"Нелегкий шлях до інклюзії"

Любомира КОВАЛЬ,
3 грудня 2021

Щорічно у перші дні грудня міжнародна спільнота відзначає День людей з інвалідністю. Долаючи труднощі щодня, вони виявляють виняткову силу духу й непохитну віру в життя. Відзначення цього дня започаткувала 14 жовтня 1992 року Генеральна Асамблея ООН. Долучилася до нього й Україна.

Ставлення суспільства до людей з інвалідністю визначає ступінь його цивілізованості. Фото з сайту blagoudm

Попри зобов’язання, у країні існує чимало бар’єрів, які заважають повноцінному залученню людей з інвалідністю до освітнього, професійного та соціального життя. Чому це відбувається і як змінити ситуацію на краще, дослідили фахівці громадської спілки «Луганська асоціація організацій осіб з інвалідністю» за підтримки Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.  

У вересні — жовтні 2021 року вони провели всеукраїнське (крім тимчасово окупованих територій) опитування «Соціальна, трудова й професійна реабілітація осіб з інвалідністю» серед понад 3 тисяч респондентів усіх груп інвалідності та військовослужбовців з інвалідністю, а також представників громадських організацій (15 фокус-груп) та бізнесу (потенційними роботодавцями).

Працюють лише 16%

Голова громадської організації «Центр прикладних досліджень» Андрій Каракуц зазначив, що, мабуть, найпромовистіші й, на жаль, не надто оптимістичні цифри показують: в Україні нині працевлаштовано лише 16% людей з особливими потребами. У західних країнах ці показники сягають 50%. А щоб і ми змогли рівнятися на кращі закордонні практики, саме держава має відігравати в цьому питанні провідну роль. Адже ці люди хочуть працювати й мати змогу самостійно утримувати себе і бути корисними суспільству. Та самого їхнього прагнення замало.

«Чи важливо для вас працювати? Таке запитання ми серед перших ставили нашим респондентам. 51,7% відповіли: так, для них це насправді важливо. А скоріше так, ніж ні, — ще 9,2%. Тобто понад 60% опитаних вважають можливість самостійно заробляти — серед пріоритетів. А тепер згадаймо цифри 16% працевлаштованих. Тобто охочих утричі більше за тих, хто має таку змогу», — наголосив фахівець. 

29,7% опитаних відповіли, що мають роботу, 59,9% працювали раніше, але тепер не працюють, і лише 10,4% повідомили, що не працювали ніколи.

Розповідаючи, як саме вони шукали роботу, майже третина зазначила, що, як і раніше, найбільше у пригоді стає сарафанне радіо — розпитування про можливі вакансії рідних, друзів, знайомих, колишніх колег. 13,9% поширювали свої резюме в інтернеті, 8,7% безпосередньо контактували з потенційними роботодавцями, 7,6% — через громадські організації. І лише 5,9% намагалися зробити це через державні центри зайнятості.

«Проблема в тому, що центри зайнятості, на жаль, фактично не пропонують вакансій за професіями та умовами праці, які б відповідали вимогам і потребам людей з інвалідністю. Маємо зважити на це й змінювати ставлення на краще», — пояснив Андрій Каракуц.

На запитання, чи намагалися респонденти здобути додаткову освіту, щоб мати більше шансів на працевлаштування, 75% відповіли: ні. З решти власним коштом навчалися 7,7%, 5,5% пройшли навчання й перекваліфікацію у Фонді соцзахисту осіб з інвалідністю, а 11,3% відвідували семінари й тренінги, які проводили фахівці громадських організацій.

«Навіть у найпристосованішому для інклюзивного навчання університеті «Україна» у Вінниці не все для цих людей просто і зручно. Будівля має п’ять поверхів, з яких пристосовано для вільного пересування та якісного навчання студентів лише перший. І жодної змоги потрапити хоч на поверх вище без сторонньої допомоги для студента на візку. Бо немає належно облаштованого ліфта», — наголосив фахівець.

