Днями підполковник офіцер групи цивільно-військового співробітництва Сергій Яровенко проводжав кінорежисера Михайла Іллєнка після допрем’єрного показу у прифронтовій зоні нового фільму «Толока». Сам офіцер із задоволенням дивився стрічку і спостерігав за реакцією глядачів, багато думав про цю історію. Адже це кіно про те, що в нашій українській традиції, будуючи хату, кликати сусідів та рідню на толоку, замісити й вимісити всі старі образи заради майбутнього і нових перспектив, мрії. А хіба те, що нині відбувається на такому далекому від рідної волинської землі Донбасі, — не те саме? Тут щодня — ніби сценарій невеликого фільму чи книжки.

Музичний марш на самий край вільної землі

Уже третього дня своєї третьої ротації Сергій Яровенко стояв на площі прифронтової Попасної і слухав пісню «Армія з народом». Позаду два дні шляху з  пересадками, безсонні ночі у військовому автобусі — дорога на схід з Волині нелегка.

«Війна для мене почалася, напевно, з Майдану, коли стали стріляти. Кинувся збиратися у подорож. Живу на Волині у мальовничому містечку Турійськ. Кадровий військовий — свого часу закінчив  Московське прикордонне училище КДБ, служив в Росії. На Волинь, додому, повернувся у 1990 році. І до 2005-го служив у військовому комісаріаті, а потім працював у службі зайнятості, — розповідає Сергій Яровенко. — Але у 2014-му  зупинила дружина. Тож, думаю, ця історія в мене почалася, коли перші переселенці приїхали на Волинь.

Ніколи не забуду Юлю з Донецька. Чемпіонка Європи, майстер спорту з боксу, забрала дитину і приїхала в наш край, розмовляла доброю українською мовою. Юля звернулася тоді до мене, у центр зайнятості, і спеціалісти нашої установи за один день спромоглися влаштувати її на три роботи. Тобто вона мала змогу обирати.

Подзвонив директорові школи: є вчитель фізкультури. Забираєш? Так. Дізнався заступник директора  спортивної школи — телефонує: давай її до нас. А наприкінці дня зателефонував директор спортивного інтернату з Володимира-Волинського. Мовляв, я їй і житло надам. Оце так.

Щоб не казали, що є розбіжності між сходом і заходом. Для людини, яка чогось хоче добитися, знайдеться допомога хоч на сході, хоч на заході.

А у квітні 2015 року я таки написав перший рапорт».

Так Сергій Яровенко став добровольцем. У листопаді він прибув у штаб сектору «А», на Луганщину. Та першу свою ротацію на схід Яровенко згадувати не любить, бо «важко було, коли надходили донесення з підрозділів, і в них — про втрати».

Але додавало сил спілкування із місцевим населенням.

«Коли сідали у бронетранспортер чи машину, підбігали старі й питали хлопців: чи ви нас не покидаєте? Казали: хлопці, нікуди не їдьте, якщо треба, годуватимемо вас і гроші дамо, — згадує Сергій. — Старобільськ «оті» захопили на кілька днів, але народ там розумний, сказав, що йому така влада не підходить. І місто звільнилося».

«До речі, відтоді мовне питання для мене перестало існувати на рівні спілкування, — стверджує волинянин. — Адже хлопці, які розмовляють в окопах російською, показали свою українську душу».

Потім була друга ротація, уже у складі 24-ї бригади. Щоправда, повоювати не вдалося — відкликали за службовою необхідністю. А коли з’явилася пропозиція про роботу на посаді офіцера групи цивільно-військового співробітництва, обласний військовий комісар зателефонував саме Яровенкові. Мовляв, із людьми працювати вмієш.

А що в цій роботі найважливіше?

«Вміння спілкування з людьми. Основне завдання цивільно-військового співробітництва — це убезпечити цивільних від негативного впливу військових, а військових — впливу цивільних. Тобто в підсумку має бути те, що ми називаємо «армія з народом», — пояснює Сергій Павлович.

Ось головна площа прифронтового міста Попасна. «Сімік» (Civil-Military Cooperation — CIMIC) Сергій Яровенко супроводжує виступи військового оркестру 406-ї окремої артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Олексія Алмазова під керуванням Віталія Мацюка в межах акції  «Марш Незалежності».

Сітки  для Луганщини

Є в Сергія Яровенка мрія. Вона пов’язана зі співпрацею з місцевою службою зай­нятості.

«Ми відновили співпрацю з обласною службою зай­нятості. Просили знаходити людей для адресної гуманітарної допомоги, — каже Сергій Яровенко. — Допомогти з роботою, тепло вдягти і дати основне  — це все сприятиме тому, щоб привернути на свій бік. Адже людина, яка отримала від нас допомогу, так само колись допоможе армії».

Першим досвідом має стати така співпраця зі службою зайнятості в Новоайдарі.

«І тут ми налагодимо другий аспект співпраці — проситимемо, щоб місцеві робили маскувальні сітки для військових. Адже Новоайдар стоїть дуже близько до лінії фронту», — розповідає про плани Сергій Яровенко.

Маскувальні сітки — особлива річ. По-перше, вони завжди потрібні, бо прикривають позиції, техніку, і цей матеріал часто рветься під снігом і дощем. По-друге, це символ.

