ПОЕЗІЯ
В романі у віршах "Мамай" - дух лицарської честі і національної гідності
За часовим виміром Леонід Горлач належить до другої хвилі шістдесятників, а за сутнісним - до істинних поетів. Вийшовши до читача в 1965 році першою збіркою лірики "Сонце в зіницях", за десятки років натхненної праці написав і випустив у світ до півсотні книжок лірики, творів для дітей, поетичного епосу, прози й публіцистики. За творчі здобутки удостоєний міжнародних і всеукраїнських літературних премій.
Як зізнається поет: "Для мене моя поезія - моя доля. Не я обрав її, а вона мене. І відкрилося це в далекому дитинстві в моєму рідному сіверському середовищі, покликане першими книжками - "Кобзарем" Тараса Шевченка й збірками мого земляка Павла Тичини. А ще - народними піснями, які завжди звучали в моєму повоєнному селі. Спонтанні перші рядки, записані на клаптиках газети, приносили якусь незрозумілу втіху, змушували трудитися далі, бо так підказувала невидима Доля. А далі була просто звичайна праця над словом, у яке треба було вдихнути те, що зігріває душу. Зрештою, цей процес триває з перемінним успіхом і нині".
Леонід Никифорович дотримується переконання, за Григорієм Сковородою, що людина відчуває справжню радість і щастя від своєї природженої праці. А поетична праця - особлива. Психологія поетичного мислення, внутрішні порухи душі тонко резонують із глибинами народної пам'яті, з енергією народного духу, що й породжує власну поезію. Отже, у поезії виявляється не тільки власна доля поета, а доля його народу.
Звідси моральна відповідальність поета й високе призначення поезії: "Поезія має бути не таким собі ярмарковим потішником-скоморохом, а творцем культури, часами навіть воїном, що стає в обороні рідного народу, Вітчизни. Такою споконвіків була українська пісня, дума, такими були твори наших славних попередників: Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Маланюка"...
Леонід Горлач послідовно дотримується високих моральних принципів традиційної української поезії. Тільки справжня поезія сповідує високі ідеали моральності й краси, будить історичну пам'ять і волю національного духу до життя, виховує в людях громадянську гідність.
На жаль, нам дуже багато позитивної творчої енергії доводиться витрачати на подолання негативних зовнішніх впливів. Наша культура тримається на залишковому ресурсі сили національного духу. Тільки за останнє сторіччя український люд зазнав колосальних втрат у громадянських бойнях, колективізаціях, голодоморах, війнах. Та найбільше втрачає наш народ своєї життєвої енергії через втрату зв'язків між поколіннями. Кожне нове покоління українців змушене починати з нуля. Тому не про саморозвиток народу йдеться, а про виживання.
Леонід Никифорович часто їздить по рідній Чернігівщині й бачить: "За часи незалежності українське село занапащене. А село, сільське господарство завжди було плеканцем національних цінностей і основою розвитку суспільства. Якщо нині побачиш одиноку дитину на сільській вулиці - серце тужить. У школах по десятку-півтора таких реліктів, а коли вони з великими труднощами, бо за навчання платити треба, таки вступлять до вишу, зросійщене місто починає завзято деформувати їхній світогляд, свідомість".
Усю творчу енергію поет спрямовує на творення моральної опори для хисткої молодої парості, на відновлення занехаяних зв'язків між поколіннями та відтворення втраченої історичної пам'яті. Головна мета його самовідданої творчої праці -створити образно-емоційні, достовірні портрети великих попередників, фундаторів нашої культури, розшифрувати "білі плями", яких багато зібралося на тисячолітньому шляху, спростувати усталені приписи й стереотипи мислення.
Леонід Горлач - автор фундаментального епічного циклу, що його складають історичні романи у віршах: "Ніч у Вишгороді", "Слов'янський острів", "Чисте поле", "Перст Аскольда", "Мазепа". Небувалий для нашої літератури епічний цикл Л. Горлач творив понад 30 років і наполегливо творить далі. Хоч багато критиків ставили й досі ставлять хрест на самому жанрі віршованого роману, визначний поет власною творчістю спростовує ті абстрактні розмірковування.
Вивершує епічний цикл роман у віршах "Мамай" (2010). Саме цей вершинний твір Чернігівська обласна організація Національної спілки письменників України подала на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Роман Леоніда Горлача "Мамай", поза сумнівом, заслуговує найвищої державної літературної відзнаки.
Це знаковий роман. Адже козак Мамай уособлює самостійну силу народу й волю національного духу понад неволею рабів і пристосуванством негідників. Українці любили й досі люблять козака Мамая як взірець лицарської честі й громадянської гідності, як ідеал совісті й священної правди, що підтверджують написи на народних зображеннях Мамая: "Козак - душа правдивая". Цей суспільний ідеал - надзвичайно своєчасний. Козак Мамай у романі Леоніда Горлача - символ сили й життєвості українців:
Ти подумай: народ наш
тому лише вічний,
що Мамай оживля його
знову і знов.
Хоч "історія українська сумна, як поминальна пісня", як правдиво узагальнив наш великий подвижник Пантелеймон Куліш, та її треба пізнавати так, щоб не хотілось тужити, а праглося жити. Високе прагнення жити нуртує в романі "Мамай". Леонід Горлач видобуває з історичної пам'яті саме те, що спонукає до гідного життя, - дух лицарської честі й національної гідності. Саме там ми й знаходимо моральну основу й духовний орієнтир для сьогодення.
Олександр ШОКАЛО,
головний редактор журналу "Український Світ",
письменник