Не лише заробляти, а й соціалізуватися

Найголовнішим критерієм під час вибору місця роботи 73,3% осіб з інвалідністю вказали запропонований роботодавцем рівень оплати праці. Адже саме це питання у пріоритеті й для більшості всіх шукачів роботи. Та для 45,9% людей з інвалідністю важливим був графік роботи, а для 29,3% — можливість працювати в колективі, тобто спілкування з колегами й соціалізація. Майже 30% зважали на зручність шляху до роботи, а близько 22% — на облаштованість робочого місця й соціальні гарантії.

Дослідження засвідчило, що 78,3% навіть не намагалися звертатися по допомогу із працевлаштуванням до державних органів влади, 14,9% зверталися, та їм не допомогли. Позитивний результат отримали лише 6,8% респондентів.

Серед бар’єрів у пошуку роботи головним більшість вказала транспортні незручності — понад 24%, брак освіти й досвіду — майже 17%. 14% повідомили про дискримінацію від роботодавців, а понад 13% зазначили, що розуміють: їм не створять належно облаштованого робочого місця.

«На жаль, в Україні поширена практика, коли особи з інвалідністю після так званого працевлаштування просто залишають свою трудову книжку у відділі кадрів. Щодня на роботу вони не ходять, та від них цього й не вимагають, адже роботодавцеві потрібно не це. Із такою проблемою стикалися 25,6% опитаних», — зазначив фахівець.

У нас чинні квоти на працевлаштування осіб з інвалідністю. Їх має бути не менш як 4% середньої чисельності штату працівників. Навіть у штаті невеликої компанії (8—25 осіб) має бути хоч одне спеціально облаштоване робоче місце. До тих роботодавців, які не дотримуються квоти, держава застосовує штрафні санкції. Тому випадки, коли цих людей приймають на роботу лише формально, насправді непоодинокі. І до викорінення такої практики слід підходити комплексно.

Дослідження засвідчило, що можливостей знайти роботу значно більше у людей з інвалідністю ІІ (понад 34%) і ІІІ (понад 50%) груп. Із тих, хто має І групу, це вдалося чи вдавалося раніше лише 10% опитаних — переважно в іноземних компаніях з філіями в Україні. Саме на них слід рівнятися і вітчизняному бізнесу.

Транспорт як нездоланна перепона

Головною проблемою для себе люди з інвалідністю вважають користування транспортом, зокрема громадським.

«У розв’язанні цієї проблеми наша країна робить перші вагомі кроки. Є Національний план з реалізації Конвенції про права осіб з інвалідністю до 2030 року, Національна стратегія зі створення безбар’єрного середовища. Подолання бар’єрів для маломобільних груп населення — пріоритет.

Важливо, і це теж довело дослідження, що проблема вільного пересування більша й глобальніша за користування транспортом. Адже ці люди стикаються з майже нездоланними бар’єрами, намагаючись просто вийти за стіни власної домівки. Абсолютно не пристосовані для цього сходові клітки, під’їзди, ліфти роблять буденні для здорової людини речі великою проблемою для обмежених у русі. Тому й починати слід саме звідти. І робити це не локально, а мати в цьому напрямі план і стратегію», — зазначив керівник громадської спілки «Луганська асоціація організацій осіб з інвалідністю» Микола Надулічний.

Андрій Каракуц підтвердив, що на великі проблеми в користуванні транспортом поскаржилися майже 60% опитаних. І все-таки понад 70% з них зазначили, що користуються ним принаймні час до часу. І майже 30% не користуються зовсім. Кілька разів на місяць роблять це майже 10%, кілька разів на тиждень — 18,3%, щодня — 20,8%, а за потреби — 31%. Найчастіше користуються автобусом, маршрутними таксі, тролейбусом 71% респондентів, таксі — 41,9%, залізницею — 34,7%, міжміськими автобусами — 31,9%, а менш як 10% — метро й літаками.

«Лише 18,7% опитаних користуватися транспортом їм зовсім не складно. А 71,9% респондентів зазначили, що основна проблема — у непристосованості вагонів: немає підйомників, зручного і безпечного місця для пасажира на візку», — повідомив фахівець.