«Їх плела для нашої армії й моя мама Галина Дмитрівна, якій 82 роки. Вона у Союзі Українок. Тож коли я попросив, мама пішла до волонтерів, знайшла Діану Шевчук у місті Воломирі-Волинському. Так разом і плетуть сітки», — ділиться сокровенним Сергій Яровенко.

Він мріє, що тут, на Луганщині, люди долучаться до плетіння маскувальної сітки «так, як у нас, на Волині».

Зустріч  на кримському мості

Служба дарує Сергієві Павловичу Яровенку багато нових зустрічей і друзів.

«Саме у серпні цього року я побачив новий відтінок роботи: зустрічі і знайомство з іноземними делегаціями. Через кілька днів після Маршу Незалежності приїхала делегація з литовського Генерального штабу — теж зі служби «сіміків», — розповідає Сергій Яровенко.

Що саме вразило?

«Вразило те, що вони приїжджають до нас вчитися, хоч у них стандарти, як у НАТО, міжнародне гуманітарне право. Але вони не бачать на власні очі біженців, а тут ми їм показали, що і як робимо».

У Сєверодонецьку представники Об’єднаного центру ЦВС повезли литовців у притулок для біженців. Сергій Яровенко каже, що «на щастя, тепер там біженців небагато — всього четверо. Але литовці одразу побачили, як «сіміки» опікуються цими людьми».

А ще доля подарувала зустріч із кінорежисером Михайлом Іллєнком. Він привіз свою нову стрічку «Толока» для допрем’єрного показу саме на лінії зіткнення. І п’ять діб вони разом — група кіношників та офіцерів групи цивільно-військового співробітництва — їздили прифронтовими дорогами, які більше схожі на бездоріжжя.

Прямуючи до села Кримське шляхом, який час від часу насипають військові, інакше у місцевих не було б змоги потрапити у велику Україну, на понтонному мості, що його теж спорудили солдати, Сергій Яровенко зустрів побратима волинянина  Сергія Скорохода.

«Дуже  толковий хлопець, бачив його під час першої ротації. Родом з Володимира-Волинського. Колись, працюючи у військкоматі, я його відправляв на строкову службу. Тепер він тут, у 14-й бригаді — вже головний сержант.

Потім прийшов колишній заступник із Старовижівського військкомату капітан Анатолій Зубар — за сім кілометрів, щоб фільм подивитися», — із задоволенням розповідає Сергій Яровенко і показує фотографію. Серед зелені стоять двоє усміхнених чоловіків, і здається, що немає жодних бойових дій, лише мирна літня спека навкруги.

Мабуть, майже 70 років тому такі саме дні траплялися і для побратимів на фронтах Другої світової війни, про яку Сергій Яровенко видав уже дві книжки як воєнний історик. Ще над чотирма працює.

Про кого  треба згадати

«Це не художні книжки і не суто наукове дослідження, а документальні роботи. Стараюся писати людською мовою про війну», — розповідає Сергій Яровенко.

Як член Спілки крає­знавців він багато працює в архівах. Під час служби на Луганщині у Старобільську закінчував книжку «Між трьох вогнів» про події 1917—1920 років на Волині. 

«Усе повторюється, і пересторога вже звучить. Коли у варшавських перемовинах і потім на Паризькій конференції Петлюра віддав частину українських земель, серед яких Волинь, з гаслом «віддати мале, щоб утримати інше», в результаті 1920 року втратили всю Україну. Теж саме може бути й нині.

Не можна будь-кому віддавати свою територію і свій народ!» — гарячкує підполковник Яровенко.

Його роботи можна знайти у відкритому доступі на персональному сайті.

Саме там їх і побачив кінорежисер Михайло Іллєнко і звернувся до автора із закликом, що він має написати історію цієї війни. Але Сергій Яровенко ще роздумує, бо впевнений, що правдиво про події можна писати лише через років 70 після перемоги.

«Але як не писати? Згадую і 24-ту бригаду. Не можу забути Едика Крохмалюка з його двома ресторанами, із сигарним клубом у Львові, який кожну ротацію, коли бригада виїжджає на фронт, іде командиром розрахунку ДШК. Не можу забути Толика Івашкевича, який робить так само.

Історію цієї війни треба писати саме з погляду «сіміка».

Того, що це історії людей, які  спочатку кидалися під наші БМП, а потім кричали: прийдіть скоріше. І одні з перших стали записуватися в лави Збройних сил України.

Треба писати про злагоджену роботу групи ЦВС ОТУ і Об’єднаного центру ЦВС міста Сєверодонецька, начальника центру підполковника Андрія Таулевича, офіцерів центру майора Дмитра Коєва,  капітана Руслану Францішкевич, молодшого сержанта Тетяну Петруньок, полковника Сергія Корчака, підполковника Марка Бульдяка,  прапорщиків Стаса Вижгу і Тараса Приходька, майора Ксенію Єрздігей.

Про начальника Луганського обласного ліцею-інтернату «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» Валерія Ємбакова. Він усе кинув у Луганську, тут живе на пташиних правах, переселенець. А який ліцей відбудував у Кремінній! Треба написати про начальника госпіталю в Сєверодонецьку і командира 7-ї окремої автомобільної санітарної роти. Як вони розбудувати госпіталь! Закінчиться війна, і все це залишиться тутешнім людям — гарна будівля із сучасним опаленням, відремонтована.

І про багатьох інших, із якими звели фронтові дороги.

Одне слово, тут варто бути через людей. Це постулат однозначний».

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»