Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка, академік
для «Урядового кур’єра»
Двісті років тому на небосхилі української національної долі з’явилася в образі геніального поета і художника провідна зоря, завдяки якій знесилений колоніальним упослідженням народ побачив, з якого боку, мовлячи словами Вергілія, постає світанок правди.
Духовне світло Шевченкового Слова розсіяло густий морок імперського зневаження української людини, українського народу, його мови, історії, прав.
Днями і ночами цей уярмлений народ чекав, коли прийде до нього «апостол правди і науки» і возвістить йому свою любов і святую правду. І він прийшов в образі мученика свободи, захисника його честі, національної та людської гідності.
В Орській фортеці, в цій «покинутій Богом пустині», солдат Тарас Шевченко розпочав своє каторжне десятиліття із таємного переписування власних поетичних творів у тоненькі зшитки, творені ним із згорнутого вчетверо подвійного аркуша поштового паперу. На 293 сторінці одного з цих 27 зшитків, що склали рукописну так звану «захалявну», або «Малу книжку», принижений ганебною солдатчиною, але духовно нескорений поет провістить про усвідомлення власної національної місії нести до людей Боже слово, пророчо остерігати свій народ від служіння чужим богам, від морального омерзіння і духовного знесилення:
Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка —
Свою любов благовістить!
Святую правду возвістить!
Та ще раніше, в день других роковин звільнення з кріпацтва, з’являється перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, яке відкривається невмирущим зверненням-благанням до Слова, до власних дум полинути в Україну і прорости істиною в народній душі, розкувати закований імперською Росією народ і відкрити уярмленому люду рабські уста.
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я тут загину.
Передчуваючи свою драматичну долю, Шевченко поспішає виконати з волі Божого провидіння свою місію національного пророка — запалити в серцях людей віру й надію на кращу долю. Але для цього потрібно очистити народну пам’ять від спотворень національної історії, відродити рідне слово, оживити національний дух і наповнити його енергією боротьби за справедливість, правду і свободу.
Шевченко розуміє, що український народ перебуває на драматичному етапі історичного розвитку, що знічений, притлумлений рабським становищем дух і свідомість народу потребує нових, свіжих ідей, відродження «доброї слави, слави України». Але цього не досягнути, не здобути найвищої мети — свободи і незалежності, якщо вражені вірусом рабства сини матері-України, а також її «лукаві чада» не прозріють і не полюблять «щирим серцем велику руїну».
«Був я уторік на Україні — був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися», — писав огірчений побаченим після першої подорожі в Україну, що тривала з другої половини травня 1843 року до середини лютого 1844-го, Тарас Шевченко до друга Якова Кухаренка.
Поет-художник був особливо опечалений тим, у яку руїну перетворено Україну внаслідок політичної, соціально-економічної та культурно-духовної колонізації. Російська імперія не тільки сплюндрувала колись квітучий рідний край, а й наплодила перевертнів, зрадників, запроданців, які охоче помагають москалеві й чужинцям господарювати з власною вигодою — знімати з матері полатану сорочку та ще й катувати.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Це обурення, це опечалення погибеллю землі української Шевченко вкладає в уста матері-України, яка виповідає свою гірку долю і пояснює першопричини руйнації історико-культурної спадщини, духовного простору нації.
Та головний біль, найбільша тривога і турбота Тараса Шевченка — це упослідження національної свідомості, забуття історичних уроків — як ганебних, так і героїчних, ослаблення волі до боротьби за свої права і свободи. Тому національний пророк сподівається, що його Слово проникне в душу народну, зійде там, проросте і виколоситься, перетвориться в «ножі обоюдні», якими
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне…
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
Його мета, його віра й надія — духовно возвеличити «рабів отих німих», оживити, просвітити «розумом святим» «святої правди голос новий!»
Тому йому й дароване Господом «святеє слово», щоб він як духовний провідник свого народу відкрив правду про першопричину невільництва та руїни України, засвідчив, чия в цьому вина, чому так підло перероджувалися душі його земляків, що спричинило внутрішні чвари, зради рідної нації, ганебне прислужування чужим престолам. Гнівом наповнюються поетичні рядки Шевченка, коли він згадує про українських поміщиків, новочасне дворянство, яке продає свою національну честь і гідність «за шмат гнилої ковбаси», стає лакузами імперії, «підніжками» Москви, а свою Україну залишає, мов «бездітну вдовицю», напризволяще. На їхні голови поет накликає Божу кару, бо блиск легкої наживи засліплює їхні очі; заради власного збагачення, набуття чинів, нагород, маєтків вони готові безжально розпинати найменшого брата, дозволяти новим ворогам розкрадати, як овець, хрещений люд. І віддавати свій народ «в наругу сусідам» — «ворогам проклятим».
Безжальні сатиричні стріли, емоційно вразливі осуди Шевченко спрямовує передусім на імперську Росію, на політику великодержавницького царизму, спрямовану і на колонізацію України та знищення прав і свобод гордого козацького народу, і на жорстоку війну проти народів Кавказу. Хто, який російський письменник чи культурний діяч спромігся на таке осудження і таврування колонізаторської політики Росії, яке знаходимо в поемі «Кавказ»? Із яким щирим співчуттям, переживаючи в душевних муках і сльозах їхню драматичну долю, Тарас Шевченко перейнявся трагічним станом нищених мечем і вогнем кавказьких народів, яких імперська влада іменувала «нецивілізованими», «малими», «неісторичними», «дикими», «некультурними», позбавленими «Божої благодаті».
До нас в науку! Ми навчим,
По чому хліб і сіль по чім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле;
Чого вона стоїть у вас
Не нами дана; чом ви нам
Чурек же ваш і вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Ця імперія за гордий виклик-осуд її політичної системи, висловлений національним пророком у його поетичній творчості, передусім у поемах «Сон» і «Кавказ», прирекла його на передчасну смерть, фізично знесиливши солдатською каторгою у степах безкраїх за Уралом. Але за свій короткий — 47 років — вік Шевченко встиг створити 240 поезій, із них 8 поем, драму «Назар Стодоля», 9 повістей, хоч написав поет, за його власним свідченням, їх двадцять. У спадщині Кобзаря великий за обсягом щоденник, 250 листів, понад 835 живописних полотен і портретів, рисунків, офортів, ескізів, акварелей… А скільки ще міг би створити цей геній, перший академік графіки Петербурзької академії мистецтв поетичних і прозових творів, живописних полотен, офортів…
Та свою місію духовного провідника українського народу Тарас Шевченко — цей, за визначенням Івана Франка, «володар у царстві духа» і «велетень у царстві людської культури», виконав. Він порятував зруйновану насильницьким вторгненням деспотичної системи правління у духовний і культурний простір спільноту — український народ, відродив його історичну пам'ять, завдяки народній мові, літературному слову дав йому національне самоусвідомлення, розуміння національної солідарності у гнітючій атмосфері колоніального приниження.
Шевченкові слова «огнем невидимим пекли//замерзлі душі», зцілювали святою правдою народну свідомість, відкривали уми і серця для порозуміння і злагоди. Тож у світле 200-річчя від дня народження українського поета-пророка наш національний обов’язок вдумливо вчитатися в його Посланіє, з яким Кобзар звертався до усіх українців — і мертвих, і живих, і ненарожденних, закликав пам’ятати:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра
і благав Господа:
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І браталюбіє пошли.
АРХІВИ СВІДЧАТЬ
На вічному шляху до Тараса
Микола ПЕТРУШЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
Під такою назвою у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва працює виставка фото- й архівних документів. Тут матеріали з 25 установ України, Росії, Литви, Казахстану й Польщі, які ознайомлюють з маловідомими сторінками життя та діяльності Тараса Шевченка, його духовними цінностями і світоглядними орієнтирами тощо.
.jpg)
На виставці представлені як архівні матеріали, так і художні роботи. Фото Володимира ЗАЇКИ
Особливий інтерес викликають матеріали, які висвітлюють вплив постаті Великого Кобзаря на розвиток української культури. Цю групу документів представляє багата й різножанрова Шевченкіана, творення якої триває донині.
Кілька тематичних добірок документів стосуються головних творів Поета, становлення його як художника, періоду роботи в Київській археографічній комісії.
Запропоновано на огляд свідоцтва про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, арешт, суд та вирок Тарасові Шевченку. Це — листування вищих державних органів, протоколи допитів, листи друзів поета, які намагалися пом’якшити його долю. Період заслання знайшов своє відображення в численних ілюстраціях — репродукціях малюнків Шевченка, а також творах інших художників, що змальовують перебування поета в Казахстані.
Значний обсяг матеріалів присвячено похованню та перепохованню — подіям, які сколихнули тогочасне суспільство, а також заходам з увіковічення пам’яті Тараса Шевченка.