Нині український театр не лише в пошуку добротної сучасної драматургії. Кожен режисер прагне чимось звабити, зацікавити, закликати глядача прийти й переглянути його постановку. Цієї осені влаштував собі справжній тиждень переглядів вистав, до того ж не рідної тернопільської трупи, а сусідів. Допоміг мені в цьому фестиваль «Тернопільські театральні вечори». До файного міста на це свято Мельпомени власні роботи привезли театри Львова, Луцька, Чернівців, Хмельницького, Рівного, Івано-Франківська.
Передовсім зауважив, що театри дедалі більше хочуть захопити глядача радше підкресленістю в афішах жанру, ніж самою постановкою. І від цього страждає передусім комедія. Невже це така тенденція? Посудіть: одна трупа пропонує «більше ніж комедію», але того «більше» так і не виокреслила, інша — «ірландську комедію», яка за нашою чуттєвістю радше драма. Один із театрів, мабуть, ностальгує за радянською пропагандистською трагікомедією й визначає її як «страшносмішну виставу», яка вже навіть у першій дії перетворюється на «страшнонедоречну» за змістом, трактуванням образів, тож глядачі активно залишають театр.
Засоби виразності, дійово-ігрові форми завжди додають експресії, вияву почуттів, переживань, сили вражень. Деякі театри радше тяжіють до, так би мовити, натуралізму. І не лише коли, скажімо, персонажі не імітують, а п’ють зі склянки справді воду чи навіть обливають нею одне одного. Але головне у всьому — міра. Ось один із театрів узявся разом з іноземним автором повести глядача у світ пересічних, незаможних людей, серед яких бореться за виживання, мрії та кохання молодий каліка. Йому доводиться зазнавати багато кпинів, глузувань, образ, знущань. Глядач, який прийшов на заявлену «комедію», поринає у світ жорстокості, людської біди. Тут не до сміху — смуток огортає, хочеться плакати. Але звучить фраза однієї з героїнь, що вона надто обожнює розбивати об чоловіків курячі яйця. Перше розбите яйце ще створює ефект несподіваності. Але коли вже виливається багато білків і жовтків на бідолаху, глядач, принаймні я, втрачає емоційний і естетичний заряд.
Але такі засоби виразності ще якось можна витримати. А от що дратує, злість пориває, а то й обурює, так це брутальна лайка. У цій виставі вона звучить. І режисер попередив глядачів про це, коли вже відкривали завісу. Моя колега прийшла на виставу із семирічною донькою, тож розгубилася: як бути, що діяти? І те, що люди виходили із зали під час спектаклю, красномовно свідчило: не можна культивувати вульгарну лайку в храмі мистецтва. Примітно, що автор — зарубіжний. Отже, п’єсу переклали українською. Але теж не до ладу. Бо природа українського лихослів’я зовсім інакша, ніж російського матюкання, на якому перекладач зробив свій наголос.
Але аж надто забуяла міцною російською нецензурщиною вистава, яка на основі найстрашнішої сторінки української історії — Голодомору — взялася, як зауважив її режисер-постановник, повести «розмову не про те, що було, а про те, що досі загрозливо». Добре, що в афіші глядачам повідомили: у спектаклі звучатиме ненормативна лексика. Можливо, саме тому, попри недільний день, аншлагу не було. Прикметно, що перед виставою, спілкуючись із журналістами, режисер зізнався, що «сам ніколи не використовує тексти з матюками», бо йому «здається, що це не наше». Але цього разу загнути москаля наполягла автор п’єси, аби показати справжню сутність негативних персонажів.
Як на мене, навіть заради такої благої справи театр не повинен із храму перетворюватися на конюшню. А то можна, зважаючи на життєві реалії, виправдовувати й інші негативні й аморальні вчинки, які суспільство засуджує та бореться навіть силою закону. Поцікавився думкою щодо цього відомого театрального режисера народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Федора Стригуна. Безперечно, вульгаризації театру, «чорнухи» на сцені він не сприймає. Бо переконаний, що «мистецтво має бути світлим, чистим, закликати до добра, до любові». Він упевнений, що деякі режисери такою спрощеністю, примітивністю, словесним бур’яном «перехворіють-переболіють, бо самі люди це відштовхнуть, не ходитимуть на вистави».
Але чи треба чекати такого часу? Чи потрібно розвіювати зі сцени насіння лихослів’я, вирощувати й надалі таке надбання агресивного нашого сусіда і колишнього совка? Ні і ще раз ні! Нехай театр, попри всілякі сучасні творчі пошуки та напрями, й надалі буде храмом високих поривань душі, усього світлого. Нехай любить життя і саме цим наповнює глядацькі серця!