Найнедоступнішим видом громадського транспорту названо трамвай — на цьому наголосили понад 40% опитаних. Далі — міжміський автобус — 35% та метро — 33%. І це, на жаль, так. Адже навіть у столиці повністю для потреб маломобільних людей облаштовано лише кілька станцій. Не доступні для них і майже всі маршрутні таксі, на чому наголосили 30% опитаних.

Важко користуватися транспортом і людям із порушеннями зору. 14% опитаних зазначили, що їм конче бракує спрямувального звукового супроводу. Та навіть ті, хто користується власним спеціально обладнаним автомобілем, а таких опитали 12,7%, зазначали, що паркувальні майданчики зазвичай розраховано лише для доступності й комфорту здорових людей.

Із дискримінацією права на пільговий проїзд стикалися понад 30% опитаних, проте скаржилися на це та чекали реакції від влади лише 9% респондентів. 

«Отже, цим людям значно простіше знайти віддалену роботу, працювати на фрилансі, ніж щодня долати чималі труднощі пересування на великі відстані. Адже в нашій країні поки що дуже мало підприємств, керівники яких беруть на себе соціальні зобов’язання, подбавши, щоб таким працівникам діставатися до роботи було зручно і просто. Те саме стосується здебільшого й соціальних та медичних установ. Допомогу там надають, але як маломобільній людині туди дістатися, це, крім неї самої, нікому не цікаво», — зазначив Андрій Каракуц. 

Мають власне бачення

Ці люди мають власну думку про те, як змінити стан справ на краще. Передусім слід адаптувати всі види транспорту для їхнього зручного користування. На цьому наголосили понад 80% опитаних. Слід провести реконструкцію територій і споруд транспортної інфраструктури — цього прагнуть понад 40% респондентів. Серед інших побажань — створення спеціальних служб для забезпечення пересування людей з особливими потребами, надання їм можливості придбання пільгових квитків онлайн, монетизація пільг. 

«Після реформи з децентралізації місцеві органи влади мали б узяти на себе відповідальність у цьому питанні, а не сподіватися лише не центральну владу», — зауважив фахівець.

В українському законодавстві чітко прописано: транспорт та інфраструктура мають бути безпечними й доступними для людей з обмеженими можливостями. Однак 57,8% опитаних вказали, що зовсім не бачать контролю від влади, особливо місцевої, за виконанням чинного законодавства. Понад 48% вважають, що такими нормами і стандартами часто нехтують будівельники, більш як 37% зазначили, що, мабуть, кошти на програми для них, використовують не за призначенням, а понад 35% відверто вказали на корупцію.

Зрозумівши, слід діяти

Андрій Каракуц зауважив, що презентоване дослідження виявило кричущі порушення в царині захисту прав людей з інвалідністю. Та проводили його не лише для фіксації цих фактів. На його основі було розроблено конкретні експертні рекомендації з поліпшення відповідних умов для навчання, працевлаштування й соціалізації людей з особливими потребами у довгостроковій перспективі. Це і обов’язкове квотування робочих місць, і стимулювання державою роботодавців до працевлаштування таких людей. І заохочення до навчання або проходження перекваліфікації задля здобуття фаху, затребуваного на ринку праці.

«І найкраще вони могли б це зробити в сервісних соціальних установах, фахівці яких надають не лише профорієнтацію, а й соціальну реабілітацію та супровід, а під час працевлаштування допомагають роботодавцеві створити для такої людини спеціалізоване й належно облаштоване робоче місце», — зауважив голова Центру прикладних досліджень. Розв’язати ці проблеми, на переконання фахівця, буде можливо через запровадження відповідних державних програм, підкріплених належним фінансуванням. 

Щодо перевезень у пріоритеті розвиток мікромобільного транспорту, поширення і доступність послуг соціального таксі, спільне використання транспорту й розвиток та підтримка волонтерських проєктів. І лише через якісне втілення усіх цих планів досягнемо головної мети — формування толерантного й насправді сприятливого середовища для гідного життя і розвитку осіб з інвалідністю.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua