Як уже інформував «УК», на черговому засіданні сесії ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, до Списку світової спадщини внесено 16 дерев’яних церков Карпатського регіону України та Польщі. За надання найвищого ступеня захисту вісьмом храмам на українських та вісьмом на польських теренах учасники засідання проголосували одностайно.

СПИСОК ЮНЕСКО

— Ідею про внесення до Списку світового культурного спадку ЮНЕСКО дерев’яних церков Карпатського регіону, які, поза сумнівом, не мають аналогів у світі, підказало саме життя, — розповідає провідний науковий спеціаліст Інституту «Укрзахідпроектреставрація», кандидат історичних наук Василь Слободян. Цього фахівця ще називають ангелом-охоронцем давніх храмів, бо патронував цей процес з першого дня і аж до включення церков Карпатського регіону до елітного клубу визначних світових пам’яток. — Мали щось зробити, аби на очах у сучасників не гинули один за одним неперевершені шедеври дерев’яного зодчества у селах Західного регіону через нашу байдужість і недбалість. Їх будували з дерева, бо у Карпатах деревина була все-таки доступним будівельним матеріалом, майстри з народу, що добре зналися на традиціях і канонах будівництва сакральних споруд і понад усе любили рідні Карпати. Тому й за стилем храми нагадували гострі гірські вершини й крислаті смереки, а майстерно оздоблені різьбленою, наче мереживом, деревиною, мали особливо ошатний і вишуканий вигляд у своїй простоті. Міста і села наче змагалися, в кого храм буде кращий. Тому дов?го дискутували над концепцією відбору дерев’яних церков члени ініціативної групи, — професор Національного університету «Львівська політехніка» Микола Бевз та співробітники цього закладу Юрій Дудик, директор Державного історико-архітектурного заповідника «Жовківський замок» Володимир Герич, керівник відділу досліджень об’єктів культурної спадщини Західного регіону НДІ пам’яткоохоронних досліджень Микола Гайда, — котра із дерев’яних церков, розташованих на території польських і українських Карпат, заслуговує бути внесеною до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Вінчатися — в давньому храмі!

До діалогу активно долучились і польські колеги, запропонувавши свою концепцію: внести дерев’яні церкви прикордоння, адже ці терени, аргументували дослідники, були однією територією. Не стали відокремлювати дерев’яні храми Польщі: доля розпорядилася так, що в повоєнні роки Галичину розділили і разом зі споконвічними українськими землями і по той бік кордону залишились наші духовні святині. Храми, як і саме населення, стали заручниками політичної ситуації — одні перетворились на згарища, бо були спалені разом із селами, іншим згодом вкоротила віку людська байдужість, а окремі вцілілі перетворили у римо-католицькі. Та за своєю суттю, архітектурним стилем вони українські, тож українські і польські дослідники сакральних пам’яток зійшлися на тому, що дерев’яні церкви Карпатського регіону потрібно репрезентувати світові у комплексі, попри те що одні — в Україні, другі — на теренах нинішньої Польщі. Дискутували й щодо кількості храмів-претендентів на особливий статус. Вирішили включити по 8 церков, бо менша кількість не репрезентувала б сповна багатство унікальної сакральної спадщини, що збереглася насамперед в Україні.

У кожного з дослідників унікальної сакральної спадщини українського народу, які століттями намагаються розгадати феномен українських дерев’яних церков, є свої відповіді на запитання, чому нинішні покоління з такою любов’ю і теплотою ставляться до давніх духовних святинь. Дедалі частіше весільні кортежі приїжджають до старенької дерев’яної церковиці Святого Миколая (її привезли із села Кривка Турківського району). Не просто на фотосесії, а брати шлюб. Нині це престижно: кажуть, для молодої родини добрий знак отримати благословення в такому диво-храмі чи охрестити в ньому дитину. І задля цього своєї черги чекають тижні і навіть місяці!

То, виходить, не віджила свого віку давня церковця! Наші дерев’яні храми — справді оригінальні сакральні споруди, характерні тільки для України. Причому, наголошує Василь Слободян, усієї України, починаючи від найзахіднішої лемківської і завершуючи вже неіснуючими, на жаль, церквами на Кубані. А оригінальні вони саме своєю чіткою структурою будівництва — з тридільним поділом, а внутрішній простір відповідає формі даху, всі куполи розкриті досередини, чого немає в жодній іншій сакральній дерев’яній архітектурі — російській, норвезькій, польській, румунській. Від інших храмів відрізняє й характерний для українських дерев’яних церков іконопис: в ньому, за словами дослідника, більш відчутний вплив західного малярства, зберігся також оригінальний стінопис. У деяких церквах він просто фантастичний!

Власне, задля збереження цих мистецьких скарбів ентузіасти й розпочали тривалий марафон з відбору храмів, архітектурна довершеність і краса яких потребує особливої уваги й піклування. А вибирати справді було дуже непросто. Українські фахівці оглянули з півсотні найкращих давніх церков, та позаяк досі не проведена інвентаризація сакральних споруд, про яку говориться багато років, об’їздити всі 1700 дерев’яних храмів, що збереглися у Карпатському регіоні, для групи ентузіастів було непосильним завданням. І не лише через брак фінансів — на всі потреби самотужки шукали кошти, і навіть поїздку Василя Слободяна до Камбоджі фінансував власним коштом один із нардепів, — навіть фізично зробити це було неможливо.

Овчари (Малопольське воєводство, Польща). Церква Покрови Пресвятої Богородиці, збудована 1653 року. Західно лемківський тип. Зберігся іконостас початку ХVII століття. Фото з сайту wikimedia.org

Поворозник (Малопольське воєводство, Польща). Церква Cвятого Апостола Якова, збудована 1600 року, з перебудовами 1814. Західнолемківський тип. Зберігcя стінопис 1607 року та іконостас початку ХVII століття. Фото з сайту wikimedia.org

Брунари Вижні (Малопольське воєводство, Польща). Церква Святого Архангела Михаїла, збудована 1830 року, архітектор Крамер. Західнолемківський тип. Зберігся іконостас початку ХIХ століття. Фото з сайту nid.pl

Смільник (Підкарпатське воєводство, Польща). Церква Святого Архангела Михаїла, збудована 1791 року. Бойківський тип. Фото з сайту wikimedia.org

Радруж (Підкарпатське воєводство, Польща). Церква Cвятої Параскеви, збудована 1583 року. Давній галицький тип. Зберігся стінопис ХVII–ХVIII століття. Фото з сайту wikimedia.org

Кв’ятонь (Малопольське воєводство, Польща). Церква Святої Параскеви, збудована 1811 року, майстер Андрій Мадзелян. Західнолемківський тип. Зберігся іконостас кінця ХIХ століття. Фото з сайту wikimedia.org

Хотинець (Підкарпатське воєводство, Польща). Церква Різдва Пресвятої Богородиці, збудована 1731 року. Новітній варіант галицького типу. Зберігся стінопис 1735 року та іконостас ХVIII століття. Фото з сайту wikimedia.org

Туринськ (Підкарпатське воєводство, Польща). Церква Святого Архангела Михаїла, збудована в 1801–1803 роках. Східнолемківський тип. Зберігся іконостас кінця ХIХ століття. Фото з сайту wikimedia.org

Обирати було непросто

Визначальним був і часовий чинник. Радше його відсутність, бо дерев’яним храмам наче хтось невидимий війну оголосив: не минало й року, щоб з реєстру архітектурних пам’яток не доводилось викреслювати втрачені об’єкти. За останнє двадцятиріччя на згарища перетворилось кілька десятків унікальних дерев’яних храмів. Однією з перших пожежа знищила церкву в родинному селі Івана Франка Нагуєвичах. У довжелезному списку втрачених духовних святинь такі унікальні архітектурні шедеври, як дерев’яна церква Святого Михаїла у селі Підгірці Бродівського району (початок ХVIII століття), на кілька десятиліть молодша церква Святої Параскеви (1732 р.) у селищі міського типу Шкло Яворівського району, Святого Миколая у селі Заколоть Дрогобицького району (1797 р.), храм Преображення Господнього (1577 р.) у селі Звір Самбірського району. Відтак спалахнули, мов смолоскипи, церковці у селах Сколівщини, Старосамбірщини, Яворівщини…

— Треба негайно щось робити, аби припинити нищення українських дерев’яних церков, — з болем у душі закликав свого часу авторитетний музейник Герой України Борис Возницький. — Внесення до Списку світової спадщини ЮНЕСКО — саме той крок, який приверне увагу суспільності, держави до цієї болючої проблеми.

До списку храмів-претендентів потрапили ті церкви, які перебували у кращому стані, більш автентичні та менш знищені добудовами й перебудовами. Відповідно до визначеної концепції, мета якої — показати різні типи і стилі будівництва сакральних споруд, до подання (на 400 сторінках вмістили зібраний історичний, ілюстративний і картографічний матеріали!) внесли давні галицькі церкви (2 — з України та 1 — із Польщі), новішого галицького типу (2 — з України та 1— з Польщі), церкви бойківського типу (2— з України та 1 — із Польщі), гуцульського типу (2 — українські), та 5 — лемківського типу з Польщі.

Головними критеріями відбору були автентичність, стан збереження та інтегральність збереження — до уваги брався весь церковний вистрій — наявність, окрім храму, дзвіниці, іконостасу, стінопису у церкві. Визначальними були розташування і доїзд, через брак якого до списку не потрапили справді чудові святині. Серед претендентів — і три діючі музейні комплекси, зокрема у Рогатині (філія Івано-Франківського музею мистецтв), Дрогобичі (музей «Дрогобиччина») та Радружі (музей землі Любачівської), саме їхня архітектурна привабливість стала перепусткою до когорти обраних та популярність серед відвідувачів, а решта — діючі храми, адже основна вимога до претендентів — повинні жити, тобто бути діючими. Неперевершеною архітектурою зачарували дерев’яні церкви експерта ЮНЕСКО, професора Афінського університету Елевтерію Цаканіку, з якою оглянули всі 16 об’єктів, здолавши 2 тисячі (!) кілометрів гірськими теренами України та Польщі.

Потелич (Львівська область, Жовківський район, Україна). Церква Зішестя Святого Духа, збудована 1502 року, частково перебудована 1718 року. Давній галицький тип. Зберігся стінопис 1628 року. Фото з сайту wikimedia.org

Жовква (Львівська область, Україна). Церква Пресвятої Трійці, збудована 1720 року. Новіший варіант галицького типу. Зберігся іконостас першої половини ХVIII століття. Фото з сайту club.foto.ru

Ясиня (Закарпатська область, Рахівський район, Україна). Церква Вознесіння Господнього, збудована 1824 року. Гуцульський тип. Зберігся іконостас початку ХIХ століття. Фото з сайту klymenko.narod.ru

Рогатин (Івано-Франківська область, Україна). Церква Зішестя Святого Духа, збудована на початку ХVI століття. Давній галицький тип. Зберігся бароковий іконостас 1650 року, один з найдавніших в Україні, та ікони XVI–XIX століть. Із восьми храмів церква (1598 року) перебуває у найкращому стані. Про високу мистецьку цінність іконостасу свідчить той факт, що його бічні врата з іконами «Архангел Михаїл» та «Мельхіседек» у 20-х роках XIX ст. експонувалися у Відні на міжнародній художній виставці. Фото з сайту wikimedia.org

Дрогобич (Львівська область, Україна). Церква Святого Юра, збудована у другій половині ХVII ст. Новіший варіант галицького типу. Стіни нави, бабинця і емпори вкриті розписами ХVII століття. Зберігся іконостас цього періоду. Фото з сайту wikimedia.org

Ужок (Закарпатська область, Великоберезнянський район, Україна). Церква Святого Архангела Михаїла, збудована 1745 року майстрами Павлом Черніївом та Іваном Циганником. Бойківський тип. Зберігся іконостас початку ХVIIIстоліття.Фото з сайту wikimedia.org  

Матків (Львівська область, Турківський район, Україна). Церква Святого Дмитра (Собору Пресвятої Богородиці), збудована 1838 року майстрами Василем Іваниковичем та Іваном Мельниковичем. Бойківський тип. Зберігся іконостас початку ХIХ століття. Фото з сайту spadshina.org.ua

Нижній Вербіж (Івано-Франківська область, Коломийський район, Україна). Церква Різдва Пресвятої Богородиці, збудована 1808 року майстром Григорієм Семонюком. Гуцульський тип. Зберігся іконостас початку ХIХ століття. Ця п’ятиверха пам’ятка початку XIX століття вражає надзвичайною архітектурою. Фото з сайту radiosvoboda.org

Щоб не плакали дзвони над згарищами

Надання найвищого ступеня захисту українським дерев’яним церквам — серйозний здобуток і водночас відповідальність держави за збереження унікального спадку. Втім, розраховувати, каже Василь Слободян, варто на власні ресурси: ЮНЕСКО не фінансує реставрацію об’єктів, натомість забезпечує належну рекламу, відтак зростає кількість охочих подивитися унікальні пам’ятки. У Польщі, приміром, завдяки тому, що було створено «Шлях дерев’яної архітектури», ожили села і містечка, куди раніше приїжджі навідувалися вкрай рідко. Нині тут туристичний бум: інтенсивно розвивається малий бізнес, туріндустрія. З чого користають місцеві жителі.

Та поза списком залишились ще понад півтори тисячі дерев’яних церков. Не менш цікавих та вартісних. Вони теж потребують уваги і турботи. Насамперед слід провести інвентаризацію, відтак серйозно взятися за їх порятунок. На жаль, катастрофічно бракує фінансових ресурсів. Бо, як свідчить практика, недостатньо уваги приділяється збереженню неперевершених перлин народного зодчества, які є переконливими свідченнями давності української культури, як це роблять цивілізовані європейські держави. Шведи, приміром, створили музей давніх пам’яток у центрі Стокгольма. Мають досвід сусіди з Румунії, Угорщини, Словаччини, де таких об’єктів значно менше, але вони перебувають в ідеальному стані, і де з належною шаною ставляться до кожного такого об’єкта, бо це не просто мистецька пам’ятка, а свідчення давності матеріальної культури нації.

Таким притулком для старих церков у Львові став Шевченківський гай: тут ще з радянських часів осіли бойківські, лемківські церкви. Але не всім храмам вдається продовжити вік. Сучасники, із сумом констатують мистецтвознавці, не вміють чи не хочуть дорожити унікальним спадком — дивом уцілілими дерев’яними церквами з особливою енергетикою і шармом, які вже давно перестали бути просто сакральними спорудами, а радше виявом багатства душі народу. Їх стан викликає тривогу: збудовані з деревини кілька століть тому, вони особливо вразливі й незахищені, передовсім через свій поважний вік, і перед стихією, і перед людською байдужістю.

Не меншої шкоди святиням завдають і самі парафіяни самовільними ремонтами й реконструкціями. Не консультуючись із фахівцями, беруться рятувати храми, та не завжди роблять це належним чином, прискорюючи вмирання. Старі бляшані покрівлі замінюють полімерною плівкою, стіни обшивають бляхою, «оновлюють» пластмасовою вагонкою бойківські церкви у Турківському, Старосамбірському, Сколівському районах, дерево?стружковими плитами і довершують «євроремонти»... пластиковими вікнами. Такий мікроклімат дерев’яна споруда витримає заледве кілька років і розсиплеться.

Наче у панцир з бляхи та пластикової вагонки закували місцеві «дизайнери» церкву-красуню в селі Нижнє Висоцьке Турківського району, а без таких обнов вона могла б бути у Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Спотворюють ошатні церковці й добудовами. І не завжди статус пам’ятки гарантує святиням збереження автентичності та їх безпеку. Якби свого часу не обладнали системою пожежогасіння церкву у селі Матків Турківського району, то хтозна, чи вцілів би один з кращих бойківських храмів? Та нині немає коштів на їх встановлення у церквах-пам’ятках. Не по кишені такі витрати і сільським громадам.

Щоправда, окремим з них дещо вдається зробити. Так, коштом парафіян із села Кліцко реставрується дерев’яна церква, храмові повернуто гонтове покриття. Кошти для збереження церкви у селі Кути Буського району збирають львівські студенти на аукціонах. Але таких прикладів небагато. Церкви горять, їх розкрадають, а іноді й … розпродують.

Коли в селі Крупське Миколаївського району збудували нову церкву, стара дерев’яна виявилася непотрібною, її розібрали, а іконостас з чудовими іконами початку ХVIII століття... продали заїжджому «колекціонерові». Забажав викупити для дачі дерев’яний храм 1777 року «крутий» бізнесмен із Донецька у селі Побужани. На цей раз селяни не спокусилися обіцяною вигодою. Та немає гарантії, що комусь не вдасться їх переконати і кількасотлітній храм може змінити прописку. Як пояснити людям, що чинять злочин перед майбутнім, обкрадають своїх нащадків, розпродуючи за дріб’язок національні духовні святині?

Не завжди на висоті, бідкається ієромонах Севастіян Дмитрух, монах-студит, буває і духовенство. Багатьом з них, особливо представникам нової генерації, підготовленим за так званою прискореною програмою, бракує знань із сакрального мистецтвознавства, смаку, а нерідко авторитету в громади, аби відстояти долю пам’ятки. Унікальні пам’ятки могли б стати прицерковними музеями. Кожне галицьке село чи містечко має героїчну і водночас трагічну історію, яку слід передати нащадкам, а церква — ідеальне місце, де житиме минувшина та історична пам’ять.

Решту давніх храмів чекає вимушене переселення до Музею народної архітектури та побуту у Львові, аналогічних у Дрогобичі та «Бойківщини» — у Самборі. І дбати про них потрібно всім разом — представникам церков різних конфесій, влади, місцевих громад, аби зберегти їх для майбутніх поколінь. Бо вони не лише намолені предками храми з особливою аурою та енергетикою, а й свідки нашої історії, шедеври народного мистецтва, за якими світ найкраще пізнаватиме душу українського народу.