, чого керівництво Третього рейху аж ніяк не могло допустити.

По-третє, брак у селян необхідного інвентарю та сільськогосподарської техніки, досвіду самостійного ведення господарства серед молодшого покоління міг негативно позначитися на продуктивності праці, що знов-таки не входило у плани німців.

Насправді ж усе було набагато простіше. Система колективного господарювання, яку створила радянська влада, функціонувала тривалий час і давала позитивні результати з точки зору безперешкодного максимального визиску сільськогосподарського потенціалу України. Колгоспно-радгоспний лад виявився найкращою формою для застосування примусової праці у сільськогосподарському виробництві. Він давав змогу без особливих ускладнень організовувати колективну роботу селян і централізовано вилучати сільськогосподарську продукцію.

Питання повоєнної долі України у лідерів Третього рейху майже не викликало сумнівів: завойовані території мало колонізувати німецьке населення. На цій позиції стояли А. Гітлер, заявляючи, що на сході «лише німці мають бути власниками великих земельних маєтків», Е. Кох, який вважав, що окуповане населення слід «позбавити землі й капіталу», й багато інших майбутніх господарів України.

Рейхсміністр землеробства Р. Дарре, говорячи про політику Німеччини в окупованих східних регіонах, заявляв: «Ідеться про те, щоб відторгнути слов’янських дрібних селян від землі і перетворити їх на безземельних пролетарів, щоб зменшити їх розмноження. Потрібно, щоб культивовані землі перейшли в руки класу німецьких панів. На всьому східному просторі лише німці мають право бути власниками великих володінь. Країна, населена чужою расою, має стати країною рабів, сільськогосподарських наймитів чи промислових робітників». Як наслідок, пропонували після війни окуповані землі передати німецьким солдатам, які, за твердженням нацистів, «передовсім мали право на наділення майновими об’єктами у східних областях».

Інформацію про можливість отримання землі на сході активно поширювали серед простих німців. Вона була одним з головних предметів нацистської пропаганди напередодні й під час війни, влада обіцяла після перемоги забезпечити німецьких солдатів та офіцерів землею за рахунок завойованих українських територій.

Отже, як свідчать вислови та директиви майбутніх «господарів» України, головним завданням нацистів на окупованих територіях було отримання максимальної користі для Третього рейху. Інтересами місцевого населення повністю нехтували. Е. Кох заявляв: «Україна повинна постачати те, чого не вистачає Німеччині. Це завдання слід виконувати, попри втрати. Харчування цивільного населення не має значення».

Ще радикальніші думки знаходимо в листі одного з інспекторів з питань озброєння, надісланого до генерала Г. Томаса. Він пропонував звести до мінімуму внутрішнє споживання сільськогосподарської продукції шляхом знищення «зайвих їдців» у великих містах і скорочення продовольчої норми для населення невеликих міст і сільських регіонів.

Унаслідок такої політики українське населення було приречене на поступове винищення і часткове переселення, що відповідало планам нацистських лідерів, у яких Україна мала перетворитися на «життєвий простір» для Третього рейху.

Світлана ВЛАСЕНКО,
начальниця відділу використання інформації документів
Центрального державного архіву громадських об’єднань України,
кандидат історичних наук,
для «
Урядового кур’єра»



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua