ПОГЛЯД
Нові дослідження поеми «Гайдамаки» спонукають позбутися зашкарублих шкільних стереотипів і осмислити приховану символіку твору
Олександр БОРОНЬ,
старший науковий співробітник
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
для «Урядового кур’єра»
Передовсім слід зазначити, що попри численні фототипічні і факсимільні видання творів Шевченка, поему «Гайдамаки» 1841 року не випускали в такий спосіб жодного разу. Пропоноване відтворення «Гайдамаків» із граничною точністю передає особливості конкретного примірника з фондів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Ретельно підібрано відповідний гатунок паперу сторінок і обкладинки. Щоправда, як відомо, в оригіналі друк перебивається на зворот сторінки — у факсиміле для зручності читача цей недолік усунуто.
Так оформлене нове дослідження. Фото з сайту artefakt.in.ua-1
Дату звернення поета уточнено
У праці Олеся Федорука «Перше видання Шевченкових «Гайдамаків»: Історія книжки», що входить до комплекту, наново переглянуто всі відомі архівні джерела з цензурної історії поеми, її підготовки до друку, публікації та поширення. Як додаток уміщено критично вивірений текст першого видання твору. Головне відкриття автора — спростування усталеного датування (жовтень-листопад 1841 року), вміщеного на третій сторінці обкладинки іронічного звернення Шевченка «Панове субскрибенти!». Дослідник переконливо довів, що поет написав його тоді, коли, роздавши передплатні квитки, вже зібрав певні відомості про передплатників, тобто протягом січня-лютого 1842 року або радше в березні. Пропонований за першодруком текст поеми істотно розширює уявлення про твір не тільки широкого загалу, а й фахівців, адже, як не раз зауважують Олесь Федорук і Григорій Грабович, коли заходить мова про «Гайдамаків», то переважна кількість оперує текстом за примірником «Кобзаря» 1860 року з виправленнями Шевченка, що, як прийнято вважати, становить остаточну творчу стадію поеми й відображає останню волю митця. Однак цей текст у подробицях, подекуди важливих для розуміння художнього задуму, істотно різниться від першопублікації.
Читайте також: Шляхтич Юрій Немирич творив козацьку державу
Загалом говорити про рецепцію та функціонування поеми протягом 1842—1860 років і спиратися при цьому на «Кобзар» 1860 року — неправильно, антиісторично. Академічне шевченкознавство знайшло вихід у тому, що першодрук у первісному вигляді вміщено в розділі інших редакцій та варіантів «Повного зібрання творів» Шевченка в 12 томах. До того ж завдання публікаторів ускладнювалося вкрай недбалою коректурою видання 1841 року.
Ілюстрація до книги «Гайдамаки», виданої у 1886 році видавництвом Суворина, зроблена художником Опанасом Сластіоном
Хрестоматійність не означає спрощення
Найскладнішою для сприйняття, слід визнати, виявляється монографія Григорія Грабовича «Шевченкові «Гайдамаки»: Поема і критика». Написана з помірно полемічною настановою, вона пропонує радикально інше, аніж узвичаєне, прочитання хрестоматійного твору. На переконання науковця, шевченкознавство стало заручником спрощеного, випрямленого для шкільних потреб тлумачення поеми, ускладненість і змісту, і побудови якої довго не помічали, перебуваючи в полоні стереотипного набору ледь не ритуальних фраз, що мали б якомога дохідливіше пояснювати широкому загалові, переважно учнівству, «ідею твору» і засоби, якими її досягав автор.
Григорій Грабович логічно починає аналіз з історії сприйняття поеми — причому у зворотній хронології. Сучасним дослідникам професор закидає, іноді дещо перебільшуючи, недобачання прихованих сенсів, інерцію і традиціоналізм інтерпретації. Він розглядає польську рецепцію «Гайдамаків», якій досі приділялося зовсім мало уваги. Зрозуміло, реакція польської критики на поверхневий шар поеми була контроверсійною, подекуди навіть шовіністичною — годі це замовчати, але не бракувало і вдумливого, розважливого прочитання, як, скажімо, у праці того ж ¢. Баталії 1863 року. Більшість із цитованих у монографії джерел мало знані в Україні, тоді як вони виводять наші уявлення про резонанс Шевченкової поеми далеко за ті провінційні межі, які їй агресивно намагався накинути Віссаріон Бєлінський у своєму пасквільному відгуку.
Читайте також: Спілкуватися мовою своєї країни — це так природно
Головна теза монографії полягає в тому, що в «Гайдамаках» не слід шукати зображення Коліївщини 1768 року, оскільки йдеться про складніші категорії, зокрема тематизацію пам’яті. Вивченню низки згаданих проблем присвячено розділи книжки «Поетика», «Прагматика» і «Символічний пласт». Поставлено і кілька незручних питань, яких, слід визнати, українські шевченкознавці старанно уникали. Немає готової відповіді і в дослідника. Скажімо, чи можна вбачати героїзм у страхітливих сценах різанини поляків? Шевченко виразно від них дистанціюється, що не завжди усвідомлювали критики, навіть Пантелеймон Куліш. Проте ці картини, хоч і подані узагальнено, без смакування моторошних подробиць, становлять невід’ємну частину художнього цілого поеми. На думку професора, «головна, якщо не одинока функція колективного ворога — бути жертвою, об’єктом кари, а це <…> ніяк не вписується в структури епосу, і точно не в саму історію повстання; воно також не вписується в етичне осмислення <…>. Воно вписується натомість у ритуальну драму —і це великою мірою визначає розповідь про гайдамаків і її функції колективного свята пам’яті та колективного катарсису» . Подальший виклад сформульованої концепції із залученням біблійних паралелей, широкого кола теологічної літератури розгортає перед нами новий ракурс інтерпретації, здавалося б, добре знаного твору Шевченка.
Центральним у поемі, за загальним визнанням, є епізод убивства ¢онтою своїх дітей, довкола чого не одне десятиліття точаться суперечки серед науковців. Григорій Грабович наводить найголовніші і найбільш поширені витлумачення згаданої сцени, наполягаючи на їхній неспроможності, і окреслює свою гіпотезу. Його міркування цікаві не так навіть своїм змістом, поза сумнівом, багато в чому новаторським, як увагою до суперечностей тексту, що виявлялися досі мовби поза полем зору заради наперед готового висновку з поеми. З одного боку, ¢онта виконує присягу, хоч раніше, зауважує дослідник, жодної згадки про неї немає, показово відмовляє власним дітям у похованні за християнським обрядом, одне слово, ставить громадський обов’язок вище за батьківські почуття. З другого — копаючи могилу, він називає вчинене гріхом: «Спочивайте, сини мої, / В глибокій оселі! / Сука мати не придбала / Нової постелі. / Без васильків і без рути / Спочивайте, діти, / Та благайте, просіть Бога, / Нехай на сім світі / Мене за вас покарає, / За гріх сей великий. / Просіть, сини! Я прощаю, / Що ви католики». Але й тут виявляється неоднозначність тексту: що ¢онта називає гріхом? Убивство чи те, що його діти католики? Втім, якщо бути точним, вони не католики, а уніати. Радше все-таки ¢онта говорить про гріх убивства, але Шевченко послідовно уникає моралізаторства, прямолінійності, змушуючи читача міркувати над міцно зав’язаними вузлами української історії. Убивству не може бути етичного виправдання. Григорій Грабович акцентує ритуальний та архетипний виміри поеми, що досі у шевченкознавстві майже не вивчалися.